Біль і гнів

Кожен новий день війни приносить нові непоправні втрати. Це не тільки вбиті й поховані з почестями солдати і офіцери. Це й ті, хто зник безвісті і не визнаний загиблими, і важко поранені, і ті, хто потрапив до полону. Це й мирні мешканці нашої країни, справжню кількість загиблих ми ще також не знаємо, і мабуть, взнаємо не скоро. Напевно, 24 лютого, коли виповниться рік цій чорній даті – повномасштабному вторгненню росії до України – буде опубліковано багато різноманітних звітів. І про руйнування, і про завдану матеріальну шкоду, і про біженців. Такий собі узагальнений статистичний звіт про людське горе.
Чим його можна виміряти і чи можна виміряти взагалі? Якими цифрами?
Але як же по-різному віддають шану загиблим в Україні і на росії. Наскільки по-різному реагують на людські втрати лідери країн. Задоволена собою огидна харя путіна, який, здається, насолоджується смертями своїх і чужих громадян – як справжній демон-кровопивця. І Володимир Зеленський, який не може втримати сліз від самої згадки про подвиг українців. Для російських родин головне, здається, у цій війні – отримати за загиблого компенсацію: автомобіль, гроші, шуби (в основному вкрадені в Україні) аби що. Вони спілкуються між собою не як мати чи батько і син, а як відвідувачі воровського притону – мат-перемат, зневага, агресія, якими просякло наскрізь російське суспільство. Стосунки, що культивуються у родинах і до найвищих щаблів влади.
Звісно, прокляття насильства у родинах не обійшло стороною і українське суспільство. Але це не є мейнстрімом, явищем, яке суспільство схвалює і культивує влада. Хоча, безумовно, за влади януковича такі стосунки українському суспільству намагалися нав’язати. Чим закінчилося, відомо.
Тому для кожної української родини найголовніше, щоб воїн, якого вона спорядила на захист Батьківщини, повернувся живим. Тому українські родини масово стають волонтерами – донатять на різні корисні речі для своїх солдат. Тому зі своїми героями родини, громади і вся країна прощаються зі сльозами на очах, а загиблі назавжди залишаються у пам’яті Героями.
Якби мене попросили коротко відповісти, чим відрізняються українці і росіяни, то я сказав би без вагань – ставленням до загиблих у війні.
Звісно, що ця неймовірна шокуюча різниця обумовлена не лише культурною та цивілізаційною різницями між двома народами. Характер війни також дуже сильно впливає на ставлення до загиблих. росіяни відправляють своїх родичів у класичний монгольський набіг – зґвалтуй там українку, зніми з неї прикраси для мене, не забудь про труси та шкарпетки, візьми пральну машинку, смартфон, іграшки дітям – приблизно такі побажання ми чуємо від дружин російських солдатів. А виживеш чи не виживеш – то вже як пощастить, загинеш — не велика біда. Тому для бідних росіян, які виросли в атмосфері нелюбові та щоденної агресії, така війна – це великий шанс щось змінити у своєму власному житті. Або позбутися власного нікчемного життя – плакати однак за ним ніхто не буде. Тобто для росіян, що б там не розповідав путін і його пропагандисти про захист російськомовних і небезпеку для росії, ця війна має виключно загарбницький характер. Нікого вони тут і не думають рятувати – криють авіацією та артилерією однаково хоч російськомовних, хоч україномовних, вбивають хоч греків, хоч євреїв – їм байдуже. Зрівняли з землею російськомовні Соледар і Бахмут, зруйнували вщент не менш російськомовний Маріуполь разом з унікальними сталеплавильними та металургійними заводами, руйнують російськомовний, прихильний ще рік тому до путіна Харків. І серце у них не болить, і руки не дрижать, бо розуміють – чуже, і ніколи не стане їхнім. Тому і ставлення таке: вижив, повбивав, награбував – молодець, ми тебе туди за тим і посилали. Здох – ну і фіг з тобою.
Для українців, зрозуміло, війна носить зовсім інший характер. Для нас – це війна на виживання. І кожен загиблий солдат – наче родич, і кожен зруйнований дім – наче свій. Наші люди живуть громадами, і тому кожен загиблий є болючою втратою не лише для батьків та родини – кожен, напевне, бачив світлини з багатолюдних прощань.
Незрозуміло, як путін бачить окупацію України? За рахунок чого збирався у разі своєї перемоги встановлювати тут російську владу і контролювати місцеве населення?
Точніше, чому не зрозуміло? Просто страшно це визнати навіть зараз, коли викриті неймовірні за своєю жорстокістю злочини росіян на окупованих, а тепер звільнених територіях – Бучі, Бородянці, Ізюмі, Херсоні та інших містах, селах та містечках.
Варто усвідомити, що так вони планували вчинити на всій території України, яку їм вдалося б захопити. Тобто вчинити геноцид, рівний за масштабами Холокосту і Голодомору, стратами та депортацією сотень тисяч, мільйонів людей до Сибіру.
На жаль, західне і світове суспільство дуже довго усвідомлює ці факти. Люди різні, по-різному ставляться до росії та України, мають купу стереотипів – історичних, політичних, пропагандистських. Навіть у Польщі, яка першою безоглядно простягнула руку допомоги мільйонам біженців із України, настає наразі певне розчарування. Поляки шоковані кількістю російськомовних українців-біженців («Ми інколи не можемо ідентифікувати, ким ви є насправді!»), часто викличною, неґречною та зухвалою поведінкою, схильністю до дорогих автомобілів (!!!) та розкішного способу життя. Бо так – українці дуже різні, і в Україні, і за кордоном.
Зате західні політики, які мають вдосталь інформації і про те, що скоєно путінським режимом на території України, і про те, що цей режим мріє скоїти, зайняли нарешті однозначну позицію. І тепер їх завдання – надавати Україні допомогу таким чином, щоб помалу схиляти суспільну думку на свій бік, без різких рухів, щоб втриматися при владі на наступних виборах і не програти у перспективі. І, в той же час, допомагати максимально швидко, наскільки це можливо – навчати наших солдатів і офіцерів управляти сучасними танками, літаками, гарматами.
Будьте пильними. Життя прекрасне. Україна переможе!
Четвертий НедоРейх мусить бути зруйнований.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб пітримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.