Як я був маніяком

Щоденник сумського обивателя

ПОНЕДІЛОК, 31 СІЧНЯ. В ліфті зустрічаємось з двома чоловіками, їдемо кожен на свій поверх. Раптом один зауважує: “Ось дивись, третій рік вже кабіна працює, а яка чистенька! І матюків не понамальовано! Міняються таки люди, культурнішають”. А інший йому суворо так: “Ось ти зараз сказав – завтра хтось напише!” Якщо порівняти кабіну ліфта з стінами нашого під’їзду, різниця відчувається величезна. Хочу вірити, що ті, хто десятиліття тому лишав зразки своєї творчості на стінах, вже вимерли, кудись переїхали, або, як висловився той добродій, “покультурнішали”.

ВІВТОРОК, 1 ЛЮТОГО. Передавав покази лічильників за допомогою Інтернету та SMS-повідомлень. Витратив півдня. В магазині техніка вивчала мою картку так довго і ретельно, наче це допуск на військовий об’єкт. Черга мовчки бажала мені провалитися у пекло. Але ж все це вигадувалось, щоб інформація проходила швидше, людям було зручніше. Ніколи не стається саме так, як гадається, рішення одних проблем породжує інші. Сьогодні ввечорі читав старі паперові книжки про українську літературу і поезію. Про нове в світі і коментарі до цього слухати не хотілось.

СЕРЕДА, 2 ЛЮТОГО. Та новини наздоганяють. “Ти чула, що з доларом робиться?!” – з великим горем питає одна базарна жіночка подругу. Далі не підслуховував. Якщо сумський базар бентежать такі питання, то і тут життя крокує синхронно із світовою економікою. Трошки послухав новини про Росію і головного росіянина. Досить з нього глузувати, ось що я пораджу деяким нашим і не нашим оглядачам. Не смійтесь з божевільного з сокирою!

ЧЕТВЕР, 3 ЛЮТОГО. Майже нікуди не ходжу, та ось треба було. Крокую нашим зазвичай темним коридором, десь попереду з’являється людська постать, чи то дівчина, чи то дитина. Я ж, наближаючись, по-сусідському, чемно промовляю звичайне: “Здрастє”. А та дівчина чи молода жіночка як завалує: “Ой, мамочка! Ой, божечка!” І істерично гатить в двері, які намагалась відкрити ключем. Тут і хлопець вийшов. З’ясували що до чого, дякувати богові, без бійки. Не помітила вона мене в темряві, ось і злякалась. Ніколи мене маніяком не вважали, та ось у власному коридорі, з власними сусідами трапилось. А між тим тих, хто постійно викручує лампочки, варто ловити і душити.

П’ЯТНИЦЯ, 4 ЛЮТОГО. Колись дзеркало було моїм помічником, тепер перетворилося на дуже недружнього критика. Хотілося б сказати, що ще й необ’єктивного, але там саме я, такий, як є тепер. Рівняти вуса й бороду боляче. Але хочу, щоб світ сприймав мене якщо не з захватом, то хоча б позитивно.

СУБОТА, 5 ЛЮТОГО. Погода – знущання. Та ще в нашому нещодавно вдосконаленому дворі є дуже помітна межа між відремонтованою територією і загальним простором. Назвав це місце “межа благоустрою”. Сумно дивитись, як її, кульгаючи, долають люди.

НЕДІЛЯ, 6 ЛЮТОГО. Тиждень був сірий і нецікавий, хіба що маніяком побув. Чекаймо кращого, люди!