Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Ми будуємо життя «з нуля»

2,023

Родина Коняхіних стала мешканцями Сумської міської територіальної громади відносно недавно – весною 2022 року. Батько, мати та дві доньки змушені були виїхати з рідного Рубіжного, що на Луганщині, адже там вже не було змоги жити, бо ворог не тільки щохвилинно здійснював обстріли, а й почав здійснювати тиск на українців. Тетяна усе життя прожила в Рубіжному, за виключенням лише студентських років, які вона провела у м. Суми, навчаючись у Сумському державному педагогічному університеті ім. Макаренка. Закінчивши тут магістратуру, юна вчителька математики й фізики повернулася на Луганщину, працювала за фахом у коледжі і школі. Створила сім’ю, народила доньок, продовжувала працювати, виховувати дітей, будувати та створювати затишок у власному будинку, а також, звісно, і плани на майбутнє.
Війну родина Коняхіних вже знала, бо у 2014 р. Рубіжне вже знаходилось місяць під окупацією рашистів-«асвабадітєлєй». Але тоді, згадує жінка, менша донька Ксенія була маленька, і родина ухвалила рішення виїхати в село до батьків Тетяни. Після звільнення українськими військами Рубіжного, родина повернулася додому. Тетяна каже, що попри окупацію, місто майже не втратило свого довоєнного вигляду, а руйнування були дуже незначними й майже непомітними.

Зовсім інша історія сталася 24 лютого 2022 року. Тоді зранку в місті ще було досить тихо, а вже після обіду почалися вибухи й обстріли, які могли тривати по декілька годин поспіль, у магазинах зникли продукти, банкомати та картки були заблоковані. Родина змушена була переселитися до себе у підвал, батьки намагалися вловити хвильку, аби піднятися в будинок за продуктами, які ще залишилися, або ж хоч щось приготувати. Дівчат на вулицю майже не випускали. Так Коняхіни прожили до середини березня і вирішили, попри те, що стріляють і гатять з артилерії, не чекати режиму тиші і їхати в евакуацію. Власною машиною, зібравши найнеобхідніше, вирушили в дорогу. Було страшно і складно, але родина подолала перший ривок, виїхавши на підконтрольну Україні територію. Далі були два місяці пошуків місця, де можна було залишитися і почати будувати своє життя з нуля. Перші дві спроби на Дніпропетровщині та Вінничині успіху не мали, і тут Тетяні написали друзі по студентству, які запропонували приїхати жити в Суми. І не просто запропонували, а створили деякі умови для родини переселенців – оплатили оренду житла на перші місяці. Так у Сумах 26 травня 2022 року з’явилися четверо нових жителів.

Трішки облаштувавши родину і налагодивши тут побут, чоловік Тетяни Максим вступив до лав ЗСУ. Тетяна на той час вже почала працювати у Сумській спеціалізованій школі №9, дівчатка також навчалися тут, а ще почали займатися танцями, якими вони захоплювалися змалечку і займалися ще в рідному Рубіжному. Здавалося, життя налагоджується. Звісно, родина переживала за свого єдиного мужчину, але вони добре знали його характер і розуміли, чому він пішов добровольцем на фронт. Другою страшною датою для родини Коняхіних стало 17 листопада 2022 року. Саме у той день під час виконання бойового завдання під Бахмутом на Донеччині Максим Коняхін загинув. Герою було 43 роки. «Максим був дуже доброю і справедливою людиною, не любив брехні й виступав за правду. Він обожнював своїх донечок, дуже балував і робив все для їх блага. Для мене і донечок це найстрашніше горе, тоді здавалося, життя просто зупинилося. Але зараз ми знайшли в собі сили жити далі і робити усе від нас залежне, аби смерть Максима не була даремною. Доньки дуже сумують за татом, згадують, передивляються фото і відео», – розповідає пані Тетяна.

росія відібрала у Тетяни і дівчат будинок і найдорожче, що у них було – коханого чоловіка і батька

Кожен знаходить для себе різні способи вийти з горя. Для Тетяни такою справою виявилося волонтерство. Ним вона стала займатися одразу, як приїхала в Суми, а після загибелі чоловіка поринула у цю справу з головою. Зараз жінка, разом зі своїми однодумцями вже створили ГО «АДАМАНТ УКРАЇНА», і тепер вже майже на професійній основі займаються допомогою військовим і внутрішньо переміщеним особам.

Сьогодні дівчата з родини Коняхіних вважають, що Суми стали для них домом. Тетяна каже, що в Рубіжному будинку більше немає, а отже і повертатися туди немає для чого. Старша донька Вікторія вчиться на медичну сестру у Сумському медичному коледжі, аби вміти надавати допомогу пораненим військовим, і вважає, що не має права поїхати з Сум, адже тут могила її батька. Звісно, усе ще може змінитися в житті дівчат, у них попереду ще усе життя, але Таня каже, що саме Суми стали тим місцем, де її родина після довгих поневірянь відчула себе наче вдома. «Мене і родину тут завжди підтримували. Ніколи ніхто не дорікав нічим, у найважчий період, одразу після загибелі Максима, нас усі тут підтримали, як рідних. Тому поки у нас і в думках немає шукати якесь інше місто для життя, ніж Суми», – висловлює загальну думку своєї жіночої родини Тетяна Коняхіна.

Фото публікується з дозволу Тетяни Коняхіної
Цей проєкт реалізується за підтримки програми “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX