Кордони Сумщини: і Змій Горинич не пролетить (фото)

Журналісти INSIDER відвідали кілька пунктів пропуску на Сумщині, поспілкувались із місцевими й зрозуміли, що тут агресору підтримка населення не світить
Із погіршенням відносин між Україною й Росією потік пасажирів і транспорту на мирних кордонах зменшився в рази.
У Сумській області, попри нелюбов значної частини населення до центральної влади, практично відсутні сепаратистські чи проросійські настрої.
Усе, чого прагнуть місцеві, – це миру і спокою, а в перспективі – відновлення нормальних стосунків із сусідами, адже багато з них їздять на заробітки в Росію.
Репортер та фотограф INSIDER побували на двох великих і одному маленькому пункті пропуску, з’їздили на край української землі, поговорили з мешканцями та представниками місцевої влади.
Змій Горинич не перелетить
По дорозі від Києва до кордону з Росією по Московській трасі помітно сліди двох блокпостів. Один – просто мішки з піском – за Батурином, навпроти в’їзду до арт-поселення Обирок.
Другий – військовий із бетонними укріпленнями – за Глуховим. Тут одразу видно, хто місцевий, хто ні: немісцеві, як ми першого разу, гальмують до повної зупинки й аж тоді розуміють, що блокпост закинутий. Місцеві проїжджають, вихляючи між бетонними блоками й майже не сповільнюючись.
Коли ми практично доїжджаємо до основного пункту пропуску з Росією “Бачівськ”, нам передзвонюють прикордонники з прес-служби й кажуть, що там прийняти нас неготові. Тож ми заїхали в однойменне село.
– На границе теперь накопали ровы, три на три метра. Змей Горыныч не перелятить, – інтригує нас селянин смачною російською з українсько-білоруським прононсом.
Він стереже сільраду, бо голова поїхала кудись велосипедом, а ключів немає – підперла двері стільцем. Поки чекаємо, селянин розповідає про свого сина, який служить у реактивній артилерії.
– Нет, их на Донбассе не используют. Куда? Они же город за минуту с землей сровняют.
Майже всі місцеві – від простих людей і до мера Глухова – натякатимуть чи прямо говоритимуть, що в регіоні була контрабанда, але зараз на кордоні навіть контрабандисти притихли. “Возили контрабанду через зеленку” (зелені насадження), – пояснюватиме мені мер Глухова Юрій Бурлака. Але зараз, із погіршенням стосунків між Україною й Росією, українські контрабандисти бояться, що їх застрелять. Причому, судячи з розмов місцевих, більше бояться російської сторони.
Лише один, 60-літній Василь, стверджував, що під його вікнами ночами досі їздять машини без номерних знаків, які вдень заховано у дворах місцевих сіл.
– Да, раньше ездили, – каже Лідія Юріївна Ющенко, сільська голова Бачівська, яка повернулася-таки на велосипеді в сільраду. – А теперь давно уже не видела.
Для прикордонників ця тема, як і будь-яка можлива критика, зараз дуже болюча. Вони настільки дружні до журналістів, що говорити з ними на незручні теми дуже складно. Коли я передав-таки слова селян і городян про контрабанду (нехай і в минулому) одному з прикордонників, той за секунду спітнів. Буквально.
– А, – зітхнув він, уточнивши в мене назву села. – Так це ж за кілька кілометрів від кордону. Там нехай ДАІ з’ясовує, якщо справді машини без номерів їздять.

