Як родина з Великої Писарівки відновлює квітковий бізнес у Сумах

Мріяли про власні теплиці, шукали кошти, роками вчилися доглядати за квітами та овочами, а всі зароблені гроші вкладали в бізнес. Налагодили технологічні процеси, були готові розширюватися і втратили все за один день. Це про Тетяну Пасюгу та її чоловіка Андрія – подружжя підприємців з Великої Писарівки.

Шість років вони віддали розвитку власної справи – квітковому бізнесу. Допоки у вересні 2023-го російський боєприпас не влучив прямо у парники з рослинами, знищивши все. Власну історію про те, як витримали випробування, де взяли сили почати все з нуля та відкрити власний квітковий магазин в іншому місті – розповіли Суспільному.

 

“Зухвала жінка”

Тетяна: Я ніколи не думала, що я буду займатися квітами, тому що я за освітою викладач з фаху фортепіано. Ми так і познайомилися: я приїхала на практику у Велику Писарівку, у дитячу музичну школу – з того все і почалося. З того часу ми з Андрієм завжди разом. Скрізь. Він – моя друга половина, моя опора, якби не він, мене такої б не було. Я зараз себе називаю “зухвала жінка”, тому що він мене навчив пробиватися, навчив не ховати потенціал, не ховатися взагалі від суспільства. Він завжди каже: “Ти – прекрасна, ти – талановита, ти – найкраща. Давай тільки вперед, буду завжди поруч, буду завжди підтримувати”. Ми разом майже 17 років, 17 років прожили у Великій Писарівці.

Велика Писарівка – це біль, це великий біль. Я постійно слідкую в інтернеті за новинами, особливо один з останніх репортажів, де крупним планом наш дім був… Я думала, я сильніша, насправді. Коли я бачу щось про Велику Писарівку, розумію, що хочу туди повернутися. Я хочу бути такою ж щасливою, як я була там, робити те, що робила там. На жаль, потрібно підлаштовуватися під нові часи. Потрібно йти далі – і нічого не зробиш.

“Не можу без цього жити – і не хочу!”

Тетяна: Але все по черзі. Наша справа… Андрій завжди мріяв про власні теплиці. Мовляв, буде вирощувати там овочі. Бо, де б його не носило життя, він – людина землі. Ми доповнили одне одного: його ідея, моє бажання йому допомогти. Я знайшла гроші, і пішло, пішло, пішло! Першу теплицю накрили в червні – вирощувати огірки було запізно. Тут і з’явилася ідея висадити хризантему.

Посадили першу хризантему – і то була любов на все життя! Я тоді спитала: “Андрій, скільки замовляти? Сто черенків?”. Він каже: “Ти шо, смішна?” Я кажу: “Шо, двісті?”. Він: “Давай п’ятсот!”.

Для порівняння: у 2023-му році ми посадили десять тисяч черенків! Тобто, з чого ми починали і до чого виросли! А коли почала зростати та, перша хризантема, ми ще не знали агротехніки, не знали, що їй потрібно зробити короткий світловий час для того, аби вона заквітла, а не росла, як бамбук. Виросла покручена, але таких квітів у нас жодного року не було! Отакі шапки – вони були просто неперевершені! Але ж там – кривенька, там – підгризена. Що робити? Кажу: “Давай відкриватися, якраз День вчителя! В мене смак є, якісь букетики покручу – продамо!”. І з цього часу я застрягла! І застрягла так, що без цього просто не можу жити! І не хочу.

Що було далі? Ми так само доповнювали одне одного. Чоловік вирощував – я продавала. Він вирощував і квіти, і овочі, ми займалися вирощуванням розсади, городини. Дуже любили нас, тому що ми давали якість, ми давали нормальні ціни. Він казав: “Хризантема – це найрентабельніша квітка, тільки давати її треба поза сезоном”. І ми за шість років наполегливої праці навчилися її вирощувати. Коли теплиці розбили – вже стояли гарні врожаї.

