Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Ми вийшли з пекла

2,532

На перший погляд, родина Єгорових, яка вже півтора року живе в Сумах, щаслива родина: вони працюють, навчаються, живуть звичайним життям. Але з того, що їм довелося пережити у рідному Маріуполі, можна було б написати роман у жанрі хорор.

Олеся Єгорова народилася, виросла і майже усе своє життя провела у чудовому українському приморському місті Маріуполь. Життя Олесі не було занадто солодким, їй нічого не впало з неба, усе, що вона мала, було зароблено сумлінною щоденною наполегливою працею її та її батьків. У 18 років дівчина пішла працювати і зробила перерву лише для народження сина Тимура та коли у лютому 2022 р. росія вирішила, що Маріуполь треба денацифікувати. Маріуполь для Олесі був містом, звідки жінка ніколи й нікуди не збиралася їхати назавжди. Працювати масажистом у великому медичному центрі, мати родину і власний великий будинок – чи це не мрія кожної людини? До 24 лютого 2022 р. Леся була щасливою успішною жінкою, яка має майже все, але продовжує будувати плани на майбутнє і зупинятися на досягнутому не збирається. “Моє життя було розплановано років на 10 наперед, – згадує жінка. – Сину тоді було майже 10, він ходив до школи, займався футболом. Наше життя вирувало, нас усе влаштовувало і змінювати ми нічого не планували”.

Місяць під землею
Те, що йде війна, родина Єгорових чула в прямому значенні цих слів з 2014 р. “По морю звуки розносяться далеко і досить гучно, – ділиться Леся. – Перші рази було лячно, а згодом ми звикли, що десь там гупає, і жили своє звичайне буденне життя. Взимку 2022 почалися розмови про війну повномасштабну, у які я не вірила і, звісно, до війни не готувалася: не було у мене ні плану евакуації, ні тривожної валізки…”

24 лютого увірвалося в життя маріупольської родини жорстоко і болісно, зірвавши з Лесі рожеві окуляри і змусивши її приймати серйозні вольові “чоловічі” рішення за всю родину. Деякий час жінка, як і більшість українців, сподівалася, що цей страшний сон скоро закінчиться, але ситуація ставала дедалі гіршою. Квартира Лесиних батьків згоріла, будинок, де жила Леся з сином, на деякий час став прихистком для всієї рідні, але він був розташований у районі “Азовсталі”, а значить, обстріли були майже цілодобово. І ось Леся, її син і мама, яка під час чергового удару ворога отримала контузію, вже живуть під землею, у сховищі. Батько вирішив залишитися “на горі” і залишився у будинку, на який він, працівник “Азовсталі”, заробляв для доньки усе своє життя.

“Майже місяць ми просиділи у сховищі. І коли я говорю просиділи, треба сприймати це буквально – місця, аби лягти, не було, адже у невеличкій кімнаті знаходилися 100 людей, – згадує жінка, намагаючись не дивитися в очі співрозмовнику, бо так легше пригнітити емоції. – У нас не було ніяких комунікацій, ворог відрізав воду, світло, опалення, зв’язок. Літаки, автоматні черги, вибухи не вщухали майже ні на мить. Готувати їжу ми мали на горі, ризикуючи не повернутися в сховище, потрапивши під обстріл. Про “побутові” умови у сховищі речі не йшло. Найтрепетніший ресурс на той момент було вода: питної води у нас в районі у вільному доступі не було, адже море у 15 хвилинах, і колодязі робити не можна було, отже ми спускали воду з батарей і так по ковточку всі пили».

Час в дорогу
Сховище, в якому майже місяць жила родина, знаходилося під житловим будинком, і хоча ворог знав, що там знаходяться цивільні, щодня поряд або і прямо в будинок щось прилітало. Рашистам було байдуже, що там, під землею, знаходяться діти, жінки, старі люди. “Кожного дня у нас був день бабака… Вночі ти робиш вигляд, що спиш, зранку, точніше у той момент, коли обстріли трішки вщухають, ти маєш приготувати на вогнищі хоч якусь їжу, також ти маєш підтримати сина і маму, і якось самій залишитися при розумі, – продовжує розповідь Олеся. – Ми були відрізані від світу повністю, у ті нечасті рази, коли ми підіймалися з-під землі, ми бачили суцільне згарище, відчували страшний запах гарі й трупів, що вже почали розкладатися. Кожного дня ми сподівалися, що буде евакуація, що нас не можуть покинути тут помирати, але її все не було і не було…Коли у нас у сховищі у всіх людей, які за цей місяць стали вимушеною родиною, закінчилися їжа і вода, я зрозуміла, що треба діяти та вирушати в дорогу. Куди вона нас приведе – я не знала, але було ясно, що тут нас точно чекає смерть”. Як стало відомо згодом, якби на рішучість Лесі, родина б точно загинула, адже за три дні після їхнього “виходу”, у сховище прилетів ворожий снаряд і його розбомбили вщент.

