Євромайдан : поразка чи перемога?

Сьогодні – 5 лютого, 76-й день існування Євромайдану. В тому числі, і в Сумах. Саме про нього я і хочу дещо сказати. Не варто думати, що там зібрались люди, які не хочуть працювати і прийшли за безкоштовною їжею та й грошима на додачу. В Києві – можливо, і то таких одиниці. В Сумах – точно ні.

В цьому пості я спробую дати деякі відповіді на те, для кого і чим став сумський майдан, а також, хто і чого доясг завдяки ньому.

Однозначно, що таких революцій Україна ще не бачила. Це перший в наші історії настільки масштабний випадок безлідерної системи ведення протесту. Ну, не те щоб зовсім безлідерної, але явних лідерів у майдану немає. Навіть отой київський “Змій Горинич” – і той не лідер. Взагалі, не те щоб на майдані. В регіонах – та сама катина. Однієї людини, котра б це все очолювала – немає і не буде. Проте є люди, котрі спробували. Саме про них і піде мова.

І перший, про кого я сьогодні писатиму – лідер сумської Батьківщини Олександр Лисенко. Перший в пості, але ледь не останній у рівні впливу на події. Менш корисним на Майдані є, мабуть, тільки я, сидячи вдома. Лисенко – це людина, котра спробувала виявити себе лідером в якісно іншій сфері впливу, але вхопила на себе забагато. На час, коли опозиція в Сумах взяла майдан до своїх рук, Олександр взявся ледь не за всі організаційні моменти, і програв. Рук не вистачило. Від щоденних масових акцій протесту плавно перейшли до масових зборів один раз на тиждень, де, нібито, ухвалювали якісь дієві рішення, які мали бути виконані. Цікаво, чи усвідомлює сам Лисенко, що він не може виконати усього, що вирішує так зване “віче”? що він та його однодумці не мають більшості ні в міський, ні в обласній раді? Тож навіщо обіцяти те, чого не можна виконати?
Лисенко – такий собі “запобіжник народної агресії”. Безліч разів він закликав не розвивати силового сценарію. І? В певний час (починаючи від 19 січня) громаді стало зрозуміло : якщо силу не застосують вони, силу застосують проти них. Результат не змусив довго на себе чекати. Як на мене – стовідсоткова поразка.

Друга – Юлія Левченко. Людина, яку майже не помітно на Майдані. Така собі “антикризова пігулка” : коли народ чогось хоче, а лідера немає, з’являється вона. Практика показала – і 27 січня, і 4 лютого – Юлія здатна вести народ за собою без зайвих слів, що властиві Лисенку. Для неї Майдан – явна перемога.

Третій – Євген Положій. Останнім часом саме на нього сипляться усілякі шишки типу “ви проголосили себе лідером Майдану, а потім втекли!” Заперечу : ніхто себе ніким не проголошував. Положій – усього лише журналіст, такий самий, як і багато інших журналістів місцевих видань. Різниця лише у тому, що він не побоявся висловити власної позиції, саме тому впевнено виграє інформаційну війну в сумському медіапросторі. Перемога.

Дмитро Тіщенко. Людина, що привела на Майдан студентство. Важко казати про відверту поразку чи то перемогу. Але можу стверджувати однозначно : він ствердив себе. І хоча серед тих, хто пішов з Майдану, не побачивши очевидних результатів, думки по Дмитра неоднозначні, ті, хто лишився, готові підтримати його у будь-яких його починаннях. Заявка на перемогу.

Не можу не згадати і про Геннадія Мінаєва. У 2004-му його активна участь в “революції на траві” а потім – помаранчевій буквально зробила його міським головою. Тоді це була людина, котра мала власну думку і позицію і готова була її відстоювати. Але 9 років безперервних медичних процедур, як-от прогрівання дупи кріслом, призвели до певних результатів. Зібрати 24000 підписів в Сумах – неважко. Проблема зараз – не усунути мера (народ до цього готовий), а знайти йому альтернативу. Прогин зараховано. Крапка.