Андрій: Хризантему вирощувати найважче. Із Сумської області поза сезоном ніхто не хоче її давати, під осінь – так, а поза сезоном – ні. Дуже вона вередлива. Її треба о шостій вечора затемнити, о восьмій-дев’ятій ранку відкрити – тут ціла специфіка, не так просто виростити таку квітку. Ми взялися вирощувати найважче зі всього. Об’єми теплиць – понад шістсот “квадратів”. Це доволі непогані об’єми. До того ж теплиці були цілорічні.

За ці роки ми добилися того, що обладнання в теплицях було повністю електронним – від котлів до відкривання вікон. Все відкривалося автоматично. Розібралися з квітами: які добрива вони полюбляють, як їх лікувати. Закупили електроніку, аби перевіряти кислотність землі. Все зібрали докупи, все було готове для того, щоб запускатися і збільшувати масштаби. Ми дивилися на перспективу: от наступного року наш багаж знань точно “вистрілить” і все буде класно!

“Таню, все. Наша справа закінчилася: нам “прилетіло”

Тетяна: Це було 27 вересня. Так склалося, що нас із дітворою взагалі не було в країні: ми поїхали в гості. Були в Кракові, добували там останні дні – першого жовтня ми мали вже вилітати додому. У день, коли все сталося, я в центрі міста співала молитву за Україну. Якби ми були вдома з доньками, ми б однозначно були у теплиці й різали б квіти саме на тій грядці з еустомою, куди й “прилетіло”.

Чоловік мені каже: “Таню, все. Наша справа закінчилася. Нам “прилетіло”. Нас тоді від загибелі Бог одвів. Дівчата у той день подзвонили Андрію з Харкова: “Андрій, ти ж там уже нарізав квітів, то привези сьогодні раніше, тому що ми будемо раніше закриватися”. Він о 14:00 поїхав, а десь о 16:30 – “прилетіло”.

Андрій: Я тільки здав квіти, дівчата кажуть: “Квіти дуже класні, завтра привозьте нам ще”. Я відповів, що питань нема, ми тільки почали квіти різати. І мені в цей момент дзвонять сусіди. Кажуть: “Тепличок в тебе вже немає”. Грохот був страшний. Тоді всі розповідали, що “нам здавалося, що це у нас у дворі грохнуло”.

Іноді я картаю себе за те, що не купили нову машину – все на теплиці пустили. Особливо, останній рік. Навіть позичили. Я казав: “Ми зараз ці квіти продаємо, віддаємо борг, і ще в нас гарний прибуток залишається. А наступного року ми вже самі стартуємо…”.

Тетяна: Після удару ми намагалися хоча б частково відновитися: швиденько “зліпили” один тепличний каркас, але проти нас пішла погода. Зрозумійте: це кінець вересня. А в нас город в низинці, там температура завжди на 3-4 градуси нижче. Перший день -5, теплиця ще витримала, другий день -7, вона ще витримала, на третій день -9 – і ми її поховали. В нас було десять тисяч корінців посаджено… На жаль, щось “змило” ударною хвилею, що землею зчухало. А щось – просто замерзло.

Нам казали: “Ви якісь дурні, ви що, не знали, що там гатять – і до вас черга дійде?”. Ні. Ніхто про це не думав. Ми продовжували розвиватися. Коштів витрачено дуже багато. За приблизними підрахунками – вкладено близько двох мільйонів гривень. Все, що вдавалося заробити – вливали й вливали в бізнес – і це було до останнього. Зараз отак запросто кошти не знайдеш. І немає відшкодування ніякого. Держава не передбачає відшкодування за пошкоджені теплиці.

Моя квіткова справа ще трималася деякий час: ми відпрацювали 14 лютого, відпрацювали 8 березня у двох моїх магазинах: я в Краснопіллі, а моя команда підтримки – чоловік зі своїм похресником та його мамою – у Великій Писарівці. Тоді ж почали гатити, люди стали виїжджати з Великої Писарівки.

