Воїн Бугор із Сумщини: в пошуках нового життя

Доброволець Анатолій Горбатенко пройшов Іловайськ і полон, майже всі гарячі точки війни на сході, але фугас знайшов його в червні 2016-го під час «перемиря». Тепер він шукатиме своє нове життя

Зустрічі з Анатолієм ГОРБАТЕНКОМ, гранатометником батальйону «Донбас», я шукав давно, з осіні 2014 р., відтоді як почав писати роман «Іловайськ». Із ким не зустрічався протягом року з батальйону, неодмінно хлопці згадували Бугра (це позивний Анатолія) і Вусача, говорили про їхнього командира взводу Лєрмонтова, інших бійців підрозділу, що підбивали російські танки та БТРи біля села Червоносільське. Проте мені ніяк не вдавалося з’ясувати, скільки ж саме тоді ці мужні хлопці підбили бронетехніки. Вже, було, вийшов на Вусача, як той геройськи загинув під Широкино…
Історія з підбитою технікою трапилося наприкінці серпня 2014 р. при виході з «Іловайського котлу», коли частина колони українських військових із «коридору смерті» потрапила там в оточення. Багато бійців були деморалізовані, інші – навпаки, готувалися прийняти бій, але в погребах і будинках перебувало безліч важкопоранених, які знаходилися у важкому стані. Проте бійці Збройних сил і добровольчих батальйонів тримали оборону до тих пір, поки село не оточила важка артилерія і командир російських військових підполковник із позивним Ліса не пообіцяв в обмін на те, що українці складуть зброю, надати невідкладну медичну допомогу пораненим, а самих військових відпустити. Інакше село зрівняють із землею разом із мешканцями, що там залишились, і військовими. Українці чекали на підмогу, яку їм обіцяли, на артудар… Але підмога не прийшла, а артилеристам стріляти заборонили: мовляв, далеко, не дістануть… Російський підполковник слова не втримав. Всі бійці батальйону «Донбас» після здачі зброї були передані сепаратистам і провели в полоні від кількох днів до року. Наш герой перебував там чотири місяці.
Після полону Бугор повернувся в батальйон «Донбас-Україна», пройшов чи не всі гарячі точки АТО. В серпні 2016-го мені подзвонила волонтерка із Київського військового шпиталю Юлія СИВЕРИН: «Ти шукав Бугра? Він у нас… Фугасом відірвало обидві ноги…» Так я знайшов його, цього легендарного чоловіка. Наприкінці бесіди, вже без диктофону, запитав: «Не шкодуєш, що не повернувся додому після двох років служби?» «Я ні про що не шкодую!» – відповів Бугор. І мені згадалася фраза снайпера, а в цивільному житті – судді Олександра МАМАЛУЯ із Харкова, автора книжки «Військовий щоденник»: «Батьківщину захищають не якийсь певний термін, а поки існує небезпека!»
З Анатолієм ми говорили на вулиці, під супровід самодіяльного концерту, які часто відбуваються у Київському військовому шпиталі на невеличкому майданчику. Охочих слухати не дуже багато, але артисти не зважають, бажають бути корисними і цікавими і цим небагатьом пораненим. Анатолія з процедур у басейні супроводжує дружина, відносно легко, зважаючи на її фактуру, штовхаючи крісло. Дома на них чекає донька. Бугор вже вчиться ходити на протезах, не сумніваюся, що скоро навчиться. Погляд ясний, твердий, рукостискання міцне. Говорить впевнено. Немає ані відчаю, ані скорботи. Справжній воїн. Ні, він не бугор, він – справжян Скеля. Починаємо розмову від коріння.

