Вадим Лисий: «Закон на одні вибори»

Місцева політика: знову згаяні можливості

Характерною ознакою усіх останніх дискусій щодо децентралізації, адмінреформи та нової редакції закону про місцеві вибори є вперте небажання підіймати питання №1 – чим є і чим має стати влада громад в Україні?…

Становлення місцевої політики, як такої, пройшло в Незалежній Україні кілька еволюційних етапів. Першим було функціонування в режимі «закутка» великої політики. Як у мегаполісах тисячі людей щодня їдуть із передмість на роботу у центральну частину міста, так і місцева політика довгий час була місцем, звідки стартували в область чи на Київ, а повертались або на чергові вибори, або «у вигнання». Жодні принципові питання на місцевому рівні не вирішувалися, все вирішувала Адміністрація, або договорняки в колі парламентської олігархії. Звісно, що при такій моделі відносин, про зміцнення самоврядних інститутів мова не йшлася. Другим етапом стало функціонування місцевої політики у якості сервісної служби при обслуговуванні інтересів загальнонаціональних партій та їхніх лідерів. Партійна структура місцевої політики повністю дублювала партійну структуру Верховної Ради, а місцеві коаліції були цілковитою копією парламентських альянсів. Зараз ми перебуваємо на третьому етапі, хочеться сподіватися дуже нетривалому, коли увесь рівень місцевої політики в Україні являє собою щось середнє між офф-шором та задзеркаллям. Місцева політика являє собою якесь ГМО, тобто нежиттєздатний симбіоз із «приречених на довічне депутатство» ветеранів місцевої політики, перефарбованих представників колишньої партії влади та її сателітів, креатур від місцевих ФПГ та ОПГ, а то й просто родичів поважних людей. Лише іноді на цьому пейзажі з’являються яскраві плями: окремі представники незалежного місцевого бізнесу, громадські активісти, політики нової генерації та нового світосприйняття. Принципова відмінність нинішньої стадії від попередніх, полягає у кардинальній зміні мотивацій участі у місцевій політиці. Якщо раніше у місцеву владу йшли задля подальшої адміністративної або партійної кар’єри, то сьогодні керуються або міркуваннями підприємницького прагматизму, або із розрахунку «може щось заробити». Але дійсно є такі, котрі хочуть щось змінити, починаючи з себе…

Доречи, дискусія у ВРУ щодо закону про місцеві вибори продемонструвала, що парламент не готовий до емансипації місцевих громад і його цілком задовольняє як попередня сервісна модель місцевої політики, так і явно шизофренічна нинішня. Ще б пак. Майже кожна фракція в своєму складі має так званих «смотрящіх», які через своїх призначенців монополізували владу на рівні окремих районів та успішно торгують цим новим адмінресурсом. Кожна «фракція мажоритарників», за відсутності об’єктивних передумов для свого існування, сподівається обпертися хоча б на якесь представництво у місцевих радах та виконкомах. Кожний з примусово дистанційованих від влади олігархів сподівається не втратити хоча б локальні позиції у місцях розташування виробничих потужностей. До того ж, на часі децентралізація, адміністративно-територіальна реформа, вирівнювання міжбюджетних стосунків і т.і. Усе це, в купі з начебто боротьбою з корупцією на центральному рівні, цілком природно підігріває увагу до місцевої політики. Звісно, не для того, щоб нею займатися, а щоб на неї впливати.

Досить дивним виглядав сам перебіг та окремі нюанси прийняття закону про місцеві вибори. Залишимо поза увагою філософське питання, щодо наявності морального мандату в цього складу парламенту на прийняття подібних рішень. Але чому зміни до Конституції України розробляє Конституційна комісія, а закон про місцеві вибори, тобто один з ключових механізмів політичної децентралізації, яка є ключовою складовою конституційної реформи, подав парламент? Чому презентації законопроекту і голосуванню не передувало жодних відкритих слухань за участі місцевих партій і представників громадських організацій. Чому ніхто не зробив жодних натяків на те, як новий закон буде сполучатися із майбутньою системою розподілу повноважень і т.і. Коротше кажучи, усе було зроблено так, немов адміністрація якогось виправного закладу зібралася щоб сформувати правила режиму для власного контингенту зі специфічними правами та обов’язками.

Наша принципова позиція полягає у тому, що місцева політика (у сукупності механізмів та інституцій місцевої влади і самоврядування, а також громадянського сектору) – це окремий, автономний і самодостатній рівень влади в Україні. Якщо Рада, як законодавчий орган, має право формувати нормативну базу, яка створює засади місцевої політики, то це зовсім не означає, що вона має у однобічному порядку нав’язувати цьому рівню влади власні уявлення про його місце в контексті системних перетворень.

У самій редакції закону дивує наступне: Чому не може бути самовисуванців на місцевих виборах і чому самодостатні місцеві лідери заганяються «у прийми» до всеукраїнських партій? Чому не надано можливість для участі у місцевих виборах громадським непартійним об’єднанням, які є більш адекватними і креативними суб’єктами політичного процесу? Чому у законі не враховано можливість участі у виборах до місцевих рад організацій нацменшин і невже ситуація з Кримом так нікого нічому не навчила? Чому виборчий бар’єр підвищено загально, а не із врахуванням чисельності виборців та типу населеного пункту? У підсумку,як завжди, маємо «закон на одні вибори».

Логіка президента також незрозуміла… У докорінно перезавантаженій системи місцевої політики, він міг би створити собі надійного партнера і міцну точку опори. Проте, замість цього, фактично погодився на зміцнення політичної залежності від парламентської коаліції, яка зазіхає на роль вертикально-інтегрованого політичного холдингу.

З точки зору реальних глибинних перетворень в Україні, перебудова засад та принципів місцевої політики має для нашої держави і суспільства набагато більше значення, ніж створення нової патрульної служби у структурі МВС та реформа Вищої Ради Юстиції. Про це треба казати і такий «дух» треба вкладати у «букви» законів.

Без розвиненої і незалежної політики ми будемо ще досить довго мати те, що маємо сьогодні: влада на місцях є вкрай монополізованою, рівень компетенції місцевих посадовців є вкрай низьким, корупція носить тотальний характер, засилля кумівства і клановості, інститутів дієвого громадського контролю немає. Раніше яскравим символом кризи місцевої політики був Сєвєродонецьк-2004, сьогодні маємо Мукачево-2015.

ІД