Сумчанин отримав премію Кабінету Міністрів

Відомий у Сумах активіст Андрій БУКІН отримав премію Кабінету Міністрів за патріотичне виховання молоді. У Сумах його добре знають як волонтера, проте він, крім допомоги армійцям, безпосередньо приймав участь в антитерористичній операції на Донбасі. Про це, а також про філософію володіння зброєю, необхідність легалізації для громадян України пістолетів і револьверів ми й говорили з ним у інтерв’ю.

«r»: Для вас отримання премії Кабінету Міністрів було неочікуваним?
Андрій Букін: Мене заздалегідь повідомили, так що дізнався я про це не з новин. Вважаю, що це визнання моїх попередніх заслуг за мою активну позицію до 2014 року. Різні громадські організації номінували мене на цю премію чотири рази, і врешті Кабмін прийняв це рішення. Своєрідна іронія – треба було припинити займатися молодіжною політикою, щоб тебе за це нагородили.

«r»: Коли ви почали займатися патріотичним вихованням молоді?
А.Б: Ще у 2006 році. Тоді я очолював Молодіжний націоналістичний конгрес у Сумах. Ми гуртували патріотично налаштовану молодь, організовували для неї літні табори, байдаркові сплави, тренінги. Адже ні тоді, ні зараз суспільство майже не звертає увагу на підлітків і молодь. Для них школою життя стає вулиця із російським репом, матюками, наркотою і цигарками. Зараз до цього додалося захоплення гаджетами. Ми пропонували альтернативу цьому – в здоровому тілі – здоровий дух»: зайняття спортом, основи бойових мистецтв та патріотичного виховання, навички самообслуговування та виживання на природі. Саме цим я займався до 2010 року.

«r»: Про подібні табори російська пропаганда в 2014 р. поширювала чимало фейків – зокрема, що туди приїздили інструктори з Литви, що у вас були склади зі зброєю…
А.Б.: Російська пропаганда ще й не таке вигадувала… Насправді з молоддю працювали тільки ми, українці, віку до 30 років максимум. Це більше було схоже на туризм із поглибленим вивченням історії України. Суть теренової гри «Гурби-Антонівці», в які ми приймали участь щороку, зводиться до того, щоб відшукати у лісі команду протилежної сторони та зірвати у неї пов’язки з руки. Це повністю відрізняється від підготовки до вуличних боїв чи й підготовки справжнього бійця Збройних сил у навчальному центрі «Десна» перед відправкою на фронт.

«r»: А що трапилося у 2010 році?
А.Б.: До влади прийшли регіонали і Віктор ЯНУКОВИЧ. Старші товариші нас запевнили, що боротьба із ними має бути «кабінетною». Томі я став аналітиком громадської організації «Бюро аналізу політики». Ми відслідковували дії регіоналів і повідомляли про це громадськості. Так тривало до кінця листопада 2013 року, коли ми з друзями зібрались і поїхали ще на перший, так званий студентський Майдан.

«r»: Майдан ви пройшли з першого дня до останнього?
А.Б.: Так. Пам’ятаю пізній вечір 29 листопада 2013 р. – ми з друзями знаходились на оглядовому майданчику над пл. Незалежності у Києві, бачили цей «студентський» Майдан, на якому на той час залишалося дуже мало людей. Ми говорили один одному – нічого із цього не вийде, мабуть, треба повертатися до Сум. Тому сіли на нічний поїзд і поїхали додому. Вночі «Беркут» жорстоко розігнав і побив студентів, тож розпочався вже справжній Евромайдан. Ми дізналися про це вранці в Сумах із інтернету, бо у поїзді його не було. Тому прямо з поїзда сіли на вранішню маршрутку і поїхали знову у Київ. Чергували на Майдані позмінно, бо у нас була ще своя робота, яку ми не могли покинути. Брав участь у сутичках 10 грудня 2013 р. біля Будинку профспілок, на Грушевського 19-21 січня. Повернулися 27 січня 2014 р., бо в Сумах якраз протестуючі зайшли в Будинок Рад, їх жорстко розігнала міліція, був заарештований мій друг Олександр РЕВЕНКО і немало майданівців. Ми допомагали їм, тому лишилися у Сумах. Місцевий Майдан також вимагав немало зусиль. Добре, що у Сумах лютневі події 2014 р. пройшли більш-менш мирно – ми не дозволили спалити міське РОВД.

