Загадка постмодернізму

Таємничий Юрій Андрухович

В жовтні Суми відвідав один із найяскравіших представників сучасної української літератури — Юрій АНДРУХОВИЧ. Він разом з письменниками Любком ДЕРЕШЕМ та Сергієм ЖАДАНОМ в рамках проекту «Лівий берег» дали в нашому місті прес-конференцію, автограф-сесію та провели літературний вечір в актовому залі УАБС.

Письменники представили на розсуд читачів спільну книгу «Трициліндровий двигун любові». Окрім цієї роботи сумська аудиторія могла більше дізнатися про найновішу книгу-автобіографію Юрія Андруховича «Таємниця»

Таїна творчості

[q]r: Юрію, скажіть, що Вас спонукало почати писати? [/q]
Ю.А.: Думаю, що природа письменницького вибору лежить в мавпуванні, хотів когось наслідувати. Спонукало ще бажання самореалізуватися і подобатись прекрасній половині людства.

[q]r: Чому, коли всі чекали від Вас роману, Ви видали автобіографічну книгу «Таємниця»?[/q]
Ю.А.: Перебуваючи в Німеччині, я розпочав роботу над романом. Згодом до мене звернувся місцевий журналіст. Він хотів написати про мене книгу. Ми зустрічалися з ним сім днів, розмовляли. Між нами завжди був його диктофон. Він надіслав мені всі ці записи просто на згадку. Через деякий час я дізнався, що цей журналіст загинув у автокатастрофі. Тому я знищив свій роман і почав розшифровувати записи з касет. Я вирішив, що повинен виконати роботу, яку не зміг завершити журналіст.
Головний мотив написання такого твору саме зараз — пояснити себе іншим. Це справді нагальна потреба, бо вже близько десяти років я стикаюся з болючим нерозумінням того, що я кажу чи роблю.

[q]r: Чи згодні Ви з тим, що останню Вашу роботу критики оголосили містифікацією? [/q]
Ю.А.: Я вже стомився стверджувати, що німецький журналіст Егон Альт, який брав у мене інтерв’ю для книги, реальна особа. «Таємниця» — ліризована автобіографія, сума певних вибраних фрагментів мого життя. Сумніви пов’язують також з іменем журналіста, яке викликає асоціацію альтер его. У німців таке ім’я досить поширене і не викликає жодних схожих асоціацій, бо означає зовсім інше. А для українців ці слова, написані кирилицею, видаються подібними.

[q]r: Яку свою книгу Ви вважаєте найвдалішою з літературної точки зору? [/q]
Ю.А.: У мене завжди змінюється погляд на твори. На даний момент найкращою я вважаю «Таємницю».

[q]r: А з точки зору успіху в читачів? [/q]
Ю.А.: Найпопулярнішою серед читачів однозначно є «Московіада». Вона перекладена російською, французькою, польською та італійською мовами. Через знайомих я дізнався, що саме вона отримала високу оцінку людини з світовим ім’ям у літературі — Станіслава Лема. В один час він рекомендував читати її всім своїм знайомим. Я набрався зухвалості і попросив, щоб він написав речення на обкладинку до німецького перекладу цієї книги. Можливо, це була остання річ, яку він написав, адже через кілька тижнів він помер.

Був час, коли я розчаровувався в «Московіаді». Думав, що вона дуже поверхово прописана, багато чого опущено. А потім вона знову починала мені подобатись.
[q]r: Що несуть Ваші твори читачу? [/q]
Ю.А.: Важко відповісти. Так, я намагаюсь нести щось добре та світле у своїх творах. Хоча, якщо придивитись, там суцільна темрява і страхіття.

[q]r: Чи може письменник нав’язати думку чи погляди своїм твором? [/q]
Ю.А.: Автор має бути страшенно самовпевненим, щоб думати, що він комусь щось нав’язує. Все, що мені потрібно від читача, — це діалог, почути заперечення чи підтвердження сказаного мною, спонукати до реакції. Дуже добре, коли є ця реакція. Але щоб якимось деміургом злетіти з небес і нав’язати свою думку, думаю, неможливо. Насправді відбулося зрівняння читача і автора, вони знаходяться на одному рівні.

