Повернувся на війну та не повернувся додому

Старший сержант, старший оператор протитанкового відділення протитанково-кулеметного взводу 2-ї мотопіхотної роти військової частини – польова пошта 0425. Загинув під Авдієвкою, місцем, яке у 2017 р. визнано найгарячішою точкою так званої АТО.
Юрій Щербина, 42 роки, с. Крижик Білопільського району (16.07.1974 — 16.02. 2017)
Інформацію про військову службу Юрія подаємо за підписаним їм контрактом, адже в інтернеті є більш докладні, але ж неперевірені дані. Та для рідних загиблого не є принциповим номер військової частини, коли вони втратили дорогу людину — чоловіка, батька, сина. Саме зі слів рідних Юрія Щербини — дружини Марини та сина Вадима – ми розповідаємо про його не дуже тривале життя.
Юрій народився в м. Краснодоні Луганської області, але все життя провів на Сумщині, в Білопільському районі. Воювати пішов з с. Крижик, де мешкав з дружиною та сином. Дружина Марина розповіла, що родом Юрій був із звичайної робочої сім’ї — батько працював ветлікарем, мати — дояркою. Школу закінчив в с. Кальчинки того ж таки Білопільського району, в Сумах закінчив ПТУ, здобув фах автомеханіка, працював на Куянівському цукровому заводі. Одружився в 2001 р., молода сім’я переїхала в с. Вороніне на Білопільщині. Але це все деталі з цивільного життя. Потерпали люди від наших спільних негараздів — безробіття, безгрошів’я. Довелось їздити на заробітки. У Київ та у дружню та толерантну тоді Росію. Працював Юрій як міг, підтримував своє найдорожче — сім’ю. Бо був доброю і порядною людиною, як пригадує Марина. Аж тут війна. В травні 2014 р. Юрій отримав виклик з міськвійськкомату. Тоді його не було вдома — заробітки. Та як тільки дружина повідомила у телефонній розмові, що його викликають — терміново залишив справи і повернувся, з’явився за викликом без зайвих питань. На строковій службі ще в Радянській Армії Юрій мав звання старшого сержанта і служив у розвідроті, отже військовий досвід мав. Такі люди потрібні на війні, якщо вона, ця клята війна, почалася. Спочатку потрапив до учбового центру в Десні, після цього — до Ніжина, а потім дружина пам’ятає коротке повідомлення мобільником: “Сьогодні — на Луганськ”. Пригадуєте інформацію, як під Луганськом було збито літак з українськими десантниками? Так от літака було два, Юрій був у другому, який приземлився більш-менш вдало. Та відразу хлопці, які були в тім літаку, потрапили під шільний обстріл — бойове хрещення без попередження. Юрій на власні очі бачив, як палав той збитий літак, брав участь у зборі того, що залишилося, — решток металу і людей. Потім розповідав дружині із слізьми на очах: “Не можна передати цього жаху!” Охороняв Луганський аеропорт. Встиг розповісти дружині, що забезпечення хлопці не мали жодного — не було їжі, воду доводилось пити із калюж, ліків — ніяких. Але ж хлопці стояли там, виконуючи свій обов’язок, хоча хтось в тилу, в ошатних кабінетах, цим обов’язком нехтував. Про це не згадувала дружина бійця, це ми так, від себе. Потім була передислокація. У Луганську Юрій бачив хлопчика років із 12, якому було одірвано ногу вибухом. Надав першу допомогу, вколов протишок, допоміг дістатись до шпиталю. Це врізалось у пам’ять. Потім на Луганщині під селищем Весела Гора потрапив під обстріл, дістав контузію. До шпиталю діставався пішки. Лікувався зо два місяці, потім демобілізувався, прибув додому. Дружина Марина розповідає, що відходив дуже тяжко, бо все, що пережив, трохи рушило психіку. Може не рушило, але вплинуло, бо неможливо такий досвід відкинути. Коли дивився теленовини про АТО, повторював: “Мушу бути там!” Звичайно, ані дружина, ані син не раділи з такого його настрою, намагались відмовити, мовляв, ти вже все зробив, що міг, обов’язок виконав, контужений. Казали: “Це дорога в один кінець”. У відповідь: “Я вирішив”. Та у листопаді 2016 року Юрій Щербина підписав контракт про проходження воїнської служби і повернувся в зону АТО. Потрапив під горезвісну Авдієвку. Одного разу, коли з групою виконував бойове завдання, отримав кулю снайпера. Був ще живий, та вся група потрапила під обстріл. Товариші намагались врятувати Юрія, та не судилося. Розповідають, що він тільки раз поскаржвся: “Як боляче!” Поховали Юрія в с. Крижик, проводити прийшли люди з місцевої админістрації, приїхали бойові побратими, зібралися всі, хто знав цю просту і мужню людину. Проводжали в останню путь, стоячи на колінах. Це трапилось спонтанно, без попередньої розробки сценарію. Він того гідний.
Вріз
Юрій був бійцем від народження, як спостеріг ще його тренер з кікбоксінгу. Але ж був ще люблячим чоловіком і батьком, а ще був щирим патріотом України
“Панорама” №42