Накануне презентации книги Положия: отрывок из “Иловайськ”

К годовщине трагических событий под Иловайськом 10 августа – 3 сентября 2014 года, вошедших в историю под названием “Иловайский котел”, издательство “Фолио” выпустило книгу Евгения Положия “Иловайск” в двух версиях – на украинском и русском языках.
Автор представит издание 3 сентября в Национальной парламентской библиотеке Украины (вул. Грушевского, 1) в 18.30 (модератор Сергей Руденко), а также 12 сентября на Форуме издателей во Львове в кафе “Ратуша”(площадка “Фронт и Фронтир”) в 13:00 (модератор Артем Чапай), – сообщает gazeta.ua
В августе 2014 года украинские и мировые СМИ вспыхнули заголовками, пугали, возмущались, знерухомлювали. Иловайск. Небольшой город, однако важный железнодорожный центр, на восток от Донецка, которое в сознании украинцев с географической точки стало точкой боли.
Роман “Иловайск” Евгения Положия, украинского писателя, журналиста, общественного деятеля и главного редактора газеты “Панорама”, – рассказ о войне без купюр и сантиментов. Текст построен на реальных событиях – свои истории автору рассказали около 100 очевидцев ужасных событий – бойцы добровольческих батальонов “Донбасс”, “Днепр-1”, “Херсон”, “Миротворец”, 39-го (“Днепр-2”), 40-го (“Кривбасс”), 42-го батальонов территориальной обороны, солдаты и офицеры 17-й танковой бригады, 51-й, 92-й, 93-й бригад ВООРУЖЕННЫХ сил украины, пограничники Сумского передвижного отряда. Некоторые из этих рассказов вошли в книгу. Среди героев, имеющих реальных прототипов, – вымышленные персонажи. Все они являются жертвами войны и ее героями. В их историях – цинизм войны наряду с человечностью, между жизнью и смертью становится спасением и убежищем.
Положий писал роман сразу на двух языках: рассказы очевидцев автор записывал на том языке, на котором говорил респондент, а затем переводил их. Поэтому книга имеет две полноценные авторские версии: украинскую и русскую.
Предлагаем для читателей Gazeta.ua отрывок из новой книги “Иловайск”.
Кордон. Вторгнення
– Тиша на кордоні, – стверджує Карацупа, – найнебезпечніша річ. Але ви цьому не вірте. Найнебезпечніша річ на кордоні – це коли пропускний пункт, на якому ви чергуєте, криють мінометами чотири години поспіль. А найхріновіші відчуття виникають тоді, коли в День Незалежності твоєї країни колони військової техніки покидають бойові рубежі і похмуро відступають тобі за спину.
– Агов, Нацгвардія, – гукаємо мужиків на броні, – відступаєш?
– Відходимо на заздалегідь підготовлені позиції, – відповідають хлопці осиплими голосами. Втомлені порожні очі цих солдатів забути неможливо, таких очей не буває у живих людей.
Оглушливо голосно ревуть танки, брязкають по червоній твердій, як каміння, землі гусениці, здіймаючи в розпеченому серпневому повітрі суху, дрібну, наче з цегли, пилюку, натужно пихтять старенькі беемпе і бетеери. На нашу техніку без сліз не глянеш – уся побита, багато йде на зчіпці, у машин клинить то коробки передач, то башти, то ще щось. Жорстоко матюкаючись, вилазять з броні мехводи з кувалдами та монтіровками і поспішають усунути негаразди – ніхто не хоче затримуватися тут довше, ніж передбачено швидкістю транспортного засобу. Ззаду, впираючись один в одного бамперами, глохнуть, закипаючи, шістдесят шості “газони-шишарики” і сто тридцять перші “зіли”, завантажені по самісінькі борти боєкомплектом, і майже в кожній машині, всупереч інструкціям та здоровому глузду, сидять, лежать прямісінько на ящиках з мінами та патронами люди. Піднявши капоти, втомлені та знервовані водії, згнітивши серце, поливають водою із пластикових пляшок бензонасоси – тонкими-тонкими цівками: в таку спеку вода тут на вагу золота. І звідусіль – з броні, з кузовів, з люків – на нас дивляться пусті зіниці, в яких на тлі вицвілої байдужості тліють помаранчеві вогники радості. Вони вирвалися з пекла, їм пощастило – вони йдуть, а це означає що, можливо, вони залишаться живими, на відміну від тих, хто зараз там, на Савур-могилі.
Ми проводжаємо чергову колону поглядом. Українська армія залишає Сектор Д.
