Засновники, визволителі та їх нащадки. Сумська гімназія запрошує у музей історії міста

Учні та педагоги Сумської гімназії №1 досліджують історію міста і розповідають про неї у створеному музеї

Так школярі вчаться шукати і зберігати пам’ять про своє місто, про своїх потомків. Завідувач музею викладач історії Микола КАРПЕНКО є керівником того самого пошукового загону “Молодої Січі”, який побував у гостях в нащадка засновника міста Кондратьєва.

Про музей
“Взагалі експозиція музею відображає історію Слобожанщини з найраніших часів, а вона невідривно пов’язана із історією роду Кондратьєвих. Нам дуже допомогли досліди сумського журналіста і історика Григорія Хвостенка і відомого сумського історика Лади Сапухіной. Матеріали подано блоками, які відображають основні віхи історії нашого краю. Ми намагались дати цю історію якмога повніше.

Ще учні і батьки приносили до музею артефакти, які стосуються різних періодів історії. Багато чого цікавого було знайдено ними на будівлях та під час обробки землі.

Сформувалася колоритна експозиція, яка нагадує про наше минуле. Зуби мамонта, закам’янілі губки, вістря стріл, чубуки від козацьких люльок, кераміка, якій тисяча і більше років. На окремій вітрині зібрано зброю часів Другої світової війни і обладнання воїнів, тут же сучасні зразки, з тих, які використовуються і зараз”, – говорить Микола Карпенко.

Запрошуємо! Домовитись про безкоштовну екскурсію можна за телефоном (0542) 22-17-45

У ході кампанії “Збережена пам’ять” гімназисти спромоглися зібрати історико-краєзнавчі матеріали, які лягли в основу навчального посібника “Сумщина в історії України” та “Велика Вітчизняна чи Друга світова?” Саме ці свідчення продовжують і сьогодні доповнювати учні гімназії, які опитують родичів, учасників бойових дій.

Музей Сумської гімназії № 1 провів історико-краєзнавчу експедицію й учнівську конференцію “Шляхами полковника Герасима Кондратьєва”. Учні їздили до Києва, Білої Церкви, селища Ставище — батьківщини козаків-переселенців, на береги Псла.

Кондратьєви живі
Експедицію у пошуках нащадків свого часу для школярів організували й до Москві, де мешкає наш земляк, контр-адмірал у відставці, ветеран війни і флоту Гліб Кондратьєв. Як з’ясувалося, він один із нащадків засновника Сум полковника Герасима Кондратьєва. Спочатку гостей у складі керівника пошукової групи Миколи Карпенка та учениці гімназії, члена пошукового загону Владиславу ПОВОЛОЦЬКУ господар зустрів прохолодно, але під час другого візиту відтанув душею. Справа в тім, що Гліб Кондратьєв 40 років служив в ГРУ, як повідомив Микола Карпенко. Розвідникам зайва щирість не притаманна. Нащадок засновника Сум був не тільки розвідником, а й служив у військовому флоті, багато ходив морями, особисто зустрічався з британською королевою. Він має що розповісти.

Зібрані під час експедицій матеріали розміщено на стендах і в альбомах, змонтовано відеофільм “Кондратьєв живий”. З екрана Гліб Петрович звертається до земляків із розповіддю про свою службу на флоті, в розвідці, про участь у бойових діях. Цього року припиняється дія грифу секретності щодо контр-адмірала Кодратьєва. Тож є надія на його приїзд на Батьківщину.

А в с. Ставище школярам дуже здивувалися. Та саме звідти, з Білоцерковського полку, прийшов на наші землі Герасим Кондратьєв. Після цієї подорожі в музеї з’явився окремий стенд з інформацією про наші витоки. Жителі Ставищ були неабияк здивовані, що їх предки заснували місто, яке згодом стало обласним центрм.

Героям слава!
Участь дітей у пошуковій роботі безумовно формує свідому і патріотичну особистість. “Останні роки перед першим уроком вся гімназія співає державний гімн, а на привітання “Слава Україні” діти звикли відповідати: “Героям слава!”

Після початку бойових дій на Сході у 2014 р. наші учні знаходять тих, хто захищав Україну там, на Донбасі, ми влаштовуємо зустрічі з воїнами, підтримуємо дружні стосунки, займаємося волонтерською діяльністю”, – розповідає господар музею.

Портрети сучасних героїв зібрано на окремому стенді. До 9 травня започатковано акцію “Пам’ятаємо, перемагаємо”. Воїни, які пройшли через бої, лікувались у госпіталях, нагороджуються памятним знаком-оберігом, освяченим у Свято-Воскресенському соборі.