[q]r: Для чого у творах Ви використовуєте багато нецензурної лексики? [/q]
Ю.А.: Думаю, насправді дуже просто написати твір без жодного нецензурного слова. Набагато важче написати твір, який містив би лише ненормативну лексику. Навіть Лесь Подерев’янський не може такого зробити. Я намагаюся іти шляхом золотої середини.

Слова — матеріал для письменника. Він відчуває, що в цій ситуації лише вживання цього слова відповідатиме якійсь його правді. Не використаєш ти цього слова — буде трішки мимо. Коли пишеш, ти не поділяєш слова на цензурні та нецензурні. Це лише, повторюю, висхідний матеріал.

[q]r: У циклі армійських оповідань «Зліва, де серце», присутні расистські натяки. Чим Ви це пояснюєте? [/q]
Ю.А.: Звичайно, у цьому присутня велика авторська злість. Це провокування тої ксенофобії, тих інстинктів, які насправді існували в армії того часу. Коли я служив, вважалось, що існує дідівщина, багато інших жахливих речей, але мало хто говорив про протистояння за національними ознаками. Коли звучать принизливі означення щодо культури інших народів, це не означає, що я так думаю. Так думає мій герой, доведений обставинами до такого стану. Це внутрішня правда цього оповідання.

[q]r: Кажуть, що після виходу третьої книги письменник більше бізнесмен, ніж митець. Що на це скажете? [/q]
Ю.А.: Я ставлюсь до цього негативно. Як на мене, є різні типи письменників. Один тип — професійний. Бізнес для них полягає у продукуванні творів, які приносять заробіток.

Я намагаюсь бути якомога далі від письменництва як професії. Для мене це просто спосіб самореалізації, який більше пов’язаний з цінностями щоденного життя. Для мене просто жити важливіше, ніж писати. Тому я відносно мало пишу. Для мене склалася щаслива ситуація. Усі мої книги постійно перевидаються, що приносить сталий прибуток в Україні, не кажучи вже про закордон. Сьогодні я вже можу жити лише з продажу книг, яких в нашій країні одночасно продається вісім або дев’ять.
Загалом це досить непоганий бізнес. Але я ніколи не ставив собі такої мети. Для мене набагато важливіша особиста незалежність, можливість не писати у визначений час.

[q]r: Чи є межа між літературою і не літературою? [/q]
Ю.А.: Думаю, що межа є, адже будь-яка нова якість літератури можлива завдяки порушенню цієї межі. Завдяки тому, що є превалюючи уявлення, що є, а що не є літературою. Розвиток літератури відбувається тоді, коли не література переступає, заходить у межі літератури.

[q]r: Чи є наявним зв’язок літератури з українською традицією? [/q]
Ю.А.: Безумовно, що приналежність є, бо неможливо взяти і виникнути в просторі, де нічого не існувало, не було жодного написаного слова.

У 70–80-ті роки до нас почали доходити тексти, які до цього ніхто не бачив. Ми зрозуміли, що з хрестоматій, шкільних та університетських програм знаємо одну українську літературу. А існує ще одна, завбільшки така ж, повністю тіньова і репресована. Виходить досить цікаво: якщо письменник не буде грати на цих штуках, він буде збіднюватися. Попередня українська література є досить величним полем для різних постмодернових ігор.

Але тут ми маємо справу з консервативністю певної частини української публіки. Коли в шостому розділі книги “Дванадцять обручів я зобразив Антонича письменником, який веде досить розгульний образ життя, це викликало заборону книги і шквал осуджень з усіх сторін. Хоча це дуже добре спрацювало для книги — її почали більше купувати. Насправді я написав цю книгу з великою любов’ю до Антонича, я показав його таким, яким хотів, щоб він був. В нас просто ще не виробилася така спокійна ситуація для провокацій.