Хаммер перелетів, але недалеко
Поки в “Бачівськ” (траса з Москви) не маємо допуску, їдемо через Глухів у “Катеринівку” (дорога з Курська). Дорога тут така, що поодинокі фури ніби переступають через ями: одне колесо вперед – кабіна нахилилася праворуч, інше колесо вперед – кабіна нахилилася ліворуч.
Якщо з Росії сюди і спробують переправити “КамАЗи”, як то було на Луганщині, – їхатимуть машини так повільно, що, було б бажання, перехопити їх українські військові встигнуть.
Власне, одне з питань, яке нас цікавить, – чи можливо теоретично, що з Росії сюди хтось перейде, як переходили на Луганщині. Усі прикордонники на всіх пунктах одностайно відповідають: Ні!
Коли я питав, як таке було можливо на Луганщині, один із них зітхнув: “Важко воювати, коли твій сусід і ті, хто в тебе за спиною, проти тебе”. Він мав на увазі передусім місцеве населення. Із місцевими сумським прикордонникам пощастило значно більше, але про це потім.
На під’їзді до “Катеринівки” нас перехоплює майор Віктор Семенюк на УАЗику. Відповідаючи на запитання, він говорить повільно, ніби диктуючи конспект студентові, й усе повторює двічі.
– Зменшилась кількість громадян, які перетинають кордон із російського боку, – він стежить, як я записую, і починає знову, повільніше: – Зме-енши-илась…
Менше їздять і з нашого боку – росіяни часто не пропускають українців.
Пункт “Катеринівка” практично порожній. Старший прапорщик Олександр Скопенко уточнює:
– Потік легкового транспорту зменшився практично до нуля.
Далекобійники перетинають кордон, бо мусять – але й вантажних машин стало менше на 60-70%. І тут і згодом у “Бачівську” ми не бачили жодної машини з російськими номерами. Далекобійники – українські або третіх країн (Туреччина, Сербія, Молдова, Словаччина).
На запитання, чи були спроби прорватися через кордон із боку Росії, з готовністю відповідають: було раз.
18 квітня двоє молодих росіян на Hummer проїхали полем повз пункт пропуску. Ліворуч від пункту є кількасот метрів ґрунтової дороги, що належить Росії. Потім автомобіль прорвав колючку і вискочив на трасу вже за КПП. Прикордонники перехопили авто в сусідньому селі Заруцькому.
У прес-релізі прикордонників про відповідну дату вказано: “Затримані чоловіки пояснили, що вони мали намір потрапити на територію України з метою ознайомитися з обстановкою, яка склалася в державі, та настроями громадян України.”
Але на суді вони вже стверджували, ніби їхали полем і не усвідомлювали, що прорвали колючку й опинилися за межами Росії. Тож росіян змогли тільки оштрафувати й видворити в Росію. Незалежно від того, чи це “московські мажори”, чи розвідка-експеримент (а є різні версії) – покарання незначне.
– А хіба не зможе так само, прорвавши колючий дріт, наприклад, колона БМП проїхати? – запитую я по черзі майора Семенюка, старшого прапорщика Скопенка та начальника прес-служби Сумського загону Романа Ткача.
В усіх випадках отримую однакову відповідь. Кордон посилюють. Прикордонники взаємодіють із Міноборони, яке, в разі чого, допоможе. Та й самі прикордонники будуть стримувати агресора всіма силами. Старший прапорщик Скопенко, похитуючи автоматом, сміється: “До Києва не дійдуть”. Майор Семенюк починає диктувати: “За-агі-ін бу-уде вико-оонувати свої завдання відповідно до…”. А начальник прес-служби Ткач потім підготує зведення станом на 19 червня:
Усіх росіян зараз ретельно перевіряють, а весь транспорт – незалежно від громадянства водія та реєстрації ТЗ – обшукують. Один раз знайшли агітматеріали. Сумський загін, починаючи з березня, не пропустив через кордон 2482 громадян Росії. Тож не тільки росіяни українців не пропускають. Особливу увагу українські прикордонники звертають на чоловіків від 16 до 60 років.
Коли ми від’їжджаємо з “Катеринівки”, майор Семенюк віддає нам честь, а на російській ґрунтовці за колючим дротом копирсаються двоє російських прикордонників.

Ковток повітря для Кисельова
“Три на три метри” проти змія Горинича виявилося, звісно, перебільшенням, але протитанкові рови навколо пункту “Бачівськ” справді є. Їх нам демонструє молодий капітан Максим Суліма. Як і майор у “Катеринівці”, капітан Суліма – заступник начальника відділу з особового складу.
– Замполіт по-старому, – усміхається Суліма, й миттєво суть посади стає зрозумілою.
Деталь: поки ми чекали на Суліму, виявилося, що навіть продавців у кафешках попереджено про наше прибуття, і вони знають, що ми вже були в “Катеринівці”.
Капітан Суліма, на відміну від попереднього замполіта, розмовляє не цитатами зі статуту, а живою мовою. І видно, що хочеться розповісти йому значно більше, ніж каже, але:
– Зараз кожне зайве слово – ковток повітря для Кисельова, – він знов усміхається й розводить руками.
Суліма розповідає те саме, що ми вже чули, про ретельний огляд транспорту і перевірку всіх росіян “за другою лінією” (особисті тривалі співбесіди). І в “Бачівську” також значно зменшився потік транспорту:
– Уже туристичний сезон. Минулого року в цей період пункт був переповнений, по чотири ряди машин у кожен бік. А зараз, самі бачите, пункт напівмертвий.
Як нам пояснять страхові брокери – а в них сильно “впав” заробіток – росіяни зараз бояться їхати в Україну, бо думають, що тут війна на всій території: “У них в России, сами знаете, как СМИ работают”, – посміхається один із брокерів.
Повз нас гуркоче самотня фура. Наступна проїде через п’ять-десять хвилин.
– Ну, а щодо безпеки, самі бачите, – каже Суліма. Раніше в нас тільки старший по наряду мав пістолет Макарова, а в решти – спецзасоби. А тепер у кожного автомат, ну, і не тільки.
Перше, що впадає у вічі, – це вогневі точки по всьому пункту. Окрім того, згідно з міжнародними конвенціями, у землю в кількох місцях втикнуто червоні таблички із чорним черепом і написом MINES. Таблички розміщено так, аби впадати у вічі будь-якому російському шпигунові, який перетинатиме кордон під виглядом далекобійника чи, якщо зовсім тупо, туриста.
До речі, усі прикордонники, які й самі ведуть розвідку, відмовляються від поділу “доблесні наші розвідники/підлі чужі шпигуни” і політкоректно згадуть у розмовах російських “розвідників”.