Оберіг виглядає як срібний тризуб з мечем. “Виготовив ці оберіги наш активіст, місцевий ювелір Олег ГЕЙКО”, – додає Микола Карпенко. Фактично музей перетворився на центр національно-патріотичного виховання. Провадяться екскурсії для воїнів-прикордонників, строковиків і випускників училищ. Яскравий тому приклад – екскурсія “Край, в якому ти служиш”. Вона починається відвідуванням краєзнавчого музею, потім подорож вулицями старого міста і закінчується тут, у музеї Герасима Кондратьєва. Все, що воїни побачили і почули, закарбовується в свідомості, і так формується розуміння, що вони захищають і від кого.

Окрема розповідь про земляка
Нинішні дослідження пошукового загону присвячені загиблим воїнам-визволителям, яким встановлено пам’ятні знаки на братських могилах. Ось, наприклад, розповідь про одного з них.

Дитинство Дмитра Леонтійовича Бабича пройшло в селі Павлівка на Катеринославщині. У господарстві Леонтія Дем’яновича було четверо коней, корови, свині, гуси, кури. Під час Першої світової війни батько брав участь у Брусилівському прориві.

Пораненого Леонтія Бабича зі шпиталю відпустили додому. Після проголошення УНР він вирішив не повертатися до своєї сибірської дивізії й добровільно записався в селі Н. Миколаївське Олександрівського повіту до підрозділу вартовиків, підпорядкованого Симону Петлюрі. Це призвело до трагічних наслідків. Червона армія захопила станцію Синельникове, що за 70 км від с. Павлівки. Більшовики заарештували Леонтія Бабича і спровадили у в’язницю до Катеринослава. До 1923 року він перебував в ув’язненні.

Удома господарювали мати з дідом. Старші діти допомагали в господарстві, доглядали молодших братів і сестер (їх було восьмеро). Старша сестра 1903 року народження, інші — до 1917. Найгірші часи настали тоді, коли комуністи конфіскували всі харчі й живність. 1921 рік забрав матір і четверо дітей. Щоб урятувати малечу від голодної смерті, мати поїхала до родичів у село Бирки на Полтавщину. Набравши харчів, вирушила на вокзал, але міліція затримала її й розстріляла. Так радянська влада боролася зі спекуляціями у роки воєнного комунізму.

Семирічний Дмитро опинився в дитячому будинку. Постраждалих від першого Голодомору годував Червоний Хрест й Армія порятунку США. Раз на добу діти отримували какао й рисову кашу або макарони. У цей час табуни коней гнали на станцію Ульянівка, щоб вивезти на Кавказ. Люди гірко жартували, що коней забирають на шашлики. “Червона мітла” вимітала із села усе їстівне.

Четверо вцілілих дітей до школи не ходили, але дід Дем’ян навчив їх читати й писати. Дмитро вперше пішов до школи одинадцятирічним.

Батько поступово налагодив господарство, намагався вивести дітей у люди. Цьому завадила колективізація. Батька заарештували 1927 року й тримали у в’язниці, аж доки погодився вступити у СОЗ. Здав у колгосп ім. Свердлова пару коней, корову, плуг, косарку-лобогрійку, сівалку, віялку і бричку.

Під час Голодомору 1932—1933 років родину Бабичів знову спіткало горе. Мачуха Денисенко, яка прожила з батьком лише два місяці, з’їла двох малолітніх дітей. Померла дорогою до суду.

Випробування тривали і під час третього Голодомору 1946—1947 років. Батько знов оженився, народилася маленька Марійка. Після війни працював бригадиром у колгоспі. Жінки впрягалися в борони по троє й намагалися засіяти лан. Врожай сягав 15 центнерів із гектара. Від голоду померла мачуха — чуйна, добра жінка і зведена сестра Марія. Останнім помер Леонтій Бабич.