[q]r: Чи можна назвати Вашу прозу екзистенціальною, такою, яка опирається на глибокі внутрішні переживання? [/q]
Ю.А.: Я намагаюсь у творах говорити про якісь такі речі, які можна назвати останніми: життя, смерть. Мене страшенно цікавить і приваблює можливість людини жартувати в момент усвідомлення своєї смертності. Гумор я вважаю взагалі єдиним нашим аргументом проти смерті. Тому, пишучи і вникаючи в ці екзистенційні проблеми, я не можу робити це на рівні, скажімо, філософів. Я можу лише інтуїтивно іти до цього і переважно через гумор та іронію.

[q]r: Як Ви ставитесь до прийняття стимуляторів під час написання твору? [/q]
Ю.А.: Насправді я ціную будь-які досвіди з так званим розширенням свідомості. Але написання є одним із таких засобів само по собі. Якщо ідеться про практику писання текстів, то я можу творити, будучи, так би мовити, прозорим, без впливу жодних зовнішніх речовин. Писання само по собі приносить кайф, і його не потрібно змішувати із зовнішніми стимуляторами.

[q]r: Наскільки часто Ви говорите своїм колегам правду про їх творчість? [/q]
Ю.А.: Я кажу правду, коли мені прочитаний твір справді сподобався, коли це приємна правда. Якщо не сподобався… Я виховав уже здатність у собі промовчати. Але я поки що не виховав у собі мужності, щоб розбити в пух і прах.

Це досить тонка психологічна річ, коли йдеться не про колегу того ж покоління, а коли молоді приносять рукописи своїх творів. Ось тут дійсно складний момент. Я ж не пророк, не можу бачити все. Іноді видно, що людина справді талановита, а іноді ні. Тоді потрібно сказати, що тобі не сподобалось. Але можна ж сказати і назавжди поховати цю людину. В такому випадку буде прикро, бо ти не був об’єктивним, в чомусь не розібрався. Тому я вишукую ті моменти, які сподобались і говорю про них.

Рідна Україна

[q]r: Ви багато подорожуєте по країні. Це різні України? [/q]
Ю.А.: І так, і ні. Це добре, що в різних частинах країни своя культурна і суспільна аура. Більше речей поєднує схід і захід, ніж роз’єднує. Відмінності звичайно, є, але їх можна ставити в конфліктному плані, а можна вчитись толерувати. Думаю, нам не вистачає речників, які б сформулювали ці відмінності в позитивному ключі.

[q]r: Ви завжди говорите українською? [/q]
Ю.А.: Ні. Коли на інтуїтивному рівні відчуваю, що людина комфортніше почуватиметься, спілкуючись російською, переходжу на російську. Якщо я буду вперто і послідовно говорити українською, це може бути сприйнято як зверхність чи повчання, неповага до співрозмовника.

[q]r: Яким Ви бачите культурний процес в Україні в порівнянні з російським? [/q]
Ю.А.: Існує багато точок зору на це питання. Безумовно, хотілося б, щоб було набагато більше основної літературної продукції. Можливо, у нас якась інша модель, ніж у росіян. Можливо, у нас цей вид якісної літератури набагато цікавіший на сьогодні, ніж у наших сусідів.

Російські критики казали мені, що в Україні є десяток першорядних письменників, яким можна протиставити сотні російських белетристів, але за рівнем українські митці нижчі від російських на один ступінь.

Крім того, принципово відмінний книжковий ринок. У Росії набагато більше видавців. Така ситуація стимулює середній рівень літератури.

Політичні роздуми

[q]r: Охарактеризуйте ситуацію, яка склалася в країні після виборів. [/q]
Ю.А.: Особисто на мене революція 2004 р. вплинула досить позитивно. Говорили, що після помаранчевих подій все стало ще гірше, люди розчаровані. А виявилося, що ці зміни нікуди не ділися, що й підкреслюють цьогорічні вибори.

[q]r: Куди ми рухаємося? [/q]
Ю.А.: Шлях, яким ми рухаємося, в цілому добрий, можливо, він єдиноможливий. Безумовно, немає радикального прориву. Можливо, це не наша карма. Я можу порівняти нашу країну з п’яницею, який у нетверезому стані точно знає, куди іти. На шляху його кудись потягло, десь він ступає кроки назад, але обов’язково прийде туди, куди йшов.