Ще декілька днів тому ми спостерігали, як наші збройники після ротації йшли на Саурку – бадьорі та веселі, сповнені ентузіазму, а сьогодні вони повзуть назад – побиті, страшні, розгублені.
– Там капкан, – каже суворий танкіст. – Розстріл. – У нього майже немає брів і обпечене обличчя: “Прикордонник, ти життя не бачив, у танку не горів!” – жартує він без посмішки, без емоцій, автоматично, немов заряджаючи магазин “ак”. А, можливо, і не жартує зовсім.
Вони йдуть – ми залишаємось. Ми – це пересувний прикордонний загін, 48 чоловік, добровольці-контрактники. Нас непогано підготували й озброїли, поганяли на полігонах, навчили стріляти з агеес (АГС-17) і “мух”, а потім посадили на три “газони”, перефарбовані в захисний зелений колір, які, вочевидь, в мирному житті розвозили продукти в сільські магазини, і в середині червня відправили сюди, на кордон, у Донецьку область на пропускний пункт “Успенка”. Служба звичайна – добові та денні наряди для кулеметників і снайперів, інші бійці – в “секретах” або на пропускному пункті. Перевіряємо документи, патрулюємо місцевість, інколи затримуємо порушників, останнім три дні тому взяли наркомана з Ростова – весь в наколках, вени – в дірках, їхав до нас воювати, одуд. Загалом, нічого складного, і коли б не міномети, які почали лупити по нам числа з двадцятого, то жити можна. А з мінометами – ні, жити не можна. Лікарі не дозволяють.
На висотку над Григорівкою щоденний наряд – десять чоловік. Висотка, як то кажуть, пануюча, звідси російська територія – як на долоні. Ми бачимо, як заходять на позиції, швидко розвертаючи бойові розрахунки, російські “гради”, і довбають по Саур-могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж останній епізод “Зоряних війн” у кінотеатрі 5Д – смертоносні феєрверки пролітають майже над нашими головами. Звідси добре видно багнет гранітного пам’ятника солдатам Великої Вітчизняної на кургані – ніщо не його бере. Там ще вчора майорів український прапор, сьогодні ми бачимо там прапор “Новоросії”.
Між Мар’їнкою і Саур-могилою – з Росії – тягнеться глибокий і довгий яр, ідеальне місце для проходу важкої техніки. Сюди вже намагалися заходити танки з того боку, Т-72, їх легко розпізнати по характерному звуку (наші кричать так, що вуха закладає), а ці – модифіковані, бурчать тихо – збройники встигли відійти, не приймаючи бою, і передати координати артилерії – накрили рясним вогнем.
– У нас є наказ відступати? – задаємо самі собі питання, відповідь на яке знаємо заздалегідь.
– У нас немає наказу відступати! – звучить патріотично, але на душі скребуть чорні коти. Дуже хочеться вірити, що нас не кинули тут напризволяще.
– А який у нас є наказ?
– Наказ охороняти державний кордон.
Але де він, цей кордон? Його немає в тому строгому розумінні, до якого ми звикли по фільмах або, можливо, хтось по службі в радянській армії: смугасті стовпи з назвами держав, демаркаційна лінія, колючий дріт; ні, це звичайна пересічена місцевість без жодних маркувань. Тому на карті ми можемо лише приблизно провести олівцем умовну межу – ось, бачите, це кордон між Україною і Росією. По суті, ознаки і символи державного кордону тут – це пропускні пункти з державними прапорами. І користь від цих ПП хіба що в тому, щоб отримати в паспорті штамп і міграційну карту, якщо перетинаєш кордон офіційно. Загалом, у мирний час – тут рай для контрабандистів і прикордонників, катайся туди-сюди скільки завгодно, до того ж, завжди можна домовитися, всі свої – і погранці, і контрабандисти, а “контрабаса” у всі часи на всіх вистачало.
Обидва прикордонні загони – і місцевий, стаціонарний, і наш, пересувний – базуються в Амвросіївці, майже в центрі міста. Містечко невелике, районний центр, населення – тисяч двадцять, багато хто працює в Росії, що й недивно – до кордону рукою подати, гарному танку – півгодини ходу. “Іронія долі, – говорить Академік, – півроку тому я буквально в п’ятистах метрах від цієї застави, на сусідній вулиці, відкривав філію нашої аграрної академії. А тепер сиджу тут із автоматом в руках”. Ми, як і раніше, ходимо в наряди і “секрети”, але на ПП “Успенка” нікого вже не немає. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немає.
