Наші люди і захисники

21 травня 2025 р. в Україні вперше відзначається День міжнаціональної злагоди і культурного розмаїття. З цієї нагоди надаємо розповіді про двох людей, різних за походженням, які пішли захищати Україну від ворога. Тут не лише про “злагоду і розмаїття”, але й про солідарність у боротьбі за спільну країну

ТАГІЄВ Руслан Фаррух огли
Народився 27 вересня 1984 року в с.Яблунівка Юнаківської громади. Інспектор прикордонної служби 2-ї категорії

Про цього чоловіка розповіла його сестра Каміла РОМАНЕНКО, яка живе і працює в Сумах. Тут можна було б розгорнути цілу історію азербайджанської родини, яка в 1983 р. виїхала з Азербайджану і оселилась на Сумщині, у прикордонному селі Яблунівка – батьки, двоє старших синів і донька Каміла, з якою ми і говорили про її брата, воїна-прикордонника. Молодшого братика, який народився вже в Україні.

Руслан вступив до Сумського фахового коледжу СНАУ, звідти був призваний на строкову службу у ЗСУ, відслужив, закінчив навчання, працював в охоронній фірмі. Це були ще умовно спокійні часи, АТО йшла на Донбасі, на Сумщині було досить спокійно. Але ось нюанс: за словами пані Каміли, після демобілізації зі строкової служби Руслана залишили у розпорядженні військової частини, яка розташовувалась у Харкові. Тому після початку повномасштабної війни навесні 2022 року він відразу зв’язався з командуванням тієї частини, йому відповіли, що його командир загинув у боях за Харків, ситуація з кадрами поки невизначена. Обіцяли, що перетелефонують і викличуть, а поки – чекати. Чекав, передзвонював, поки не отримав повістку від Сумського ТЦК. Отримав призначення у прикордонні війська. Пройшов підготовку в учбовому центрі і з осені 2022 року ніс службу у 5-му прикордонному загоні на Сумщині, під Юнаківкою, неподалік від Яблунівки. Сестра розповідає, що міг часто бачитись з рідними, але на завдання йшов на 7 – 12 діб. Звичайно, про подробиці цих завдань розповідав небагато, але пані Каміла чула від брата про розвідку, взаємодію прикордонників з частинами ЗСУ – без уточнень. Та ось навесні 2024 року сталась із хлопцем біда. Не поранення, але дещо схоже – інфаркт. Група, у складі якої він перебував, потрапила під артобстріл.

“Руслан переніс напад на ногах, навіть не відразу зрозумів, що з ним трапилось, – розповідає Каміла, – а діагноз поставили аж через два місяці. Кардіолог потім говорив, що це рідкісний випадок – лишалось тільки 25% робочого серця, увімкнувся резервний механізм перекачки крові”. Пані Каміла не є фахівцем з медицини, ми також, тому переповідаємо, як вміємо. Одне беззаперечно – життя Руслана було під загрозою. Спочатку лікувався у Сумах, тут йому зробили стентування. Тепер проходить курс лікування в Німеччині, начебто пішов на поправку. ЦЛК у Києві зняла Руслана Тагієва з військового обліку. Сестра переказує, що він довго не міг з цим примиритись, хоча чув, бувало, від людей, що пощастило. По-різному можна сприймати таке “щастя”, чи не правда?!

Ось і вся розповідь про азербайджанця Руслана Тагієва, українського прикордонника. Додамо лише, що, за словами сестри, ще у Черкасах він відчував якесь особливе – у позитивному сенсі – ставлення. Намагався з’ясувати причину, йому сказали приблизно таке: “Ти азербайджанець, захищаєш Україну. Ти — наш!”.

ЛИТКОВЕЦЬ Степан Леонідович
Народився 13 березня 1997 року в с. Гарбузівка Лебединського району. Загинув 6 червня 2018 року біля с. Піски Ясинуватського району Донецької області. Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Степан Литковець має вірменське походження. Його мама, Ганна Нашанівна Литковець (дівоче прізвище Діланян) походить з вірменської сім’ї, яка виїхала з Вірменії наприкінці 80-х років, сама народилася вже на Сумщині. Між іншим, у розмові з нами сказала ось що: “Зараз існує думка, що Вірменія, начебто, підтримує росію. Це з огляду на політичну ситуацію, що склалася. Але наша родина за Україну, ми проти російського вторгнення, за незалежну, суверенну Україну”. І це, як бачимо, не декларації, а реальні вчинки і жертви.

Отже, про Степана. З Гарбузівки родина переїхала до с. Підопригори, де він закінчив школу. Потім навчався у Сумському центрі професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанних сервісів, з 2017 року працював кухарем. Мав на меті відкрити власну справу, планував поїхати на роботу за кордон, але це – плани, з іншого життя, яке вкрала війна. Степан взимку 2018-го вступив на військову службу за контрактом. Про мотивацію і людські риси хлопця розповідала директорка школи, в якій він навчався, Світлана Капліна: “Степан зірок з неба у навчанні не хапав. Але це людина добра, не агресивна, людина-миротворець. Він вибір свій зробив, мабуть, за прикладом свого брата, до речі, на рік меншого. Спочатку в АТО пішов його брат Сергій, а потім уже він. Уявити його зі зброєю в руках, людину, яка постійно посміхається, людину, яка постійно брала участь в усіх концертах, позакласних заходах, було дуже важко”.

Про те, що трапилось 6 червня 2018 року передаємо так, як про це розповідають військові: “Ворожа диверсійно-розвідувальна група спробувала оточити взводний опорний пункт біля селища Піски, під Донецьком, де Степан Литковець, разом з товаришами, тримали оборону. Група бійців, до якої входив і Степан, переслідувала противника, але потрапила на заміновану ділянку. Тіло побратима товаришам бойовики передали за п’ять днів”.

Похований у с. Підопригори. Указом Президента України № 239/2018 від 23 серпня 2018 року «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкового виконання військового обов’язку» — нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (посмертно).

Його портрет розміщений на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві, а також на Алеї пам’яті захисників і захисниць України на майдані Незалежності в Сумах.

Спілкуючись з мамою Степана, ми дізналися, що його молодший брат Сергій також загинув у 2023 році. Горе рідним. Вічна пам’ять і подяка нашим захисникам!