[q]r: Як би Ви визначили українську ментальність? З яких рис вона складається? [/q]
Ю.А.: Є декілька таких рис, які характерні для українського соціуму. Серед них дуже виразна обережність, десь навіть би поставив на межі нерішучості, небажання робити різкі радикальні рухи. Можливо, це і є головний чинник, який ніколи не приведе до розколу України, якими б різними не були регіони. Вона завжди буде в такій формі, бо ніхто ніде не хоче робити різкого руху. Тобто погане одруження краще, ніж чудове розлучення.

Крім цього, не в плані позитивному чи негативному, є друга річ — не надто радо у нашій країні приймається щось незвичне. Нам легше хоч поганеньке, зате усталене, ніж іти на якісь зміни.

Життя закордоном

[q]r: З якою країною Ви б порівняли Україну? [/q]
Ю.А.: У нас є якісь схожості з Італією, але там лінія поділу проходить між північчю і півднем. Але така аналогія кульгає. А от більше подібностей у нас із західними католицькими країнами, адже українські заробітчани там порівняно легко приживаються. У них, так як і в нас, присутня, так би мовити, мафіозна ментальність по відношенню до членів сім’ї.

[q]r: Яку книгу Ви б порекомендували прочитати, щоб зрозуміти Україну? [/q]
Ю.А.: Думаю, що така універсальна книга ще не написана. Але є шість-сім таких творів, які можуть викликати зацікавлення, спонукати шукати і читати далі, можливо, навіть з’їздити. У першу чергу це книга українського емігранта А. Мельничука «What is told».

У Німеччині, наприклад, прочитавши книгу Дереша чи Жадана, читач моментально починає цікавитись Україною. А підходять люди до таких книг тому, що їх переважно цікавить автор чи тема. Лише потім вони відкривають, що наша країна страшенно захоплююча.

[q]r: В яких країнах Ви побували? [/q]
Ю.А.: Я відвідав більшість країн Європи. Але я не турист, який кудись їде лише тому, що там він ще не був.

[q]r: А де Вам найбільше сподобалось, де б Ви могли залишитись? [/q]
Ю.А.: Я себе комфортно почуваю там, де добре володію мовою. Я можу бути самотнім. Але слухаючи розмови інших, я почуваюсь включеним у цей потік життя. Німеччина різна: і красива, і не дуже. Та я міг би там жити, мені б це навіть подобалось.

[q]r: Хто для Вас є авторитетом у світовій літературі? [/q]
Ю.А.: У мене є одна книга, яка ніколи не входила в десятку добре знаних. Я прочитав її ще в такому досить піддатливому віці, коли книга може тебе суттєво змінити, поставити якусь іншу картину світу. Це роман американського письменника Томаса Вулфа у російському перекладі «Взгляни на дом свой, ангел». Він був настільки визначальним, що я і зараз завжди тримаю його на полиці біля себе. Будь-якої миті можу відкрити на будь-якій сторінці і заглибитись, хоча багато речей уже знаю напам’ять. Думаю, страшенно недооцінений письменник і страшенно недооцінений роман. Його обов’язково треба прочитати у віці 18–19 років.

Погляд у майбутнє

[q]r: Над чим збираєтесь працювати по закінченні проекту «Лівий берег»?[/q]
Ю.А.: У мене вже є домовленість з видавцем І. Малковичем щодо перекладу найпопулярніших шекспірівських творів. Я вже віддав йому переклад «Гамлета», а наступні кілька місяців займатимусь перекладом «Ромео і Джульєтти».

[q]r: Які будуть Ваші побажання читачам, сумчанам, всім українцям? [/q]
Ю.А.: Яким би симпатичним не здавався нам панівний інфантилізм, але потрібно виростати з нього. Нам потрібно більше зрілості, самостійності, навчитися брати більше відповідальності на себе. Потрібно позбутися ідей, що ми нічого не можемо змінити, що від нас нічого не залежить.