«r»: Як ви стали волонтером?
А.Б.: У березні 2014 р., коли почалася агресія Росії, друзі мене так само тягнули у армію. Але я не міг покинути роботу – у мене були зобов’язання перед людьми, які я не міг не виконати. В червні 2014 р. мені подзвонив Олександр БОЙКО – він тоді потрапив в батальйон Нацгвардії. Розповідає, що в підрозділі нічого немає – їсти нічого, спорядження ніякого – тільки автомати, навіть взуття нормального немає, багато хто ходить у шльопках. Я обдзвонив друзів, ми прорахували, скільки харчів треба хоча б на 10 днів, скинулись, хто міг, закупили. Далі почали шукати транспорт, але всі вже чули , що там тривають бої. Казали: «ви здуріли, там же війна, грошима допоможу, ось візьміть, а машину, вибачте, не дам». Добре, що тоді, як і зараз, обласне управління охорони здоров’я очолював Сергій БУТЕНКО. Він знайшов можливість, і перші харчі на фронт ми повезли у автомобілі швидкої допомоги. Від побаченого були в шоці – у хлопців дійсно нічого не було, навколо постійна автоматно-кулеметна стрілянина. На другий раз вже знайшли іншу машину, відвезли їм спорядження і господарчі товари. А потім на фронт перекинули 15-ий батальйон територіальної оборони. У них теж майже нічого не було. До мене масово почали приходити родичі бійців і стали просити допомогти і їм. Після того я, що називається, впрягся і півтора року два рази на тиждень їздив на передову. У нас був такий підхід: усіх врятувати неможливо і допомогти всім неможливо. Тому ми допомагали передусім сумчанам, передусім тим, хто знаходився безпосередньо на фронті. Обминали штаби, командування, їхали до солдат на передову, привозили те, що вони замовляли. Об’їхали абсолютно усю лінію фронту – від Луганська до Маріуполя. бо сумчани були дуже в багатьох підрозділах армії, Нацгвардії, ОУН, «Добровольчого корпусу Правого сектору», добровольчих батальйонів. Часто були на «нулі», тобто на передовій. Люди, які були навколо, чітко розуміли, що таке Україна, чому почалася війна, хто її почав і за що вони воюють.

«r»: Чому після волонтерства ви раптом вирішили піти на фронт?
А.Б.: Вже в кінці 2015 р. я побачив , що сенсу у роботі волонтерів стає все менше. За півтора року армію і Нацгвардію спільними зусиллями більш-менш забезпечили необхідним, хоча і не на 100%. Бо реальне забезпечення армії, та ще під час війни – це складна штука, нею мають займатися професіонали. Волонтери були своєрідною пожежною командою, коли нічого не було. Тому я зібрався і разом з друзями пішов у батальйон Нацгвардії ім. генерала Кульчицького. Була складність – по здоров’ю я був непридатний до військової служби. Але тоді на це дивилися крізь пальці, та й знайомі допомогли. На фронті пробув півтора року. За цей час у мене було три ротації, абсолютно різні по характеру. Під час першої ми займалися зачистками населених пунктів в «сірій» і «червоних» зонах від ДРГ росіян та колаборантів. Важких боїв не було, але стрілянини – чимало. Під час другої ми обороняли взводний опорний пункт під Попасною Донецької області. Під час третьої захищали блокпост неподалік тієї ж Попасної. Скажу відразу – усі навички, здобутті під час таборувань, дуже стали в нагоді. Під час ротації у Попасній я довго жив у бліндажі, в якому постійно було по щиколотку брудної води. Вичерпати її було ніяк, спав у гамаку над цією калюжею, і мені було комфортно. Тільки миші трохи заважали – їх було тьма, вони нас майже не боялися і гризли абсолютно все навколо – навіть приклади автоматів. Загалом під час перебування на фронті везло – це випадок, могло трапитися і по-іншому

«r»: Чим займаєтесь зараз?
А.Б.: Очолюю громадську організацію «Клуб Шанс». Ми допомагаємо хворим гепатитом, СНІДом, туберкульозом, а також людям, що звільнилися із місць позбавлення волі. Цю організацію очолював мій друг, тому після повернення із фронту я відразу став цим займатися. У цій ролі відчуваю себе органічно.

