Валентин Добринь з Сумщини загинув на Донеччині

8 грудня 2025 року старший сержант, командир взводу Валентин ДОБРИНЬ, перебуваючи в оперативному підпорядкуванні командира батальйону безпілотних систем, загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Увесь цей час вважався зниклим безвісти.

Воїн Валентин Павлович ДОБРИНЬ народився 15 жовтня 1993 року в місті Ромни у багатодітній родині. Він був старшим сином у сім’ї, зростав разом із двома молодшими сестрами, для яких завжди був прикладом турботи, підтримки й відповідальності.

Його дитинство минуло в селі Коровинці, серед щирих людей і праці, що змалку загартувала характер — чесний, працьовитий, добрий і сильний. Саме там формувалися його життєві цінності: повага до родини, любов до землі та вміння тримати слово.

Згодом Валентин переїхав до міста Ромни, де закінчив 9 класів у Роменській спеціалізованій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1 ім. П.І. Калнишевського. Продовжив навчання у Роменському коледжі Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання підприємств будівельних матеріалів». За старанність і високі результати у навчанні був відзначений президентською стипендією.

Він мав творчу натуру, вмів помічати красу в простих речах, вирізнявся чуйністю, відкритістю і тонкою душевною організацією.

Валентин був людиною багатогранною та внутрішньо сильною. Дбав про свій фізичний і духовний стан: займався спортом, загартовував характер і витримку. Мав сміливість випробовувати себе — практикував стояння на цвяхах, що потребує великої сили волі, зосередженості й самоконтролю. Водночас у ньому жила тонка творча натура — Валентин самостійно навчився грати на гітарі. Музика була для нього способом вираження почуттів і настрою, моментом тиші та щирості. Його гра й пісні створювали теплу атмосферу для рідних і друзів.

Поєднання сили характеру, відкритої душі, творчості та доброти робили його особливою людиною — справжнім, щирим і надійним.

У мирному житті він сумлінно працював, будував плани на майбутнє, прагнув стабільності й добробуту для своєї родини. Останнім місцем роботи було ТОВ «Таланпром», де його цінували як відповідального та надійного працівника.

Найбільшою радістю і гордістю в житті Валентина була його донечка. Він був безмежно люблячим батьком, який мріяв про щасливе майбутнє своєї дитини, турботливим сином і братом — людиною, на яку завжди могли покластися батьки й сестри. Його підтримка була щирою, слово — твердим, а серце — відкритим для рідних і близьких.

На початку повномасштабного вторгнення Валентин долучився добровольцем до «Добробату». Разом із іншими волонтерами працював на розборі завалів та ліквідації наслідків руйнувань у містах Тростянець і Охтирка.

У грудні 2022 року Валентин ДОБРИНЬ добровільно став на захист держави. Не вагаючись, обрав шлях Воїна — шлях честі, обов’язку й відповідальності перед Батьківщиною.

Виконував бойові завдання на найскладніших ділянках фронту — на Покровському та Лиманському напрямках. Разом із побратимами тримав оборону, проявляв витримку, мужність і незламність духу.
Валентин мав два поранення. Після тривалого лікування він щоразу повертався у стрій, не полишаючи свого обов’язку перед державою. Постійно вдосконалював військові знання й навички, тому після переведення до іншої військової частини був призначений командиром взводу. Його поважали за мудрість, врівноваженість і силу слова.

За глибокі міркування, красиву мову, щирий патріотизм і вміння підтримати та вмотивувати бійців до бою він мав позивний «Філософ». За відмінне виконання військової служби та великий досвід у бойових завданнях 13 листопада 2025 року Валентина ДОБРИНЯ було нагороджено «Золотим Хрестом» Головнокомандувача Збройних Сил України.

Валентин надзвичайно любив життя. Його крилатим висловом були слова: «Завтра може не настати». Саме так він і назвав групу для спілкування з рідними, де постійно залишав повідомлення про себе, підтримував, жартував, ділився думками — ніби беріг кожну мить зв’язку.

Його оберегом була маленька вʼязана дитяча іграшка і така сама в його донечки. Цю іграшку він носив на бронежилеті біля серця — як нагадування, заради кого він жив і боронив Україну.

У житті Валентина була і щира любов — кохана дівчина з Івано-Франківська, з якою він будував плани на майбутнє і про яку говорив з теплом та ніжністю.

Востаннє вдома Валентин був 23 листопада 2025 року. Після тієї відпустки він повернувся на фронт — і його перший бій став останнім…

З 8 грудня 2025 року з Воїном обірвався зв’язок. Два довгих місяці тиші, тривоги й болісної невідомості для рідних, які жили надією та вірою. Але дива, на жаль, не сталося. Експертиза ДНК підтвердила найстрашніше…

Захиснику навіки 32 роки…

Вічна пам’ять та слава Герою!