Я б у біженці побіг

Щоденник сумчанина

ПОНЕДІЛОК, 17 ЖОВТНЯ. Останні більш-менш теплі та сухі дні. Але калюжу на вулиці знайти можна. Найкраще це виходить у п’яниць. Десь о десятій ранку йду собі, весь у своїх справах, а воно ось, лежить. Обійшов, вдаючи, що обходжу саме калюжу, а не тіло – бо це ж неповага до людини. Бабуся назустріч: “Як вам не соромно так проходити, може людині погано, може “швидку” треба! А ще мужчина!” Просто мало не вбивцею себе відчув!
Продаж алкоголю адміністративно обмежити можна, споживання – ніколи.

ВІВТОРОК, 18 ЖОВТНЯ.Тільки порушив тему, а вона причепилася! Центральний ринок тепер якийсь похмурий – ціни такі, що навіть моркву доводиться купувати поштучно, люди розмовляють про дрони і ракети, яких, на щастя, тут поки ще не було. Та ось зауважив, що такий звичайний продукт, як дріжджі, має бадьорі, енергійні і поетичні назви : “Градус”, “Духмяна хата”. В одній такій хаті сьогодні довелось бувати. Точніше, у “духмяному під’їзді”. З першого до останнього поверху – специфічна “духмяність”. Люди, до яких завітав – принципово непитущі інтелігенти, але й вони “у курсі дєла”. “Тут у нас три “точки” на дев’ять поверхів”, – кажуть. Виходив – зустрічав об’єкти, що рухались і на трьох і на чотирьох.

СЕРЕДА, 19 ЖОВТНЯ. Пішоходи і машини вчаться взаєморозумінню там, де не працюють світлофори. Може вони і вимикаються заради виховання учасників дорожнього руху? Та ось був свідком пригоди, не ДТП, просто сцени з вуличного життя: між будинками, там де жодних світлофорів і проїзд вузенький, вовтузитися фура. Туди-сюди – ніяк у двір не заїде. Завмерла на якусь мить, тут її намагається обійти місцевий житель, бо йому теж пропхатися якось потрібно. Тут фура задкує на пів метра. Дядька не зачепила, не було б про що й балакати, та добродій, замість лаятись, проголосив: “Кого давиш?! Своїх давиш!” Майже філософський, світоглядний тезис від звичайного сумського дядька у “трєніках” з хлібиною в руках.

ЧЕТВЕР, 20 ЖОВТНЯ. Відновив стосунки з бібліотекою – не заходив ще від початку ковідного карантину. Приємно, що мене там пам’ятають, навіть нових книжок дали. Інтернет – це рафінована інформація, а читаючи книгу, ще й думати треба. Не всі ще позбулися цієї незручної звички.

П’ЯТНИЦЯ, 21 ЖОВТНЯ. Друзі з-за кордону волають про допомогу: “Не можемо відключити інтернет в Сумах! Ми їм дзвонимо, а там тільки комп’ютерний голос”. Вони тікали звідси терміново, поки “зелений коридор” був, ось і не встигли владнати справи. Берусь рятувати людей. Дійсно, в телефоні – тільки лагідний мертвий автоматичний голос. Чимчикую до того офісу. Знайшов, хотів поспілкуватися – зачинено, бо тривога, як на лихо. Дощ. Змерз. Піду у понеділок. Вибачайте, дорогенькі, у вас там тривог не буває і небо безхмарне.

СУБОТА, 22 ЖОВТНЯ. Прибігли біженці. Прямо в двері стукають. Кажуть, що з Херсону. Дві біженки – стара та трішки молодша – обидві з блискучими жовтого металу щелепами. Позаду в коридорі – неповнолітні члени сім’ї біженців. Порахував – теж, начебто двоє, але галасують і метушаться, немов їх штук шість. Пропонували подати їм благочинну допомогу. Відірвав від серця і подарував пораду: “Йдіть ви… До якого-небудь фонду!” Зачинив двері, перевірив власний продовольчий фонд. Рівнесенько п’ять картоплин. Було б по одній на біженця, ще й собі одна. Невдала спроба благодійного розкуркулення. Сам би у біженці побіг, та треба ж комусь і тут.

НЕДІЛЯ, 23 ЖОВТНЯ. Темні вулиці, темні вікна. Електроенергію економлю разом із усіма. Вимкнув би самого себе, та немає кому завтра увімкнути.