«Панорама»: Анатолію, ви родом із Сумщини. Як опинились в Маріуполі і потрапили до батальйону «Донбас»?
Анатолій Горбенко: Так, я народився і жив у с. Велика Рибиця Краснопільського району. Там у колишнього тренера збірної України з футболу Михайла Фоменка є будинок, майже по сусідству. (Посміхається.) Але на той момент (весну 2014 р.) я вже давно жив і працював у Маріуполі. Коли почалися ті події – мітинги, захоплення військової частини і т.п., я чітко бачив, хто це все робить, що це за люди… Я сам – будівельник, і у нас там є така, умовно кажучи, «біржа праці», де стоять люди в пошуках роботи, ми їх називали «дєнькі». День попрацював, гроші отримав – і бухать. Брали їх на саму чорнову некваліфіковану роботу. Отакі «дєнькі» і стояли там у перших рядах сепаратистів… Тож я й поїхав в Петрівці, на базу, де формувався тоді батальон «Донбас».
«r»: Ви мали якісь навички військового?
А.Г: Ні, в армії я не служив.
«r»: А як потрапили саме в гранатометники?
А.Г: По базі ходили офіцери і підбирали собі в підрозділи людей. Мене нікуди не вибрали, я навіть засумував. «Оце так, – думаю, – не пощастило!» Однак потім до мене підійшов такий молодцьоватий офіцер і запитує: «А ви хотітє стать гранатомьотчиком?» Це і був мій майбутній командир взводу, позивний Лєрмонтов. Для початку він мені такий психологічний тест провів: «От я спіймав сепаратиста і ножем виковирюю йому око. Ваші дії?»
«r»: І що ж відповіли?
А.Г: «Я прикриваю командира!» (Сміється.) «Прийнято!» – відповів командир.
«r»: Це ж жарт, так?
А.Г: Ну звичайно! Перед виїздом в АТО (Артемівськ) ми зробили по 5-6 пострілів із АГС. Поїхали в АТО, видали гранатомет, форму, броніків тоді не вистачало, тож по черзі брали в користування. Потім уже волонтери допомогали: броніки, каски.

Іловайський котел
«r»: Ви приймали участь у першому штурмі Іловайську 10 серпня. Які висновки після перших втрат зробили?
А.Г: Треба краще готуватися до бою. Після перших втрат один із батальйонів взагалі розвернувся і пішов з полю бою («Шахтарськ»), оголивши наш фланг. Там дорога, посадка, і то звідти прилітає, то звідти. Відчували себе деякою мірою хлопчаками для биття. Там були навчені диверсійно-розвідувальні групи, одразу видно, що не шахтарі. Ми відійшли на Попасну, а через кілька днів наш взвод (він у нас такий, летючий), ще раз повернувся під Іловайськ. Заїхали в якесь в село, там і сепарів-то не було, повісили на сільраді український прапор, коли потім читаємо в соціальниї мережах у Семена СЕМЕНЧЕНКА: «Батальйон «Донбас» звільнив село таке-то!» 17 серпня ми увійши в Іловайськ, поставили у дворі школи техніку. У нас командир толковий: ми спочатку біля школи в хаті пару днів жили, потім Лєрмонтов каже: «Переїзджаємо!» І наступного дня туди «градина» влучила… Чуйка!
«r»: Розкажіть про бій в Червоносільському.
А.Г: Під час обстрілу колони ми спустилися вниз, до села. Російські десантники потім казали, що навіть і не очікували нас там побачити: раз – і ми уже під вікнами. Вони перелякалися, бо слава про нас там у них ішла страшна. «Здайомся!» – кричать. Думали, що тут ледь не канібали по них прийшли! А потім нічого, розбалакалися.
«r»: А скільки росіян потрапило до вас в полон?
А.Г: Я не рахував. Один із них, пам’ятаю, попросився в шпиталь, казав, що санітар, перевя’зував наших солдатів. Потім з’ясувалося, що він снайпер… Людина, коли жити захоче, що хочеш тобі розповість. Але я не виню абсолютно. Потім… Є у нас друже Тритон, храбрєйший чувак, оце дємбєльнувся зараз. Він сам поліз тоді по кукурудзі в розвідку, потім підходить до нас – ми якраз у дворі сиділи разом із військовими – багато деморалізованих, зброя валяється прямо на землі. Каже: «А там танк». Лєрмонтов в гусарському своєму стилі – командує: «Гранатометники, до мене!» Підняв я чийсь гранатомет із землі, а військові такі – раз, і гранатомети на землю наче непомітно повипускали. Спочатку Вусач з-за хати виглядав, бахнув по танку – не дістав. Пішли ближче. Вилізли на город, однак ледь видно ту башту танкову. Виставив я 250 м, стрельнув – трохи вище, крикнув Вусачу, щоб ставив 200 м – він і влучив, аж башта повернулася, і все, заклинило її. Азарт такий появився, а то так страшно було! Та хто б щоб вам не казав, але так страшно було! Але куди вже ж «страшно», коли треба ж воювати?! Потім пройшли ще 100 м, бачимо, ще один танк стоїть, закопаний, і з кулемета по нам валить. Ми теж по ньому по разу стрельнули, танк назад, в ярок, а ми зверху зайшли – і розстріляли, загорівся він.
«r»: А екіпаж?
А.Г: Не знаю. Мене як учили, так я й зробив: стрельнув із гранатомету – і відходиш. З першого танку ми потім з танкістом познайомилися, коли вже в полон потрапили, він у кукурудзі сховався.
«r»: А що було далі?
А.Г: Я вже на той час нічого не чув, контузило. Хлопці пішли, я було за ними, а вони: «Глухих не беремо!» Бачу за кілька хвилин – чорний дим підіймається. То вони беху увалили, а пораненого росіянина в полон взяли.

