За що воює фронт, і чому тил провалює своє завдання

Контрнаступ. Контрнаступ. Контрнаступ. Про український контрнаступ говорять в українських медіа, в російських медіа, в американських медіа, в європейських медіа. Навіть у сумських маршрутках обговорюють, в якому районі краще прорвати російський фронт і які сили має задіяти ЗСУ.

Фронт. Завищені сподівання
Тут ніхто навіть не сумнівається, що як тільки ЗСУ почнуть, успіх гарантовано. Питання виникає лише одне – де зупиняться? В Криму? В москві? На кордонах 2014-го? «Як тільки наступ почнеться, росія здригнеться!», – впевнено говорять українські високопосадовці. «Скоро піхота підніме український прапор в Луганську та Криму!», – підхоплюють генерали. Приблизно такий загальний настрій панує в інформаційному просторі, і, напевне ж, створюють його саме таким не випадково.
За лаштунками залишаються відповіді на питання, чому наразі активно не використовуються «Байрактари»; чому давно не чути про успішну роботу «Хаймарсів»; чи має ЗСУ тактику боротьби з російськими дронами «Ланцет», що атакують наші ППО і навіть танки «Леопард»? А відповідь, до речі, існує – рашисти навчилися досить ефективно протидіяти цим видам озброєння. Та й не тільки, виявляється, зеки і алкоголіки воюють, не тільки тупі боягузи. Тому великий шанс у українського контрнаступу є тільки один, і полягає він у стратегічній хитрості Головнокомандуючого і вмінні офіцерів і солдатів втілити цей задум на полі бою. Але й так події, швидше за все, розвиватимуться при шаленому спротиві ворога. Бо він теж накопичив ресурси і готується нанести удар у відповідь. Не виключено, що і по Сумах.
Якщо ж повторяться події, що мали місце в Харківській і Херсонській областях, де ворог або не очікував удару ЗСУ, і тому побіг, або сам, розуміючи безперспективність опору, відступив (на обидва варіанти можемо сподіватися, звісно), то й це не приведе до закінчення війни. Хоча у певних західних авторитетних політичних і військових колах є думка, що новий кордон між Україною та росією пройде там, де зупиняться армії напередодні зими 2023-го року. А потім і Китай, і США, і Європа саджатимуть воюючі сторони за стіл перемовин. Так чи інакше, а ЗСУ і фронт роблять неймовірну роботу. У Бахмуті, в Авдіївці, в інших гарячих і не дуже точках цієї війни. Українські воїни роблять неможливе, виконують неможливе, за межею людських зусиль і ціною великих, дуже великих втрат.

Тил. Занижена планка
Натомість, навряд чи можна сказати такі слова про тил. Не йдеться про волонтерів, про суспільство, що віддає останні кошти на корисні речі та зброю для своїх захисників. А йдеться, наприклад, про КМДА, що закупила на днях 19 новеньких дорогеньких автомобілів «Тойота» собі під дупки. Це для прикладу. Треба сказати, що влада взагалі оптимістично дивиться на розвиток подій: капітально ремонтується чималий кавалок траси між Недригайловим і Ромнами, менший – на перехресті біля Штепівки. Чималенькі грошенята витрачаються. У сумських лікарнях роблять ремонти адміністративних приміщень, що перебували у цілком задовільному стані. Немає більш нагальних потреб? Та й взагалі, враження, що медична реформа пішла стараннями лікарської еліти та місцевої влади кудись в інший бік, і формула «гроші ідуть за пацієнтом» ефективно ними продовжена формулою «гроші ідуть від пацієнта».
Фактично зупинена реформа місцевого самоврядування і, як наслідок, адміністративна реформа. Функції громад знову обмежують, для когось і для чогось працюють районні ради і функціонують за немалий кошт районні адміністрації. Всі ці кошти могли і мали б іти на оборону.
Економіка перебуває в комі і живе на штучному диханні: зарплати бюджетникам, пенсії та багато чого іншого нам платять із бюджетів Євросоюза, Канади та США. І в той же час, діяльність підприємців суворо обмежують, знову вийшли, оговтавшись від першого шоку першого року війни, на стежинку податкового рекету різного роду фіскальні служби, приклад із заводом «Керамейя» достатньо актуальний. І таких випадків, тільки відомих широкому загалу, вже десятки. Що вже казати про блокування податкових накладних, що фактично зупиняють діяльність підприємств? Інакше, як економічною диверсією на користь ворога такі дії важко назвати.