«r»: Задумувались вже, куди витратите ці гроші? До речі, яка це сума?
А.Б.: Повна сума премії складає 50 тис. грн., після виплати податків – трохи більше 40 тис. гривень. Звісно, я давно розпланував витрати – скажу чесно, майже вся сума піде на придбання стрілецької зброї. Моя філософія звучить так: «Вільні люди мають зброю». Основою нашої держави має бути вільний громадянин, який відчуває відповідальність і готовий захистити себе, свою родину і Україну. Для цього він має право володіти вогнепальною зброєю. Але мати зброю – це не тільки нею володіти, а й вміти нею добре користуватися, а також відчувати відповідальність за це. Коли таких людей багато, суспільство стає більш безпечнішим, злочинці розуміють, що при крадіжці, розбої вони можуть зустріти збройний опір. Це зупиняє багатьох злочинців.
В Україні дозволено володіти рушницями, карабінами та напівавтоматичною нарізною і гладкоствольною вогнепальною зброєю. Я давно придбав для себе таку – ще до того, як Янукович став президентом. Потім під час зайняття волонтерством гостро стало питання безпеки під час поїздок на фронт. Багато вже забули, але був такий випадок в 2014 році, коли ворожа диверсійно-розвідувальна група в нашому тилу розстріляла машину волонтерів на дорозі – усі троє загинули. Тому ми з друзями ще тоді придбали чотири карабіна на базі автомата Калашникова і їздили тільки з ними. Навіть якщо не зважати на ДРГ, в машині у нас часто було речей для військових на суму більше 10 тис. доларів. Тому зброя навіть для захисту від злочинців, яких на дорозі чимало, була необхідністю. З тих часів нічого не змінилося – агресія Росії триває, її ескалація може початися будь-коли. За нинішньої епідемії коронавірусу багато хто забув про це, а даремно. Саме тому купую собі ще. Але в Україні є невиправдане, на мою думку, обмеження для українців володіти короткоствольною зброєю – пістолетами і револьверами. Активні громадяни заснували рух за легалізації цієї зброї, я його підтримую. Пригадайте історію із Аміною Окуєвою – добровольцем, що приймала участь в АТО. На неї було вчинено два замахи, перший раз вона відбилася із допомогою пістолета – нагородної зброї. На жаль, під час другого замаху кілери були більш професійним, але у неї хоча б був шанс.

«r»: Вважаєте, що українське суспільство вже дозріло до масового володіння короткостволами?
А.Б.: Вважаю, що треба починати процес легалізації короткостволів, принаймні говорити про це на парламентському рівні. Народні депутати мають короткоствольну зброю – пригадайте хоча б ситуацію з Пашинським (мається на увазі 2016 р., коли тодішній нардеп застосував зброю проти громадянина, який на нього напав). Так само бандити мають зброю і постійно її застосовують. Тому вільна людина має право на володіння зброєю для захисту себе і своєї сім’ї.

«r»: До речі, в Сумах є громадські організації , які займаються цим питанням? Чи є інфраструктура для власників зброї?
А.Б.: Переважно це питання лобіює всеукраїнська Українська асоціація власників зброї (УАВЗ). З інфраструктурою для стрільців в місті чи поряд з ним дуже складно. Є два полігони: один військовий, один належить громадському формуванню «Спас» – він напівофіційний приватний, документи на який ще оформлюються. Але з кожним для простого власника є проблеми. Аналогічна проблема із стрілецькими тирами. Міська і обласна влада має цим займатися – поряд кордон із країною-агресором.

Сергій Бондаренко
Панорама №42-2020