Спершу росіяни туди для остраху закинули мін тридцять-сорок, ніби натякаючи, щоб ми забиралися геть – спалили пару будок осторонь, і все, заспокоїлися. Стріляли метрів із чотирьохсот-п’ятисот, били одразу з-за російського пропускного пункту, навіть не ховаючись, бо знали, що у відповідь вогню не буде. Коли міни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стріляли під кутом мало не 90 градусів: ти чуєш постріл – пух! – і тут же – шшшшшшшш – коли міна вже падає.
До того, як почалися масовані обстріли, декілька днів підряд місцевий люд виходив до Росії. Черги на пропускному пункті стояли в декілька кілометрів, товпилися, квапилися, в останній день людей взагалі вивозили “уралами”, немов перед землетрусом.
Інколи ми намагалися з тими, хто їде, розмовляти про любов до Батьківщини і священний борг кожного чоловіка. Академік молодому хлопцю говорить так ввічливо, ставлячи штамп в паспорт:
-У тебе ж удома війна. Ти ж чоловік, куди ти виїжджаєш? Ми от зі всієї України сюди приїхали…
– Тобі треба, ти і воюй! – відповідає той і плює собі під ноги. Добре, що не в морду Академіку.
Така от розмовапро нерозділену любов та священні борги.
Ми їх всіх пропускали, росіяни їх приймали без проблем, а потім різко, в один день – ні фур, ні машин, ні людей. Щось знали. Всі щось знали. Лише ми нічого не знали.
Що таке наш пропускний пункт? Великий прямокутний ангар, звичайна залізна коробка з бетонною підлогою. Коли ввечері почався обстріл, ми відійшли далі, в окопи, які викопали напередодні вночі. Земля там, як глина: тверда, ламається, кришиться, все, що завгодно, тільки не копається – це у нас в чорноземах окопуватися легко, а там, що камінь лопаткою довбеш. Мінометні обстріли ми розділяємо на дві категорії: “дискотека” – це 82-міліметровими шмаляють, так, баловство, і “рамштайн” – це вже 120-міліметрів, серйозна зброя. Мінометники у росіян стріляють, як снайпери – кладуть міни з другого пострілу прямо в башту бетееру, а в окоп, де ми сиділи, так прямо в рядок клали, як під ниточку. Врятувало те, що ми вирили собі, як кроти, в стінках окопу діагональні нори, там і перечекали. Що кожен собі сам в цій норі думав в цю ніч – ніхто не ділився враженнями, та й не хотілося, якщо чесно.
Наступного ранку, як тільки стихло, проїхалися поглянути на “Успенку” – ангар весь в дірках, можна замість решета використовувати. Стояв пропускний пункт – і немає пропускного пункту, немає державного прапора, немає кордону – заходь, дорогий брате.
Вдень, вочевидь, для різноманіття, відразу після обіду, почали обстрілювати з “васильків”. Після четвертого залпу ми вирахували, що на перезарядку їм потрібно секунд тридцять, ніяк не менше, – якраз час, щоб пробігти триста метрів до покинутої ферми: там вагова, а під нею – бетонна яма. Там ми і сховалися. Як з’ясувалося, в нашому загоні всі чудово бігають, не в приклад тренувальним кросам. Настрій був відмінний, бойовий: сиділи, жартували, трохи випивали, а без ста грам обстріл новачку важко пережити. А ми всі – новачки, всі сорок вісім чоловік – ніхто бойового досвіду не має. Ні Американець – це такий позивний у нього, любить у все американське вдягатися (ось потрапив би до сепаратистів у полон, його б по “Лайфньюс” показали: Кореспондент: “Який ваш позивний? Американець: “Американець”. Кореспондент: “Як бачите, це не просто чутки про американських найманців!””); ні старшина, позивний “Старшина”, зрозуміло, чому; ні Автобус, наш кращий водій; ні Академік, кандидат наук, тому і Академік; ніхто інший, хоча різні люди є тут – і за віком, і за досвідом, і за спеціальностями, але ніхто з нас до цього в живих людей не стріляв і по нам теж до цього дня навіть з пістолета Макарова не стріляли. Але це все з галузі психології більше, а так є у нас хлопці дуже непогано підготовлені. У того ж Академіка брат двоюрідний – гранатометник ручних протитанкових гранатометів, профільний фахівець, цілий рік на строковій службі по двічі на тиждень на денні й нічні стрільби в Перевальському, що в Криму, ходив. Але так цікаво все у нас влаштовано: тут, у загоні, він призначений командиром відділення, зате гранатометником у нього – ветеринар, який до цього числився фельдшером. От і зрозумій наше командування, його глибоку стратегічну задумку!