Ніхто не хоче на війну
Ідея, що просувається провладними медіа про скору і невідворотню перемогу, крім позитивних бонусів у вигляді спокійного народу в тилу і підвищення рейтингів, має свій зворотній ефект. Кількість бажаючих потрапити під мобілізацію скоротилася до критичного мінімуму. Закінчилися добровольці, закінчилися порядні громадяни, які або самі прийшли до військкоматів, або отримали повістки і не стали шукати приводів для того, щоб ухилитися. «Якщо перемога настільки близько, то, напевне, впораються і без мене», – мабуть, розмірковують чоловіки призивного віку. У кращому випадку так. А в гіршому – не виходять на вулиці, тікають від військових у місті, ховаються у погребах у селах або взагалі намагаються втекти за кордон.
Аніскільки не виправдовуючи такі дії, потрібно зауважити, що так роблять переважно люди, які не мають грошей, щоб відкупитися. А ті, хто мають, стають несподівано у 30-40-50 років студентами або починають писати кандидатські, і тут, звісно, у виграші ректорі вишів, бо, підозрюю, коштує така, цілком, до речі, законна послуга чималих грошей.
Службовці ТЦК (військкоматів), щоб уникнути претензій типу: «А чого ти сам не воюєш», і в надії розбудити сумління майбутніх захисників Батьківщини, залучають до роздачі повісток солдатів, які пройшли гарячі точки. Як тільки ті не вмовляють: «Якщо ви отримали повістку, це не значить, що ви будете на фронті. Деякі рік служать, а весь час у тилу! Та вас навчать!», – але діє, очевидно, не дуже. Бо, окрім небажання воювати, у кожного всередині нині сидить хробачок справедливості, який шепоче про те, що треба трохи потягнути, а там, дивись, літо, і або війна закінчиться, або студентом стану, або втечу кудись. Тож, якщо на початку війни в ЗСУ було багато мотивованих, але мало сучасної зброї, то скоро може скластися ситуація, коли буде багато класної сучасної зброї, але з неї не буде кому стріляти по ворогу.

За що воюємо
Але й це – не найгірше. Бо небажання воювати дуже часто вмотивоване спогляданням і можливістю відвертої корупції. І тут ми бачимо, що змін немає. Та частина суспільства, що користувалася загально створеними благами і мала до них несправедливий доступ, знову розпочала руйнувати наше майбутнє. Судова система працює за старими лекалами, а місце МЕДВЕДЧУКА та ПОРТНОВА зайняли люди, близькі у недалекому минулому до цих антиукраїнських персонажів, а у теперішньому часі, на жаль, близькі до чинного президента.
Свідомо не називаю прізвища. Справа в тому, що у Верховній Раді готується законопроєкт, згідно якому критика влади навіть у соціальних мережах каратиметься позбавленням волі на досить таки тривалий термін. У законопроєкті дуже багато таких або суто російських, або білоруських норм, або близьких до них, більшість з них суворо обмежує свободу висловлювання не лише журналістів чи експертів, а й усіх громадян. Якщо цей законопроєкт буде прийнято в такому вигляді, по рівню свобод Україна стане в один ряд із диктаторськими режимами.
Залишається сподіватися, що він не буде не те, що прийнятий, а навіть винесений на голосування. Тому що саме свобода слова – одна з наших базових цінностей, яку ми вибороли в 2004 році в ході Помаранчевої революції. Саме свобода висловлювання дозволяла українському суспільству рухати свою історію далі, розвиватися, боротися з корупцією, вільно обирати владу.
Тому, за великим рахунком, подібний законопроєкт взагалі не повинен з’явитися, бо його сутність протирічить базовим цінностям українського народу. І те, що він з’явився, викликає величезні запитання і сіє погані сумніви.

Євген Положій, Панорама, №19-2023

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб пітримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.