Дуже смішна стіна
Усі місцеві сміються, коли їх питаєш про проект стіни вздовж кордону, який запропонував олігарх Ігор Коломойський. Хтось сміється весело, хтось саркастично. Прикордонники на диктофон відмовляються коментувати, а не на диктофон іронізують про тих, хто нічого не розуміє в захисті кордону. Власне, уже є й офіційний коментар прикордонної служби.
Прості люди сприймають проект стіни як жарт Коломойського – на кшталт референдуму про приєднання Донецької області до Дніпропетровської. Але якщо раптом жарт виявиться правдою:
– Вы сами понимаете, что нигде так деньги не воруются, как при строительстве, – каже селянин Василь із Бачівська.
– Если построят стену, тётки будут лазать через стену, – каже селянка з Кам’янки Середина-Будського району. Вона відмовилася представитися, бо “в селі тільки одне таке ім’я, і всі будуть знати, хто це”.
Більшість просто посміюється:
– Все же понимают, что никакой стены не будет, – каже молодий чоловік у Глухові.
Представники місцевої влади змушені відповідати серйозно – посада в них така. Олексій Ткаченко, голова Глухівської райдержадміністрації, заявив:
– Це непотрібна витрата грошей. Краще будувати більше мостів дружби, ніж стіни, які б розділювали нас.
Ткаченко визнає, що стосунки із сусідом зараз, “м’яко кажучи, важкі”, але сподівається, що “пил осяде”, й тому відгороджуватись раз і назавжди не варто.
Подібно думають і прості мешканці, з якими ми встигли поспілкуватися.

Люди не винні – це агонія Путіна
Олександр – “велорікша”, й розмова починається з пропозиції покатати нас із фотографом на велосипеді з диваном.
Олександр – колишній прикордонник, зараз на пенсії й підробляє тим, що возить гопничків із дамами й дітей по глухівській “сотці”.
– Я до этих событий Путина уважал, – каже він. – А теперь… Как бы это сказать, чтобы без матов? А! В общем: всех нафиг, и ЕС, и Путина – мы должны сами разгребать свое дерьмо, – тут підходять кілька дітей, і його голос міняється: – Ой, Алёна Сергеевна! Снова вы! Покатаемся?
Олена Сергіївна – дівчинка років шести – простягує йому дві гривні, й наша розмова переривається: Олександр везе катати дитину, ввімкнувши на переносному магнітофоні пісню “Я довольно молодой бог”. Наша розмова обриватиметься так іще кілька разів. Його позиція – подібна до позиції багатьох місцевих. Вони підтримують дружні стосунки з родичами та знайомими в сусідній Курській області Росії. Вони не люблять київську владу. Але водночас практичнно ні в кого і в думках немає жодного сепаратизму.
– А русские что? Люди не виноваты – это агония Путина, – він зітхає й повторює: – Агония Путина.
І Олександр везе катати молоду пару з немовлям, причому немовля теж називає по імені й по батькові.
За весь час спілкування з місцевими найбільшими русофілками виявилися дві жінки-продавчині років по п’ятдесят. Одна з них, Лідія, з’їздила на три дні до родичів у Крим “и там вздохнула спокойно”. А тут вона постійно переживає, наприклад, за місто-герой Київ, яке обрало мером Кличка. Ганьба!
Але навіть ці русофілки, попри свою ненависть до нинішньої київської влади, вважають, що потрібно боротися за “свої ідеали” в Україні.
– А то у этих какие идеалы? Ущемлять русскоязычных!
– Почему? – питаю я. – Ведь и Порошенко, и Тимошенко, и Кличко сами в жизни русскоязычные.
– Они для меня – не авторитет. Я, знаете, автомат в руки не возьму. Но своим идеалам не изменю.

