Крила Вікторії: найбільш видатні перемоги української зброї минулих епох і століть

За минулі століття, коли на Україні панували ласі до чужої землі предтавники різних імперій і держав, українці потихеньку звикли до поразок і невдач. Зараз дехто навіть пробує узагальнити їх до загальної нездатності українців досягати перемог. Однак досвід багатьох століть засвідчує: українці здатні на військову звитягу, організованість і перемоги над часто переважаючими силами ворога. Із багатьох таких перемог ми спробували обрати самі визначні, а також ті, що далися надзвичайним напруженням зусиль полководців і воїнів. Адже запорізькі козаки говорили: «Легка перемога – легка по ній і слава».

Падіння Хозарії

Київську Русь IX-XII ст. та сучасну Україну пов’язує дуже багато, тож більшість українських вчених вважають, що саме Русь була першою протоукраїнською державою. За час існування цієї держави князі Київської Русі здійснили багато військових походів, адже тоді керівник автоматично вважався першим полководцем. Але серед них виділяється князь Святотослав, якого сучасники, а потім і історики називали «князем-воїном» – настільки він був відданий військовій справі. Серед багатьох військових походів Святослава найбільш результативним вважається Хозарський похід – його результати були більш ніж вражаючими: падіння величної держави Хозарії спричинило значні зміни у тодішньому геополітичному становищі у Центральній Азії.

Сам похід розпочався навесні 965 р. За свідченням літописців, своє знамените попередження «Іду на ви» Святослав надіслав саме хозарському кагану. Таким чином він офіційно оголосив йому війну, бо вважав раптовий напад на противника не гідним честі воїна. Військо Святослава становило приблизно 50 тис. чоловік, йому допомагала невідома кількість печенізької кінноти. Очевидно, хозари не змогли швидко зібрати велику армію. Тож на шляху до Ітіля – столиці Хозарії, яка розташовувалася в пониззі р. Волги, військо Святослава мало лише невеликі бої із хозарами. Генеральна битва відбулася біля самого м. Ітіль ( руїни знайдено біля с. Самосдєлкі Камизякського району Астраханської області Росії). За свідченнями деяких літописців, Святослав використав класичний засіб ведення битви, відомий ще часів давніх греків: фальшивий наступ, потім відступ із одночасним оточенням наступаючих частин ворога. У результаті військо хозар було розбито, столиця взята і розграбована. Далі князь Святослав повів своє військо вздовж берега Хвалинського моря на південь, до другої древньої столиці Хозарії – міста Семендера. Подробиці битви під цим містом невідомі, однак і воно було взяте і спалене. Від Семендера військо Святослава продовжило похід по передгір’ях Північного Кавказу. По шляху були розбиті союзники хозар – аланські й касожські раті. Нове зіткнення з хозарами сталося біля сильної фортеці Семікара, побудованій для захисту сухопутного шляху до гирла річки Дон. Перемога і тут була на боці Святослава. У результаті за півроку Хозарія зникла з карти світу, а Святослав продовжив свої переможні походи.

Битва під Жовтими водами

Під час Визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького (1649-57 рр.) відбулося багато переможних битв, втім, вистачало і поразок. Однак для українців найбільше значення мали дві битви – під м. Жовті Води (нинішня Дніпропетровська обл.) і Корсунь (нинішня Черкаська обл.). Адже це були перші бої Визвольної війни, які, власне визначили, чи перекинеться народне повстання на всю Україну, чи війська козаків будуть розбиті, а повстання придушене.

Битва під Жовтими Водами тривала з 29 квітня по 16 травня. Запорізські козаки під керівництвом Богдана Хмельницького мали армію в 8 тис. чоловік і 3 гармати, їм також допомогала кіннота кримських татар чисельністю 1 тис. чоловік. У поляків було близько 12 тис. війська і 30 гармат, але 1,5 тис. чол. із цього числа складали українські реєстрові козаки. Перші два дні козацьке військо намагалося взяти укріплений польський табір штурмом, але з прямих атак нічого не вийшло – без достатньої підтримки артилерії козаки несли великі втрати. Тоді Хмельницький змінив тактику. За допомогою розвідників він переманив на свою сторону реєстрових козаків, а потім пішов на удавані перговори з поляками, у ході яких погодився дати їм відступити. У цей час кримські татари та полковник Максим Кривоніс підготували засідку неподалік. У вузькому урочищі Княжі Байраки за 10 км від табору поляки змушені були порушити організований стрій «чотирикутником», яким вони відступали. В цей час і спрацювала засідка. Майже вся польська армія загинула на місці, українцям дісталися гарні трофеї і артилерія.