Ми ухвалили рішення: треба збиратися. Слава Богу, врятували агрегат, який забезпечував холод для квітів, врятували щось із меблів. Повністю прибрали обладнання з магазину. Жити там було неможливо через постійні обстріли – а наш дім був у самому центрі міста. А ви ж бачили, що весь центр розбитий. У нас від ударної хвилі піднявся шифер на даху і ліг.

Мені, до речі, за період, як ми виїхали з Великої Писарівки й забрали звідти квіткову справу, приблизно дзвінків п’ять було: “Таня, у вас там квітів ніяких не лишилося? Може хоч трішечки?”. Я розумію, що люди просто не розуміють: потрібно організувати певні умови для того, аби квітами можна було торгувати чи їх запропонувати, чи просто подарувати! Подовжити їм життя без холодильника – неможливо! У Великій Писарівці немає світла, немає людей, молоді – ми не зможемо там працювати.

“Це як народження дитини”

Тетяна: Я розкрию свій секрет: я двох діточок народила через кесарів розтин. Так от: перший раз ти йдеш народжувати – плачеш, бо боїшся того, що не знаєш, що буде. Другий раз ти йдеш – плачеш і боїшся, бо ти знаєш, що буде! Зараз я йду третій раз на “кесарів розтин” і я плачу від того, що розумію, наскільки буде не солодко. Відкриття свого магазину квітів в Сумах – це як народження третьої дитини. Я прекрасно розумію, які ризики. Але я чоловіку ще давно казала: “Андрій, ну от у Великій Писарівці – все, межа! Я можу дати більше, але воно вже нікому не потрібно, тому що попиту немає, людям достатньо. А мені хочеться ще, ще, ще! Мені потрібно десь себе проявити”.

Але зіграв якийсь страх: ми приїхали в Суми і я закрила підприємницьку діяльність, влаштувалася на роботу у звичайний квітковий магазин флористом. А тепер я кажу – дякувати Богу, що в мене був такий досвід! Я побачила все зсередини й зрозуміла, як я хочу, щоб було у моєму магазині, і як не хочу. Я завжди була чесною перед клієнтами, за що вони впродовж семи років поверталися знову і знову.

Мені комфортно буде тут, у цьому магазині, хоча це лише 25 “квадратиків”. У Великій Писарівці в мене був манюсінький магазинчик, трішки більший був у Краснопіллі. Але я все одно вірю, що тут можна зростати та давати прекрасне людям. Мені дуже хочеться зробити цей магазин від самих дверей входом у казку. Хочеться, щоб люди заходили не просто придбати квіти, а потрапляли в місце естетичної насолоди. Я завжди зможу дати свій гарний настрій, підтримку, пораду, консультацію.

“Не ставте життя на паузу”

Тетяна: Що би я сказала тим, хто, як і ми, втратив справу життя?

Не ставте життя на паузу. Ніколи. Завжди ідіть вперед. Не можете йти – повзіть. Не можете повзти – ляжте в напрямку того, чого ви прагнете. І вірте в себе. Обов’язково. Немає часу горювати, немає часу себе жаліти. Нам війна показала, що часу в нас немає і найцінніше, що є у нас в житті – це наше життя.

Надії втрачати не можна! Ніколи не здавайтеся. Ми – нація. Ми непереборні, правда. Дуже важливо мати стрижень.

Андрій: В нашому світі важко відпустити старе. Особливо, якщо ти досяг вже якогось рівня. І коли це все рухнуло – боляче. Ти приїжджаєш в нове місто – тебе не відпускає минуле. Коли Господь хоче подарувати щось хороше, він загортає його у неприємності. І це важливо пережити та відпустити. Ми не знаємо, що буде завтра. А це – новий початок. Він до чогось приведе. Є куди рухатися і куди розвиватися далі.

Суспільне