Полон і повернення
«r»: …а через кілька годин майже всі, хто тримав оборону в Червносільському, пішли в полон. Військових і поранених віддали через кілька днів «Червоному Хресту», а бійців «Донбасу» тримали від кількох днів до року. Скільки полону дісталося вам?
А.Г: Чотири місяці. Два – в Донецьку, два – в Іловайську.
«r»: Пам’ятаю, сепаратисти казали, що бійці Донбасу будуть відбудовувати місто…
А.Г: Якби вони хотіли відбудовувати, то ми б їм допомогли. А так це вони для свого ТБ, яке вони запрошували, більше стралися говорити про відбудову.
«r»: Складно було?
А.Г: Спочатку ми знали, що через пару тижнів нас розстріляють. А потім нас стали показувати по російському телебаченню, тож ми зрозуміли, що просто спочатку нас взяли на понт – ніхто розстрілювати не буде. Били… Не сказав би, що так критично, однак на розстріли не водили на показові, вже плюс… Мене і раніше били в Сумах: то від міліції діставалося, то на вулиці – я в 16-й бурсі навчався, на Курській.
Після полону перший місць лежав в шпиталі, в Сумах, при управлінні УМВС. А на початку березня знову пішов у батальйон «Донбас-Україна» до свого взводного. Довго формували новий батальйон, аж тільки восени вийшли в АТО, півроку в бруді в окопах із мишами просиділи…
«r»: Ти ж міг би із чистою совістю йти додому, відслуживши своє. Чому залишився?
А.Г: Та треба ж всі справи до ума доводити. Нарив, як перевяжеш, не мине, правда ж? Я боюся, щоб у нас не вийшло чеченського варіанту. Кадиров був ворогом Росії, різав голови солдатикам, а тепер він – герой Росії! А у нас Ахметову віддадуть Донбас на відкуп чи комусь іншому… Віддавати також цю окуповану територію не можна, бо це – наша територія. Якщо так станеться, то вони і далі шукатимуть слабшу частину України, Серединf-Буду, наприклад, або Шостку, і там знову починатимуть заколоти… Останнє поранення отримав в Мар’янці, 16 червня. Йшли групою, я йшов першим. Фугас був якось бестолково поставлений, що тільки мене поранило, а з групи тільки одного хлопця контузило.
«r»: Не шкодуєш, що залишився воювати?
А.Г: Я ні про що не шкодую. Це все обдумано. Я знав, що зі мною щось подібне може трапитись. Уб’ють чи покалічать…
«r»: Скільки триватиме реабілітація?
А.Г: Вже хожу на протезах. Місяць-два. Потім буду повертатися в Суми. Подивлюся, чим живе місто. Потім побачимо, чим зайнятися.
«r»: Чекатимемо. Що б ви сумчанам побажали?
А.Г: Щоб булки не розслабляли!

Розмовляв Євген Положій