Подібний крок Хмельницький використав також у битві біля Корсуня, яка розпочалася 24 травня. Хоча українська армія зросла до 12 тис. чоловік, чисельно вона поступалася полякам. Але польске військо чисельністю в 20 тис. чоловік постійно переслідували ар’єргарди козаків і татар, обстрілюючи їх вдень і вночі. Від спроб поляків нав’язати українцям вирішальну битву гетьман до певного часу утримувався. Але тільки до того, як поляки потрапили у засаду, як і у попередній битві, влаштовану у глибокій балці недалеко від Богуслава. Тоді і почався генеральний наступ. У ході дня і ночі 26 травня польські війська були повністю розбиті, вирватись з оточення вдалося менш ніж 1 тис. чоловік. Українці знову захопили великі трофеї і ще 40 гармат. Ці перемоги сприяли швидкому розгортанню визвольної війни по всій території тодішньої України.

Битва під Конотопом

Конотопська битва 29 червня 1659 р. відбулася під час московсько-української війни 1658-59 рр. Головною метою московського царя у цьому збройному конфлікті було повернути Україну під свою вдаду, гетьмана України Івана Виговського – відновити незалежність і єдність України. Зустріч двох армій відбулася на полі під с. Соснівка та Шаповалівка в 15 км від Конотопа, який був обложений московськими військами. Сили сторін були нерівними. Військо московського воєводи князя Олексія Трубецького налічувало більше 120 тис. чол., власне військо Виговського- не більше 20 тис. чол. Українцям допомагали союзники – 30 тис. кримських татар на чолі з ханом Мухамедом-Гіреєм IV. Під час битви Іван Виговський використав схему удаваного відступу із заманюванням противника у засідку. Українцям також добре допомогла заболочена місцевість під Соснівкою. 28 червня українському гетьману вдалося розділити авангард російських сил під командуванням Семена Пожарського і основні сили московської армії, зруйнувавши міст через р. Соснівку, а також греблю на цій ріці. Рано вранці 29 червня 1659 року невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в Соснівку, Виговський дав знак для наступу татарам, а сам усіма силами розпочав контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час з флангу вдарили татари — московська армія опинилася в оточенні; почалася різанина. Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 тис. війська Пожарського. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький, що захищав Конотоп, також атакував відступаючи сили армії Трубецького, захопивши багато артилерії. Сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив, окрім частини артилерії, бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Українська армія вратила не більше 5 тис. чоловік, татари – 3 тис. чол.

На жаль, у подальших військово- політичних подіях московському царю вдалося переграти Івана Виговського: за допомоги вірних Москві українських полковників йому вдалося розпалити в Україні громадянську війну і усунути гетьмана від влади.

Чортківський наступ

Ця перемога погано озбороєної і тільки що сформованої української армії над краще оснащеною польською під час українско-польскої війни 1918-19 рр., на думку істориків, ще раз підкреслила, що український солдат при добрій організації командування проявляє вміння і самопожертву і здатний перемагати навіть в безнадійних ситуаціях.

На кінець травня 1919 р. Західноукраїнська Народна республіка опинилася в кризі. Її Українська Галицька армія (УГА) була затиснута поляками, яким допомагала Франція, у трикутнику, окресленому ріками Збруч і Дністер та лінією від м. Гусятин до с. Устечко (територія сучасних Тернопільської та Івано-Франківської областей). Співвідношення сил було не на користь УГА: вона могла виставити на поле бою 20 тис. піхоти, 400 кіннотників, 144 гармати проти 39 тис. польских піхотинців, 2 тис. кіннотників і 207 гармат. В цей час керівником УГА був призначений уроженець Сумщини генерал Олександр Греків. За два тижні він зміг реорганізувати частини армії, створивши з них більш боєздатні підрозділи. Також вперше під час польсько-української війни було створено потужну корпусну артилерійську групу у складі чотирьох гарматних полків (64 гармати) на головному напрямку прориву ворожої оборони, що стало новим явищем для українського воєнного мистецтва. Операція розпочалася вранці 7 червня 1919 р. ударом частин ІІ корпусу полковника Миколи Тарнавського на Чортків — важливий стратегічний пункт поляків і вузол комунікацій на Галицькому фронті. Бій за Чортків розпочався перед полуднем після сильного артилерійської підготовки. Корпус зміг вибити поляків із міста, і вони почали відступ. Скориставшись успіхом ІІ корпусу, Греков 8 червня ввів у бій ІІІ корпус, який розгромив поляків у зустрічному бою під Сухоставом. Частини польської дивізії Владіслава Сікорського змушені були відступити й перейти до оборони в районі Бучача-Підгаєць.

Незважаючи на те, що поляки підтягнули до району боїв ще одну дивізію, вони не змогли втримати ні Бучач, ні Тернопіль. Українські війська успішно відкинули більш чисельні і добре озброєні та обмундировані польські війська на 150 км, майже впритул підійшовши до Львова. Однак у кінці червня наступ УГА було зупинено через брак боєприпасів. Тільки через це тактичний успіх не вдалося перетворити на стратегічний перелом у війні. Тим не менш м. Чортків залишилось в руках УГА і навіть стало тимчасовою столицею Західноукраїнської Народної республіки.