На світанку 26 березня 2022 р. Леся, її син і мама, а також ще одна літня пара, вийшли зі сховища і поставили собі ціль – перейти на інший берег р. Кальміус і дістатися до кінця Маріуполя, туди, де ворога ще немає. Шлях був не близький, місто було суцільним звалищем трупів, над головою час від часу літали снаряди, декілька разів група потрапляла у вир вуличних боїв, деякі ділянки шляху доводилося долати повзком. “Я пишаюся своїм сином, як він мужньо витримав весь цей страшний шлях, – хвалиться Леся. – Він жодного разу не заскиглив, не заплакав і не пожалівся на втому чи страх”. Цілий день група сміливців, які хотіли потрапити в Україну з-під окупації, долала територію Маріуполя, більшість людей, які їм траплялися, співчували, підгодовували, але дивувалися вибору йти, а не залишатися. Далі були ночівля в сараї в селі неподалік Маріуполя; переїзд за власні кошти до Бердянська (місцеві ділки і на людському горі робили бізнес); декілька днів відпочинку у прихистку для біженців; пошуки і очікування посеред поля на евакуаційні автобуси, яких так і не було; знайдена і оплачена великими коштами попутка до Запоріжжя; купа рашистських блок-постів, на яких кожного разу родина подумки прощалася з життям, бо кадирівці, а в основному вони стояли на постах, були непередбачувані; а за тиждень довжиною в життя, нарешті, омріяне Запоріжжя. Затримуватись тут не схотіли і віддавши майже останні кошти, Леся завантажила родину в автобус, і вони вирушили на малу батьківщину бабусі, на Волинь.

Жити знову
Місяць відпочинку і тиші на Волині, і жінка, яка не звикла сидіти, склавши руки, почала думати, як жити далі і як годувати родину. Там, у селі, роботи небагато, та й розвитку ніякого. Ще давно подруга дитинства Лесі переїхала жити в Суми, завжди кликала її в гості, але Леся так і не зібралася. І ось “життя змусило”… На початку літа 2022 р. Леся з сином приїхали до Сум. Обійми друзів, застілля і радість від того, що вони живі. А наступного дня жінка пішла шукати роботу. “Я для себе вирішила, що не хочу залежати від держави та від виплат. Кожен має турбуватися про себе сам, – пояснює нова сумчанка. – Я масажист-остеопат за освітою, але я сказала собі, що я погоджуся спершу на будь-яку роботу, навіть прибиральницею. Але доля посміхнулася мені і вже на другий день мого перебування у Сумах я знайшла роботу масажистки в салоні, де я працюю і до теперішнього часу. Вже проживаючи в Сумах, я отримала ще одну освіту, тепер я ще й голкотерапевт. Син вчиться в школі, займається своїм улюбленим футболом, мама знайшла собі подружку, у якої була дача, і ціле літо займалася городом. Ми навіть кота взяли з притулку. Він, щоправда, у нас одноокий, але чудовий. Так що у нас повноцінна родина”.

Вже перебуваючи на Волині родина дізналася страшну звістку: їхній батько, чоловік і дідусь зник безвісти. Він просто вийшов з Лесиного будинку і більше туди не повернувся

За словами жінки, зараз родина живе добре, наскільки це можна собі уявити після усіх жахіть, які їм довелося пережити: “Я працювала з психотерапевтом, була на антидепресантах, я пропрацювала усі отримані травми. Так, мені болить, але я все відпустила. Як тільки я зрозуміла і прийняла, що там, в Маріуполі, більше нічого немає, мені стало легше і тепер я знаю, що треба будувати нове життя на новому місці. Тимур також декілька разів був в реабілітаційному таборі, він легко адаптувався до нової школи та завів собі тут друзів. А ще з нами сталася просто казкова історія: вже коли ми знаходились у Сумах, нам зателефонувала вчителька, яка була у нас в Маріуполі, і каже, що вона зараз починає працювати в школі №7 і їй дають 4 клас. Тобто Тимур у Сумах продовжує вчитися у тієї ж вчительки, що й в Маріуполі. Ну диво ж (посміхається)”.

“Нам було важко почати жити в маленькому місті, – констатує Леся. – Я сумую за морем. Але зараз мені дуже подобається в Сумах, нам тут комфортно і добре жити. Дай Бог, все буде Україна, я поїду в Маріуполь в гості, на море. Але жити там я вже не хочу… Це минуле… А жити потрібно майбутнім. Тут, в Сумах, я досягла більше, ніж в Маріуполі за 30 років мого там життя. Мені подобаються Суми, з кожним днем я закохуюсь в них все більше. Тут гарні вулички та природа, а головне – надзвичайно приємні й доброзичливі люди, які прийняли мене всією душею. У мене тут є друзі, робота, і, сподіваюся, невдовзі буде дім!”.

Цей проєкт реалізується за підтримки програми “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX