Четверо жителів Сумщини навіки залишилися у 2019-ому

Солдати, сержанти, офіцери. Піхотинці, десантники, матроси, медики, добровольці, спецпризначенці. І майже діти, і ті, хто їм у діди годиться. Від стрільця й сапера – до елітного розвідника й комбрига. Вони загинули за нашу країну. За те, щоб Україна жила і в 2020 р.

Вони – не «білий шум». Це справжні люди, люди великої душі. Їхній подвиг не буде марним, якщо ми їх пам’ятатимемо. Історії про загиблих зібрані на ресурсі «Новинарнія». Що ми маємо пам’ятати про сумчан?

18 березня 2019. Євген КЕРЕЧАНИН

Боєць 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Євген Керечанин народився 7 травня 1998 р. в с. Деркачівка Недригайлівського району в родині селян. Після закінчення школи у 2013 р.,вступив до ДПТНЗ «Недригайлівське ВПУ», де здобув спеціальності слюсаря з ремонту автомобілів, електрогазозварника, водія категорії Е.

У 2016 р. Євген, якому лише виповнилося 18, був прийнятий на службу за контрактом. Загинув 20-річним.
«…Задля наближення до наших позицій близько 10-ї години ранку 18 березня противник почав обстріл із великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї, намагаючись зайти у фланг взводного опорного пункту 54 омбр. Перебуваючи на спостережному посту, солдат Євген Керечанин відкрив вогонь у відповідь з кулемета. Влучними пострілами він примусив противника зупинитися та відступити. Водночас під прикриттям кулемета діяв ворожий снайпер, внаслідок обстрілу якого Євген отримав поранення, несумісне з життям. За проявлену мужність солдата Євгена Керечанина подано до нагородження посмертно», — йшлося в повідомленні прес-центру ОС.

2 квітня 2019. Олександр МІЛЮТІН, «Дєда»

Олександр Мілютін народився він 29 грудня 1968 р. в с. Клишки Шосткинського району Сумської області, але ще малим переїхав на Донеччину. Спершу жив у Горлівці, дитинство провів у довколишніх селищах — Зайцевому, Травневому. А до школи ходив уже в Бахмуті (на той час — Артемівську), де з того часу постійно і мешкав. Закінчив Ясинуватське ПТУ за фахом машиніста. У 1998-ому відслужив строкову службу в Німеччині, а наступні 12 років служив в Артемівському СІЗО-6, де його згадують як людину приципову, добру і справедливу. На пенсію вийшов у званні старшого прапорщика.

У січні 2017 р. Олександр підписав контракт із ЗСУ й пішов служити в 54 механізовану бригаду ЗСУ — молодший сержант, військовослужбовець 46 окремого батальйону спецпризначення «Донбас-Україна». Товариші по службі розповідають, що він був людяним, дуже добрим і скромним. «Дєда» у підрозділі був як негласний батько. Всіх вислухає, всім підкаже, всім допоможе, ніколи нікому не відмовить. Всі знали, що йому можна якісь свої секретики розказати, негараздами поділитись, бо він тріпатись не буде. Коротше, він був кльовий», — каже побратим загиблого Микола ШАФАЛЮК, «Бугай».

«У мене завжди було таке враження, ніби Дєда — не східняк, а десь із глибинки Західної України, у якого батько ще в УПА воював. Тут, на Сході, небагато таких людей, які настільки щиро та безкорисно люблять Україну. Він був саме тим діамантом, за які ми тут воюємо», — додає боєць. І всі згадують про те, що 50-річний воїн був ще й вправним кухарем та дуже смачно готував.

Олександр Мілютін загинув разом із Яною ЧЕРВОНОЮ 2 квітня. Вогнем з СПГ та кулемету українські бійці зупинили висування двох ворожих груп піхоти, які відійшли під прикриттям вогню — за словами речника ООС, з мінометів калібру 120 мм. Кілька мін влучили просто в бліндаж (за словами командувача Наєва, спостережний пункт), де перебували Дєда з Відьмою.

Поховали Олександра на цвинтарі Бахмута. Залишилися дружина і двоє дітей.

4 липня 2019. Едуард ЛОБОДА, «Фугас»

Едуардові було 25. Він народився 2 січня 1994 р. в селі Підопригори Лебединського району. Був спокійним і врівноваженим хлопцем, творчою натурою – добре малював, писав вірші, згадують про Едика вчителі та односельці. У 2012 році вступив на історичний факультет Сумського державного педуніверситету. «Він дуже любив тварин. Всіх котів підбирав, і вони опинялися у нас в кімнаті, тому що йому було дуже шкода їх», — розповідає однокурсниця, Аліна ШИЯН. Едуард був на другому курсі, коли розпочалися події на Майдані. Він підтримав Революцію гідності одним із перших на курсі, брав у ній активну участь. А щойно на сході спалахнула війна — залишив навчання й пішов воювати.

Спочатку був добровольцем окремої тактичної групи імені капітана Воловика, а з 2016 р. воював у тактичній групі «Сапсан» ДУК «Правий сектор» — інструктор з мінно-саперної справи, розвідник. За своє щире захоплення вибухотехнікою отримав позивний «Фугас». У 2018-ому Едуард разом із побратимами підписав контракт і приєднався до 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені короля Данила (старший солдат, оператор-радіотелефоніст).

Побратими розповідають, що, незважаючи на вдумливість і постійне бажання навчатися чомусь новому в своїй справі, Фугас умів пожартувати, був душею компанії, готовий завжди прийти на допомогу. «Свою роботу він знав, чітко працював. Свої задачі чітко виконував, як розвідник. Людей дуже багато за собою підтягнув на війну, хороших пацанів теж. Людина взяла на себе вогонь з підривів і врятувала до 12 чоловік. Людина з великої літери. Герой», — каже командир групи «Сапсан» з позивним «Сирота».

Це сталося 3 липня. Едуард, як сапер, ішов на чолі групи розвідників, розміновуючи прохід у «сірій зоні» поблизу Мар’їнки (Донецька область). Група виконувала бойове завдання з протидії ДРГ противника. Вибух прогримів несподівано — міна була з новітніми датчиками руху, російського виробництва. Лобода, на якого припала фактично вся сила удару, прикрив собою побратимів. У тяжкому стані Фугаса доставили в лікарню Курахового, але його травми виявилися несумісними з життям. Наступного дня, 4 липня, хлопець помер.

Поховали Едуарда Лободу в рідних Підопригорах. Залишилися батьки та молодший брат Костянтин, який служить у 27-й артбригаді.

19 листопада 2019. Євген КОРОСТЕЛЬОВ

Полковник Євген Коростельов – третій загиблий командир бригади від початку російсько-української війни (після Олександра РАДІЄВСЬКОГО та Павла ПІВОВАРЕНКА). Під час поховання 20 листопада в рідних Сумах тіло офіцера везли на лафеті гармати – відповідно до нового церемоніалу, який передбачає такі почесті для загиблих кавалерів ордена Богдана Хмельницького. Коростельов мав двох «Богданів»: ІІІ ступеня – ще з липня 2015 р., ІІ ступеня – нагороджений посмертно. Командир 128 огшбр ЗСУ помер у лікарні Харкова після важкого поранення, отриманого 12 листопада на передовій, у районі Новотроїцького на Донеччині.
Євген Володимирович Коростельов – корінний сумчанин. Він народився 9 жовтня 1978 р.у, закінчив у Сумах школу і ракетно-артилерійський інститут. Після випуску з військового вишу став до лав 25-ї повітрянодесантної бригади на Дніпропетровщині як командир взводу і віддав «двадцять п’ятці» понад півтора десятки років життя. Війну з Росією зустрів у званні полковника.

У червні-липні 2014-го артилерист Коростельов брав участь в операції з блокування та визволення Лисичанська й Сєвєродонецька на Луганщині: САДн під його командуванням підтримував вогнем парашутно-десантні підрозділи бригади та придані підрозділи інших частин. Того ж року Коростельов воював у районах н.п. Рубіжне, Красний Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, Дебальцеве, Шахтарськ, Вуглегірськ, Нижня Кринка.

Із січня по березень 2015-го Євген брав участь у боях біля Олександрівки, Авдіївки, Опитного, Водяного, опорного пункту «Зеніт». Так, лише 22 січня ударами артилерії 25-ї бригади було знищено два ворожі танки, бойову машину піхоти, бронетранспортер та чотири протитанкові гармати з розрахунками та тягачами, чотири автомобілі та склади з артилерійськими боєприпасами в селищі Спартак, значну кількість особового складу російських окупантів та їхніх найманців. Під час бойових дій поблизу Спартака Коростельов отримав контузію. «Він пройшов усі гарячі точки, які були в бригади, починаючи з першого застосування артилерії в Рубіжному… Завжди був попереду», – пригадує Євгена командир бригадної артилерійської групи 25 опдбр Сергій СОРОКА.

Надалі бойовий офіцер став начальником артилерії – заступником комбрига 25-ї повітряно-десантної бригади. А 128 закарпатську гірсько-штурмову бригаду Євген Коростельов очолив буквально за місяць до загибелі. 10 листопада полковник під об’єктивами фронтових кореспондентів оглядав ввірену йому ділянку фронту в районі Богданівки і Петрівського після відведення військ. Через два дні під час перевірки сусідніх позицій та вивчення обстановки комбриг дістав поранення, яке стало фатальним.

«Командирські, вольові якості він мав просто надзвичайні. Якщо він щось говорив – сам показував приклад, робив це сам. Це був взірець офіцера Збройних сил України. Дуже грамотний, дуже толковий як командир і просто хороша людина», – згадує заступник командира 128-ї бригади Євген БОНДАР.
Поховали героя на Алеї Слави Центрального кладовища міста Суми. Залишилися дочка, син та дружина.