Час змін

Ворог Підповзає / Хто Побудує Оборону? / Хто Змінить Принципи Мобілізації? / Хто Переможе Корупцію?

Про події на фронті більшість українців мають узагальнене уявлення. Тобто, якщо узагальнити інформацію з українських соціальних мереж, західних медіа і російських ТГ-каналів, то приблизно можна розуміти, що відбулося позавчора по всій лінії зіткнення. Тож, узагальнюючи, містянам можна трохи видихнути – на пагорбах Юнаківки ворог зупинений і місцями навіть відкинутий трохи назад. Тиск вже на цій ділянці фронту не такий шалений, як ще місяць тому, і експерти говорять, що Сумщина – відволікаючий маневр, а головний удар приходиться на Дніпропетровщину. І начебто там ворог має успіх. Не знаю, який був задум, та здається, головним стає той напрям, де є можливість просуватися вперед, де оборона просідає і є шанси вклинюватися далі і розвивати успіх. На Сумщині на даний момент цього не сталося, дякуючи героїзму тих підрозділів ЗСУ, що тримають оборону. На жаль, ворог просувається на Харківщині, на півдні, на Донбасі. Помалу, але лізе. З високими втратами, але змінюючи тактику, знаходячи слабкі місця, використовуючи новітні технічні засоби. Не згадуємо про повітряну ракетно-дронову небезпеку для тилу вже.

Якщо є бажання, то можна порахувати, скільки квадратних кілометрів ворог загарбує за добу, і ми зможемо дізнатися, наскільки не швидко, але, менш із тим, кацапи зможуть наблизитися, наприклад, до міста Дніпро?

Журналіст Юрій Бутусов, який нині став військовослужбовцем, говорить (ми досить часто його цитуємо, так), що ЗСУ мусять мати стратегічну лінію оборони, на якій вони зможуть закріпитися і тримати оборону стільки, скільки потрібно. Думка насправді не нова і точно позбавлена оригінальності – про це тільки лінивий з літа 2024 р. не говорив, але найоригінальніше те, що такої лінії оборони – довжиною 1200 км – ми й досі не маємо. Є, звісно, певні відрізки дуже якісно зроблені, але в основному Іван киває на Петра, Петро киває на Миколу: військові говорять, що побудовані цивільними ОВА фортифікації не відповідають вимогам, в ОВА кажуть, що будували по кресленнях і планах, що надали військові, але не ті, що прийшли в ті окопи, а інші…

З цієї полеміки, ціна якої – життя солдатів і втрачені землі, не зрозуміло лише одне: хіба той, хто придумував таку концепцію Іван-Петро-Микола, не розуміли, що в підсумку буде саме так, і ніяк не інакше?

І хіба ті посадовці і військові, які організували таку систему мобілізації, не передбачали, до чого це призведе?
Коротко вам доповім, в чому полягає головна концепція української мобілізації. Якщо тебе спіймало ТЦК і ти не маєш грошей, ти йдеш до ЗСУ (там ще можливі варіанти СЗЧ і так далі), якщо не спіймали – не йдеш. Так нині живе переважна більшість українських чоловіків, за виключенням, звісно, тих, хто вже встиг «послужити» і стати «героєм-ветераном», купив собі бронь, довідку про інвалідність або просто втік через Тису. Є ще, правда, досить численна група чоловіків, які мають реєстрацію в Резерві+, тобто не від кого не переховуються, але повістки їм четвертий рік не приходять. В принципі, можна логічно пояснити, чому: коли ловиш людину на вулиці, з цього може бути якийсь зиск. А який зиск, якщо людина приходить в ТЦК самостійно за повісткою? Ну от і я про те.

Тобто мова про те, що всі вищеописані події сталися не самі по собі. У кожного цього проєкту є автор, куратор і вигодоотримувачі. Але чи жарт – кожного місяця ловити 30 тисяч чоловіків для фронту? Скоро закінчаться або люди, або гроші у людей, то хто буде воювати?

Командири деяких батальйонів наразі активно збирають гроші навіть не на дрони чи РЕБи, а на квитки на літаки. Ні, вони не мають планів тікати. Ці квитки – для колумбійців, які радо їдуть воювати в Україну. За Україну, і за гроші, відомо. Колумбійців реально дуже хвалять як класних бійців, і багато командирів мріють мати підрозділи з цих молодих, сміливих і вправних чоловіків. Вони не кидають позиції і вміють/хочуть воювати. На відміну від багатьох тих наших співвітчизників, кого спіймали на вулицях.

Додає проблем і рішення США призупинити постачання зброї. Це викликає багато питань і версій, але про це іншого разу. Наразі варто відмітити чергову хвилю антиамериканської істерики в українському суспільстві, звісно, вміло підготовленої і розігнаної проурядовими каналами.

Дивує інше: чому немає жодної анти-не знаю-кого істерики від інформації, що Міністерство оборони оплатило зброї на 480 млрд грн, але досі не отримало її? При тому мої колеги стверджують, що з тих фірм, які отримали контракти, чи не дві третини дуже сумнівні? Уявляєте, які шалені кошти хтось «нагрів»? Це не про неякісні міни чи щось інше, вже поставлене в армію. Це про те, що було оплачене, а не зроблене. І тут раптом несподіванка – «Слуги народу» пропонують законопроєкт-амністію всім фірмам-виробникам та постачальникам зброї. Я спочатку думав, що це брехня якась. А потім якщо не прозрів, то зір мій щодо нинішньої влади дуже покращився…

Якщо цього не змінити – ми програємо. Навіть швидше, ніж прогнозують, тобто ворог підійде до річки Дніпро швидше, ніж за три роки, як прогнозують західні медіа.

То що робити? Та відповідь же очевидна – треба терміново концептуально міняти підходи до ведення війни, внутрішньої політики, інформаційної політики, зовнішньої політики. Я знаю, що переважна більшість любить Зеленського і вірить, що він все порішає. Але вірити мало. Треба знати. А знання – це досвід. А досвід, як показано вище, говорить нам про те, що наші позиції щоденно слабшають. Я також розумію, що більшість населення покладається на іконки в салоні автівки і готові крутити з пасків безпеки дикі вузли або купувати спеціальні заглушки, аби тільки не пристібатися, бо навіщо – в салоні ж є іконки. Та реальні історії ДТП говорять про те, що іконки не рятують, натомість паски – навпаки. А ще я розумію, що цього не змінити. Як путін є продовженням кровожерності російського народу, так і Зеленський є уособленням пихатості українського. А у війнах перемагають кровожерливі, а не пихаті. Ми перемагали, коли були хитрими.

До нових захоплюючих зустрічей.