Головний сепаратист
– Меня хотели главным сепаратистом сделать, – каже Юрій Бурлака, мер Глухова. – Мол, “под эту марку давайте припишем в сепаратисты, под моду пойдет.
Аж з третього разу від відповідає, що зробити це намагався місцевий осередок «Батьківщини»: Бурлака став мером як кандидат від Партії регіонів. Водночас, заявляє він, у Глухові ніколи не було спроб знімати українські прапори й вішати російські.
– А я не патриот? – каже він через журналіста невидимим політичним суперникам. – Когда Союз распался, я мечтал служить на Дальнем Востоке, но выбрал не Россию, а Украину. Сюда вернулся.
Оскільки з Глухова, як і з інших міст, уже відправляли в зону АТО на Донбасі міліціонерів і продовжують відправляти солдатів, то найбільше Бурлака боїться одного:
– Боюсь, что в Глухов привезут кого-нибуть в гробу. Как я тогда с людьми говорить буду?
– Давайте не дули тыкать друг другу через границу, а попробуем помириться, – розповідає він про свої ініціативи.
Бурлака пропонував зібратись на “Катеринівці”, де між двома КПП нема і ста метрів, місцевій владі Глухова й сусіднього російського Рильська, за участю СБУ й ФСБ, а також обов’язково місцевих священиків з обох боків.
– Мы ведь православные, – кілька разів і з різного приводу повторює мер.
У нього в кабінеті – кілька ікон, а коли починає грати мобільний, із нього лунає церковний передзвін.
Бурлака, колишній військовий, вважає, що патріоти мають не їздити автомайданами з прапорами, а не відмазувати своїх дітей від армії в мирний час.
– Сейчас одно хорошо: начали свою армию защищать.
Коли навесні Росія проводила маневри безпосередньо біля кордонів, на нині закинутому блокпосту стояла армія, й місцеві масово кинулись одягати й годувати напівголодних і напівроздягнених солдатів.

Здорові місцеві
Ми з прикордонниками й цивільними багато говорили про те, чи можливий на Сумщині “Луганський” сценарій, коли через кордон із боку Росії проходить зброя й “добровольці” чи найманці. Більшість сходяться на важливості підтримки місцевого населення. У підтримці ми змогли переконатися на собі.
Коли їхали з капітаном Сулімою подивитися на маленький пункт пропуску в селі Сопич, дорога була щораз гіршою. Щойно минула злива.
– Тут точно скрізь Lanos пройде? – запитав я із занепокоєнням.
– Повинен, – відповів Суліма.
Але наступної секунди ми застрягли, тому що я вирішив не їхати через калюжу, по якій, як по озеру, плавали качки. Натомість засів у колії.
Капітан із фотографом ніяк не могли витягти машину з багнюки. Суліма при цьому просив не фотографувати його за “нестатутними” заняттями.
Із сусіднього подвір’я мовчки виїхав на УАЗику селянин, мовчки причепив Lanos до своєї машини, мовчки витяг і так само, не промовивши ні слова, поїхав назад на своє подвір’я.
– Бачите, місцеві нас підтримують, – засміявся Суліма, витираючи болото з обличчя.
Наприкінці ми з фотографом поїхали на край світу – у райцентр Середина-Буда.
Як виявилося, прикордонна смуга починалася ще до містечка. Нас пропустили, але дозволу на журналістську діяльність ми не мали. Навчений досвідом, що розпитування настроїв населення можуть прирівнювати до шпигунства, я розвернувся й виїхав у перше ж село за межами КПП – Кам’янка. Вирішив, що різниця невелика.
Судження селян часом здавалися зваженішими, ніж у багатьох київських політиків.
– Отношения с русскими родственниками у нас даже крепче стали, – каже селянка, яка відмовилася представитися через своє “унікальне” ім’я. – А в Украине, да, нам многое не нравится – но что ж теперь. Если бы мы в Россию пошли – что, чем-то лучше бы стало? Надо своих поддерживать.
Це вона казала, що “тётки будут лазать через стену”, й додала, що для них, місцевих, погіршення стосунків між країнами нічого не змінило: своїх російських друзів і родичів вони й надалі поважають, як і свою країну просто за те, що своя.
Тетяна, інша селянка з Кам’янки, розповіла:
– Я по рождению россиянка, но по патриотизму украинка. Ведь я 27 лет здесь прожила. А Россия? Сосед влияет на нас, конечно. Но какой бы плохой сосед не был – он не сможет повлиять, если решить проблемы в своей семье.
Зрозумівши, що тут “сусіду” підтримка місцевих не світить, ми поверталися на трасу розбитою дорогою між лісів та плакатів на кшталт “Люби природу, як дівочу вроду”. Бачили лося.

РЕПОРТАЖ ФОТО: Максим Кудимець/INSIDER