Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

До історії гідроспоруд у Низах

149

Відомо, що Микола Олексійович Суханов захоплювався новинками технічного прогресу і для своїх заводів та економій замовляв імпортне обладнання та машини, впровадження яких вдосконалювало технологію виробництва, збільшувало об’єми випуску продукції, а отже і прибутку. Так, зокрема, в 1896р. він реалізує свій незвичайний, як для Сумського повіту, проєкт з будівництва на призаводській території станції для електричного освітлення з гідротурбінним приводом. Його цукровий завод розташовувався на р.Псел, басейн якої вище місця будівництва становив 9554 кв.м. Максимальні витрати води під час повені могли досягати 1457куб.м./сек. Ширина заплави – 4,24км. На ділянці русла Ялового спуску, на проїжджій дорозі, недалеко від борошномельного млину він (див. оригінальну схему с.Низи) гатить земляну греблю (г), споруджує два водоспуски із розбірних дерев’яних щитів: один (а) з прогоном – 10,03м., другий (б) на р.Псел з прогоном 21.3м., третій (в) на віддалі, а поруч з млином (4) зводить будівлю станції (5), де встановлює гідротурбіну фірми «Жонваль» (Франція) потужністю 35 к.с., розраховану на напір води 2,9 м., і динамо-машину.

Вода з утвореного водосховища по прокладеному тунельному водогону направлялась на лопаті турбіни, що обертаючись, крутили приводний вал, який через отвори в стінах будівель заходив в млин і надавав руху жорнам. Млин споживав 27 кВт. Динамо-машина перетворювала частину механічної енергії в електричну, яка йшла на освітлення службових і житлових приміщень. Відводилась відпрацьована вода також по водогону і зливалась в старе русло Псла. Обладнання млина складалось з чотирьох семериків із загальною продуктивністю 3936 кг/год. і одного вальця з продуктивністю 328 кг/год., і за рік млин виробляв відповідно 2 296 000 кг борошна грубого і 1 476 000кг вальцьового помелу. Гідрокомплекс працював на самофінансуванні – послуги відпускались за оплату та з дозволу управляючого Клисенка. Поява в цій місцевості потужного і незалежного від погоди водяного млина спонукала власників вітряних звернутись 29.08.1896 р. до повітової управи з проханням про звільнення їх млинів від земських зборів через неможливість конкурувати з водяними та паровими. Наводимо його фрагмент на мові оригіналу:

«В Сумскую уездную земскую управу.
Владельцев ветряных мельниц, находящихся в с.Нижней Сыроватке.
ПРОШЕНИЕ
Ветряные наши мельницы, как и другие промышленные заведения, находящиеся в Сумском уезде, облагаются уездным и губернским земским сборами, по определенной уездным и губернским земским собранием доходности с них от каждого постава. Нужно с уверенностью сказать, что такие же мельницы как у нас, находящиеся в других местностях уезда, действительно быть может приносят доход владельцам оных, вследствие того, что помол хлеба производится на них по необходимости без всяких конкуренций, в нашей же местности вблизи с. Нижней Сыроватки находится на реке Псле две водяные мельницы: первая в дер. Басах, а вторая в с. Низах, перемол на которых хлеба производится очень быстро и во всякое время без задержек, в особенности в с. Низах, где г. Суханов перерабатывает зерно вновь устроенным турбином; эта машина сильнее действует паровой …»