Мали ми і броню – два наших танка поруч стояло. Правда, вони з місця не могли зрушити – в одного коробку передач вибило, в другого – рульове заклинило. Збройники, коли зі Сніжного відходили, поспішали дуже, ну і залишили їх тут, нібито як колону прикривати, а потім забули, напевно. А ми не встигли ці танки підірвати, дуже швидко росіяни в Григорівку увійшли. Чуємо лише по рації:
– Що? Колона валить? Все, з…я звідси! Швиденько! Ліки тільки заберіть!
Рації, до речі, геть негодні – “Кордон”, нічого не чутно вже в радіусі одного кілометра. Раніше, казали, “Моторолами” користувалися, але потім тендери-швендери, Литвин Литвина криє здалека, ну, зрозуміло, що до чого, як завжди це у нас відбувається. Тепер “Моторола” – це не рація, а рудий карлик-маніяк по той бік війни.
Вранці нарешті дали і нам наказ – евакуюватися із зони обстрілу. Та у нас би і боєприпасів на три ворожі танки максимум вистачило, якщо б почалося…
Амвросіївський прикордонний загін складається переважно з місцевих контрактників. Їх трохи більше ста чоловік, небагато, якщо взяти до уваги протяжність ділянки. Серед них, природно, є люди, які підтримують сепаратистів, не відкрито, звісно, але й особливо не приховують своїх поглядів. Наприклад, Топоров, з яким Серьога Кабан в їдальні не на жарт зачепився – до бійки справа дійшла, розмахалися руками, за грудки похапали один одного, кров хльоскає: “Сепар!” – “Фашист!” – “Кацап!” – “Бандерівець!” – словом, поговорили по душах, весь срібний столовий набір пропаганди один одному повикладали. Ледве розтягли їх по кутах. Тільки заспокоїлися, як ще один свій п’ятак мочає, Петренко, здається, прізвище:
– У мене сім’я в Донецьку! Треба якось миритися, якось домовлятися!
Про що домовлятися, брате? З ким? Тож швидко поставили обох на місце. Командир відправив їх кудись подалі від нас служити, ми і не бачили більше. В кожного ж зброя, жили в бліндажах, несли бойову, всяке може статися. І чим ближчав День Незалежності, чим активніше ставали обстріли, тим контрактників на заставі ставало все менше. Куди вони дівалися, не зрозуміло: може, додому розповзалися потихеньку, може, ще куди, але все ж таки більшість, як і ми, продовжували нести службу в “секретах” і нарядах, залишившись вірними присязі.
Вчора біля Лисичого відбувся серйозний бій, в якому поранило Сергія Кабана і Андрія Лепьоху, це наші перші втрати. Разом із Нацгвардією наш “секрет” знищив колону з двадцяти автомобілів, сепарів поклали не менше сорока – багато кавказців, але багато і росіян – тіла в наколках “Російська православна армія”, хрести, лики Ісуса і таке інше, одним словом, “русский мір”, що несе віру і добро, в повний зріст. Зібрали трофеїв багато; ну і записники, звісно, карти, рації, телефони – все склали в рюкзак і передали командиру застави підполковнику Волинському, як годиться. У нас втрат немає, окрім поранених, у Нацгвардії хлопчину-гранатометника убили, шкода хлопця, він зі свого агееса половину колони спалив. З Амвросіївської районної лікарні всіх наших трьохсотих наступного дня евакуювали, окрім Серьоги Кабана – лікарі кажуть, що нетранспортабельний. Все ж таки наскрізна в живіт – не жарти, дуже велика втрата крові.
Стосунки з місцевим населенням склалися в нас своєрідні. Тут ніхто відкрито не виказує ворожості, навпаки, прагнуть посміхатися, як в американських фільмах, хіба що якось бабця йшла по вулиці і нишком кулак нашому патрулю показала. А так – суцільна люб’язність. Стоїш у черзі в магазині – підійдуть, пляшку горілочки обов’язково в кошик покладуть, пару десяток гривень зверху кинуть: мовляв, хлопці, давайте, розслабтеся, у вас же стрес. Політика у них така, щоб ми якомога більше бухали – і політика правильна, оскільки бухали, по правді, багато, і побачити на вулиці Амвросіївки п’яного українського військового – простіше простого. Ну, і яке ставлення буде до нас після цього?
Ти дві доби стовбичиш у наряді, повертаєшся на заставу о восьмій ранку, ноги відвалюються, хочеш спати, а твій змінник вже добряче вмазав. І куди йому в “секрет”? Умиваєшся, снідаєш – і знову в поле. Так і служили. Ти йому: “Не бухай!”, а він через двадцять хвилин знову п’яний. Ну що його, додому відправити, у в’язницю посадити? Реакція командира – ні хріна нікого не чіпати. “Досить бухати!” – накаже командир і сам піде пити пиво.