Корсунь–Шевченківська битва

Під час великої битви за Україну 1943-44 рр. між радянськими і німецькими військами частини 1-го та 2- го Українських фронтів Червоної армії СРСР організаційно підкорялися Ставці ВГК, тобто Йосипу Сталіну, ставлення якого до України і українців було відомим. Однак частини обох фронтів на 70-80% складалися з українців, та і бої вони вели на українській землі. Тому Корсунь-Шевченківську битву за звільнення Правобрежної України все ж є певні підстави вважати перемогою української зброї.

Битва проходила і 25 січня-17 лютого 1944 р. На першому її етапі радянським військам у результаті рішучого наступу удалося оточити німецькі війська у районі Звенигородки (нині Черкаська область). Різними підрозділами радянських військ було створено зовнішнє і внутрішнє кільця оточення. Утворився відомий Корсунь-Шевченківський «котел», в якому опинилися близько 50 тис. німецьких військ. Оточені війська вермахту у Корсуні були приречені на поразку. Щоб уникнути зайвих жертв з обох сторін, 8 лютого 1944 р. радянське командування запропонувало німецьким військам ультиматум з пропозицією припинити опір. Однак командування оточених військ вермахту його відхилило. Задля деблокади оточених військ німецьке командування перекинуло більшість танкових дивізій групи армій «Південь», і їм вдалося майже прорвати кільце оточення. Після відхилення ультиматуму 9 лютого 1944 року Червона Армія розпочала ліквідацію котла, односчасно намагаючись стримати наступ німецьких військ на його зовнішніх обводах. В ніч з 16 на 17 лютого 1944 року німецькі війська з напрямку «котла» під прикриттям хуртовини теж розпочали наступ. Частині з них, покинувши всю техніку, все ж вдалося прорватися.

Битва під Корсунь-Шевченковим сприяла остаточному звільненню Правобрежної України і відкрила дорогу Червоній Армії на Румунію і Болгарію, що швидко вийшли із війни і стали союзниками антигітлерівської коаліції.

Битва під Гурбами

Командування Української повстанської армії протягом свого існування намагалося уникати великих позиційних боїв з німецьким військами чи частинами військ НКВС- МДБ СРСР. Адже підрозділи УПА переважно мали тільку легку стрілецьку зброю, тож не могли протистояти піхотним частинам, озброєним важкою зброєю і підсиленими танками, артилерією та авіацією. Однак у квітні 1944 року такого зіткнення уникнути не вдалося. Радянське керівництво вирішило «зачистити» найбільші райони дислокації частин УПА, щоб убезпечити тил наступаючої Червоної армії. Найбільш масштабні бої розгорнулися в районі урочища Гурби та с. Антонівці на півдні нинішньої Рівненської області. Приводом до масштабних дій стало намагання УПА зірвати мобілізацію до Червоної Армії та загадкове поранення генерала Миколи Ватутіна. Останне тоді приписали загону УПА, хоча сучасні історики однозначного підвердження цього факту не знайшли.

У бою брали участь відділ південної групи УПА-Північ під командою Петра Олійника(«Енея») та з’єднання УПА-Південь під командуванням Василя Кука («Леміша»). Загалом сили повстанців разом з місцевими селянами становили неповних 5 тис. бійців. З радянської сторони чисельність декількох бригад НКВС та допоміжних частин становила до 30 тис. чол., яких підтримували артилерія, танки, бронетраспортери та розвідувальна авіація. Таким чином, радянське угрупування переважало повстанців у 6 раз, у з урахуванням техніки – ще більше.

Перша спроба радянських військ знищити повстанців відбулася 23 квітня. Однак мобільні повстанські загони відступали та наносили несподівані удари з флангів, внаслідок чого війська НКВС понесли значні втрати. На другому єтапі повстанці перейшли пдо позиційної боротьби, окопавшись у великому лісі неподалік Гурб. Радянські війська спробували взяти укріплення в лоб після артилерійської підготовки, але це не вдалося. Подібна спроба відбулася і 24 червня. За рухунок переваги у чисельності та застосування кавалерії угруповання повстанців вдалося розчленити на дві частиниі створити «Гурбенський котел». Здавалося, тепер військам НКВС за всіми законами воєнної науки залишалося тільки добити противника, а тому – здаватися. Однак дві групи повстанців зуміли зорганізуватися, не втратити зв’язок і допомогти сусідам вийти із оточення. Спроба командування НКВС знищити групи, що виходили з оточення, виявилася невдалою, хоча повстанці понесли серйозні втрати. Основний кістяк повстанських груп було збережено, війська НКВС понесли серйозні втрати. Однак зараз ні реальні втрати упівців, ні військ НКВС втановити неможливо – дані з обох боків дуже суперечливі. Класичною перемогою бій під Гурбівцями назвати важко, але стратегічно він дозволив зберегти частини УПА-Північ і УПА-Південь, які воювали з частинами НКВС до 1949 р.