Ми вирішили простежити подальшу долю гідроспоруди і вияснили таке. В 1913 р. сини Миколи Олексійовича Володимир і Борис звели нову будівлю електростанції і установили в ній ще одну гідротурбіну фірми «Френсіс» (США) потужністю 75 к.с. і таким чином задовільнили всі потреби цукрозаводу, який споживав 104,2 кВт. З часом земляна гребля і водоспуски під дією весняних і літніх повеней прийшли в загрозливий стан. У 1918 р. водоспуск на Яловому рукаві був зруйнований і замінений глухою земляною стіною. В 1919 р. зірвало з місця водоспуск на р. Псел і на тій ділянці було розпочато будівництво нового, але в 1921 р. незакінчену будівлю знесло весняним водопіллям. Тоді голова правління РАУ «Сумцукор» Скринник М.П. звернувся до «Укркомдержспоруди» з проханням розробити проєкт більш надійної гідроспоруди. Для цього в Низи було відряджено інж. В.П. Тихомирова, який і склав проєкт греблі Поаре для створення підпору 4,3м. з металевим мостом для проїзду по низу і з одним прогоном 64 метри, розмістивши її, практично на одному рівні з млином. Позначка порогу — 20,9 м. Понурна і водобійна підлоги дерев’яні, на пальових ростверках. Зливна підлога – кам’яний накид шаром 0.85 м, залитий зверху цементним розчином. Понурна підлога горизонтальна, довжиною 4,80 м. Зливна підлога з нахилом 0.36 довжиною 10,53 м. Шпунтових рядів 3. В кінці водозливного шару частокільний ряд з паль. Стояки зрубові з поздовжніми шпунтами. За водозливним шаром кам’яна начинка. Зазначені гідротехнічні дані свідчать про підвищену увагу міцності і надійності всіх 3-х частин підводного підмурку греблі (флютбету): понурного, водобійного і зливного. Ферми Поаре із рейок вагою 8,6 кг в погонних 30,5 см на відстані 1,1 м. одна від одної. Особливість конструкції греблі такої системи полягала в наявності декількох металевих ферм, незалежних одна від одної, які об’єднуючись утворювали місток, в котрий упирались вертикальні, обшиті залізом, дерев’яні щити, які своїми нижніми кінцями упирались в поріг, вмурований в флютбет. Щільно дотикаючись один до одного, щити утворювали свого роду стінку, яка підпирала воду. Греблю можна відкрити за допомогою спецмеханізмів, підняти щити і розібрати з’єднання ферм, після чого їх кладуть на дно, де вони обертаються біля своєї нижньої основи і не заважають течії води.
Проєкт був ухвалений «Сумцукром» і «Укркомдержспорудом» і восени 1921 р. негайно взялись за роботу. Наприкінці лютого 1923 р. гребля була збудована і було запропоновано її випробувати, але несподіване танення снігу не тільки не дозволило це зробити, але і завдало їй суттєвої шкоди. 6 березня розпочалося переливання води через перекладку, вода відривала великі шматки замерзлої землі и кидала їх на понур. В результаті було підмито і винесено 17 м понура, зірвано 32 м порога, вимито шпунтів 34,2 м. Греблю було зміцнено ще на один шпунтовий ряд, продовжено понур по ширині 7,5 м бетонними плитами на глині. Роботи були закінчені до жовтня 1923 р. Наведені вище дані ми взяли з автореферату Ю.В. Ланге (Харків) «Постройка плотины Поаре на р.Псел для Низовского сахарного завода», з яким він виступив на першому всеросійському гідрологічному з’їзді в травні 1924 р. в Ленінграді майже сто років тому.


Шкода, але гребля Поаре не встояла до ювілею. Вранці 10 жовтня 1941 р. саперами Червоної армії при її відступі був підірваний міст, від вибуху зруйнувалась і гребля. Восени 1943 року була насипана земляна дамба і відновлена робота гідрокомплексу з двома гідротурбінами 52 к.с. і генератором в 20 кВт., але в кінці грудня 1944 року вона повністю зруйнувалась і керівництво Сумського цукробурякотресту вирішило її не відбудовувати, а натомість в другій половині 1945 р. видало наряд на придбання дизель-генератора фірми «Атлас Імперіал» потужністю 320 кВт., який і вирішив повністю проблему електрифікації заводу. Рештки гідрокомплексу й досі збереглись: будівлі електростанції та млина без демонтованого обладнання – лише стіни. Вхід до водогонів до кінця 1950-х років ще був відкритим. Аркоподібні, з бетонним покривом, вони мали достатньо великі розміри, що дозволяли підліткам удвох проходити на весь зріст від входу на березі водосховища до електростанції і за свідченнями колишнього жителя Низів Віктора Трояновського були повністю засипані землею після того, як одного разу учні місцевої школи знайшли в них міну часів війни. Довго таке вигідне для гідробудівництва місце не пустувало. 1 січня 1953 р. тут була споруджена нинішня ГЕС. Підрядником її будівництва була Сумська обласна контора «Сільенерго». Наведемо дані станції: корисний напір верхнього б’єфа від рівня Чорного моря — 123 м 30 см, ширина греблі – 40 м. Три гідротурбіни загальною проєктною потужністю – 450 кВт. Напруга електроструму на виході з електрогенераторів – 400в. Мережа ГЕС підключена до загальнодержавної напругою — 10000 Вт., є і напруга в 35000 Вт.

Василь Бібіков, Панорама, №3-2024