Трудовий шлях Дмитро розпочав 14-річним. Ким він тільки не був! Учнем крамаря кооперативного магазину, помічником мірошника на кооперативному млині, трактористом… Навчався у ФЗН заводу ім. Петровського в Дніпропетровську. Шістнадцятирічним став учнем сталевара. Потім вивчився на водія, записався в аероклуб…

Перед війною встиг закінчити два курси вечірнього факультету Металургійного інституту ім. Сталіна. З 1935-го проходив службу на Харківщині. Командир полку допоміг вступити до Ульянівської школи, вирвав з автобіографії відомості про батькову службу в Петлюри. Мудрість старшого товариша убезпечила від переслідування НКВС. Танкове училище закінчив 1938 року. Потім згадував, що на їхньому курсі вчилися німецькі курсанти, які згодом стали запеклими ворогами. Восени 1938 року його призначили командиром танкового взводу. Війну зустрів слухачем Академії бронетанкових і моторизованих військ. Свої здібності виявив під час оборони Москви. В 1941 році його контузило, майже всю війну пропрацював на заводі, який виготовляв “Катюші”. У ході кампанії “Збережена пам’ять” ми спромоглися зібрати історико-краєзнавчі матеріали, які лягли в основу навчального посібника “Сумщина в історії України” та “Велика Вітчизняна чи Друга світова?” Саме ці свідчення доповнюють учні гімназії, які опитують родичів, учасників бойових дій.

Нинішні дослідження пошукового загону присвячені загиблим воїнам-визволителям, яким встановлено пам’ятні знаки на братських могилах. Ось, наприклад, розповідь про одного з них.

Після параду 1941 р. виїхав у Ташкент на навчання. Стажувався у Сталінграді. Тут під час обстрілу його контузило і поранило в ногу. Майже всю війну працював на заводі, який виготовляв “Катюші”. Брав участь у випробуваннях реактивної зброї, під час яких його знову поранило.

Після війни працював у ракетній оборонній галузі. Разом з Корольовим брав участь у запусках супутників. Попри нелегке життя, залишився вдячним тим, хто жив у той нелюдяний час. Це коротка біографія тільки однієї людини, а скільки наші земляки пережили лиха.

А щодо попередніх часів часів, в музеї зібрано експонати, які свідчать про історію цієї землі ще з часів палеоліту, подають історію, пов’язану з Диким Полем, з заснуванням та розвитком міста в часи Харитоненків і пізніші. Є раритетні рушники і вишиванки, які принесла вишивальниця Дарина Лисенко і подарувала музею. Ось так всим світом по крихті ми збираємо історію рідного міста.

Зв’язок часів
Микола Карпенко, викладач історії
Знаю, що мого дядька розстріляли німці на Тополі. Це в них було таке звичайне місце страти, туди звозили людей з усіх Сум. Поїхав шукати дядькову могилу, думав, що там стоїть якийсь пам’ятний знак. Нічого! Виявилось, що яр, в якому гітлерівці ховали розстріляних людей, тепер засипано відходами виробництва заводу «Центроліт». Люди показали покинуту, зарослу бур’янами братську могилу. Пішов розпитувати людей, які давно тут мешкають. Виявилось, що, коли німці залишали місто, вони розстріляли тут приблизно 11 чоловіків — це те, що люди пам’ятають, достеменно число жертв невідоме.

Розповідають, що в очікуванні приходу Червоної Армії чоловіки ховались по ярах та лісосмугах, але після першого наступу Червоної Армії повернулись по домівках. Той перший наступ був невдалим, а тих, хто переховувався ,видали зрадники. Перед своїм відступом німці розстріляли всіх. Така є історія нашого міста, не лише, як бачите, героїчні епізоди. Крім того, мені вдалося знайти людей, які розповіли про долі своїх батьків під час війни. Їх оповіді віддзеркалено в окремім альбомі і на стенді, що є частиною експозиції нашого гімназійного музею. Назва – “Повернуті із забуття”. Ще відгукнувся на нашу ініціативу один спонсор, який дав кошти на гідне обладнання могили. Тепер там стоїть гранітний хрест, є плита з іменами загиблих, а міська влада допомогла з тротуарною плиткою — місце похованння земляків не забуто. Ще ми з учнями гімназії досліджували історію розстрілу жителів села Зелений Гай, що в Сумському районі. Історія така: партизани вбили двох заготівельників продуктів, які служили в так званому Ландвері. Їх робота полягала в тому, щоб ходити по хатах і “трусити” харчі на користь Рейху. Після того, як партизани вбили цих грабіжників, німці помстилися.

Треба було розстріляти сотню людей, але в селі знайшли тільки 29 живих душ. Всіх вбили. На місцевому кладовищі збереглося тільки п’ять прізвищ жертв, ми з учнями виявили 19 прізвищ. Решта лишається невідомими. Додам, що участь дітей в пошуковій роботі формує освічену і патріотичну особистість, адже патріотизм починається з усвідомлення причетності до історії рідного міста.

Олексій Сікорський
Панорама №36-2019