Віктор Рог: «Співробітники КДБ просили у нас почитати праці Дмитра Донцова…»

Віктор Рог – один із сумчан, які активно боролись за незалежність України в 1990-91 рр. Тоді він очлював сумську Спілку незалежної української Молоді (СНУМ). Разом з ним напередодні 22-ї річниці незалежності ми згадували, як це було. Безумовно, не могли обійти увагою сьогоднішні політичні реалії.

r: Коли Ви, виховані у радянській школі, вперше сказали собі, що Україна повинна стати незалежною?

Віктор Рог: Як не дивно, це трапилося під час моєї служби у Радянській армії навесні 1989 р. Більш-менш регулярно вдавалося читати газети, в яких «клеймили позором» одне із перших зібрань під синьо–жовтими прапорами. У мене відразу виникла думка після демобілізації заснувати організацію, яка повинна добиватися незалежності України. Навіть назву тоді придумав – «Всеукраїнська ліга свободи». Відразу хотів зробити татуювання у вигляді тризуба. У вересні цього ж року повернувся у Суми і почав розшукувати відповідні контакти – тоді дуже активно відбувалося становлення Народного Руху. Шукав і «самвидав» (незареєстровані бюлетені, що випускали різні політичні групи – авт.) а потім газети, такі як «Поступ», який тоді привозили зі Львова. Врешті, вже відновившись на другому курсі педагогічного інституту на історичному факультеті, розпочав підшукувати однодумців. Потім почали організовувати різні заходи – і пішло, поїхало… Дізнався, що в Києві з’явилася Спілка незалежної української молоді, що вже тоді ставила за мету досягнення незалежності України. До речі, рухівці тоді про це ще не згадували. Виникла думка створити подібну спілку у Сумах. Десь 18 січня 1990 р. у Сумах на тоді ще площі Леніна пройшов перший великий мітинг на підтримку демократії. Там ми познайомилися із однодумцями із тодішнього сумського «політеху» і вирішили заснувати спілку. Відразу пошили синьо-жовтий прапор. Почали шукати древко – тоді вже був дефіцит усього – а знайшли ще одного прихильника незалежності, ветерана Другої світової Павла Бойка. Древко він нам зробив із великим задоволенням. Спілку заснували 25 лютого 1990 р.

r: Сумське управління КДБ спокійно спостерігало за такою вашою активністю?

В.Р.: Не зовсім. У педінституті було щось на зразок особливого відділу КДБ. Вперше вони викликали мене на бесіду прямо в деканаті, потім запрошували до спеціальної кімнатки, яка була за ними закріплена у приміщенні інституту. Вербувати не вербували, не погрожували, але намагалися проводити бесіди щодо «запобігання екстремізму, радикалізму та тероризму». Напевне, робили це для звітів. Часто просили почитати самвидав або праці Дмитра Донцова про націоналізм. До речі, все акуратно повертали.

r: Як далі розгорталися події?

В.Р.: Національно-визвольна боротьба в Україні розгорталася, і ми активно в неї включилися. Перший публічний захід провели до річниці народження Тараса Шевченка 9 березня. Потім включилися у підготовку до виборів до Верховної Ради УРСР 28 березня 1990 р., які вперше проводилися більш-менш демократично. До речі, Суми ще раніше проголосували за демократа Едуарда КОЗІНА як народного депутата СРСР. У тому, що у березні сумчани теж підримали демократів, була і частка нашої роботи. Це нас надзвичайно надихнуло, ми відчули смак перемоги. Звичайно, тоді багато було ідеалізму: ми вірили, що якщо перконати людину у тому, що синьо-жовтий прапор – це нормально, що Іван Мазепа – не зрадник, то людина повністю зміниться, країна стане кращою. Найцікавіша з наших акцій відбулася 7 листопада 1990 року, під час заходів до чергової річниці жовтневого перевороту. Ми прорвали міліційний кордон і комуністичне збіговисько та, пройшовши власною, окремою ходою, поклали до пам’ятника Леніну «вінок» з колючого дроту та труну. Незважаючи на бійку з комуністами та міліціянтами, нам вдалося це зробити. Завдяки такому чину наступного року у повторенні подібного нам уже практично ніхто не перешкоджав. Видавали газети «Козацький вал», «Гроно». Також брали участь у студентському голодуванні у Києві, у меморіальних заходах зі вшанування пам’яті загиблих за волю України.

r: Що можете сказати тим сумчанам, та й не тільки сумчанам, які часто говорять: «Незалежність мені нічого не дала – стало гірше…»?

В.Р.: Звичайно, очікування, що проголошення незалежності змінить все і одразу, були надто ідеалістичними. З іншої сторони, незалежність треба вибудовувати щоденною працею. Наша місія – робити це постійно. А подібні розмови можуть вести тільки україці, може ще білоруси. Яка є альтернатива незалежності? Звичайно, залежність. А хто хоче бути залежним від волі сусіда, який буде вирішувати за тебе все, тебе ж не питаючи? В України досі є добра перспектива, незважаючи на антиукраїнську владу, яка скоро впаде.

r: Чим Ви зараз займаєтеся?

В.Р.: Живу і працюю у Києві, є редактором газети Організації Українських Націоналістів «Шлях перемоги».