Вахтанг КІПІАНІ презентував у Сумах «Справа Стуса»

Видання викликало чималий резонанс через реакцію на нього кума Володимира ПУТІНА – Віктора МЕДВЕДЧУКА. Останній подав в суд, намагаючись заборонити поширення книги, яка нібито «ображає його честь, гідність та ділову репутацію».

Звісно, ми говорили з ним не тільки про книгу та Медведчука, а про програму «Історична правда», однойменний портал в інтернеті та інші цікаві речі.

r: Як виник задум цієї книги?
Вахтанг Кіпіані: Ця книга є продуктом багаторічних пошуків і роздумів. У 1989 р. я не потрапив на перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина – запізно про це дізнався. Цей інтерес, який спочатку був юнацьким, під час роботи журналістом перетворився на частину обов’язку – писати про Стуса і людей, які знали Стуса.
Мені страшенно пощастило подружитися із колишнім дисидентом Василем ОВСІЄНКОМ, який 13 років відсидів у таборах, але не набрався ні зеківської, ні комуністичної скверни. Я також двічі збирав матеріали у колишній колонії особливого режиму «Перм 36», у якій Стус і інший член Української Гельсінкської групи Юрій Литвин загинули. Багато було знайдено у приватних архівах, бібліотеках і зібраннях у діаспорі. Знайшов всі закордонні видання поезій Стуса. Книга повинна була стати закінченням всього цього багаторічного процесу.
А потім наступив 2014 р., коли було ухвалене ініційоване УІНП рішення парламенту про повне відкриття архівів КГБ до 1991 р. На цих матеріалах мої колеги з телевізійної «Історичної правди» зробили не один десяток програм. І одного разу мені здалося, що має сенс видати одним томом шеститомну справу поета. Прикмета часу – мені навіть не потрібно було ходити до архіву СБУ. Оскільки справа Стуса вже була оцифрована, тож я отримав її просто на флешку. Далі була копітка праця разом з редакторкою видавництва «Віват» Галиною СОЛОГУБ.
Власне, 90% змісту книги – документи з кримінальної справи №5. Там є все – від його арешту у 1980 р. до смерті у 1985-му. Також є окремі нариси про досі не з’ясовані обставини загибелі поета та спростування популярного міфу про нібито висунення на Нобелівську премію.
Є дуже популярна легенда, що Стуса нібито вбили через висунення на премію з літератури у 1985 р. Колишня невістка Василя Стуса Оксана ДВОРКО надала мені масу матеріалів, зокрема, кількасот вирізок із газет української діаспори у США 1985-1986 рр. Я декілька місяців їх розкладав, вивчав, перекладав. З’ясував, що Стуса на премію того року не висували, хоча збиралися, і, відповідно, його загибель з цим не пов’язана.
У книзі також є імена «героїв» справи: слідчих, прокурорів, судді, свідків, задокументовані всі слідчі дії. Там маса матеріалів, які були невідомі раніше або відомі частково. Насправді, видання – дуже цікавий довідковий матеріал для інших істориків, краєзнавців, журналістів, адвокатів, соціальних психологів.
Я не літературознавець, а історик і журналіст, тож не можу давати оцінки поезії Стуса, але багато фахових літературознавців стверджують, що він був поетом найвищого, світового рівня. У 1970-х рр. Стус відбував строк разом із ленінградським літературознавцем Михайлом ХЕЙФЕЦЕМ. Почитавши його твори, поговоривши з людьми, які знали Стуса, він сказав: «Вищого за нього зараз в українській літературі немає».

r: Ви очікували судового позову від Медведчука? Адже прецеденти із іншими авторами робіт про Стуса вже були…
В.К.: На таку перспективу я взагалі не звертав увагу, хоча мені відомо, що Медведчук час від часу подає в суд на тих, хто «посягає» на його образ професійного адвоката, «самого кума Путіна» і т. п. Варто зазначити, що українці відреагували на можливу заборону розповсюдження книги як і належить – масово скупивши вже два великих наклади! Замовлень тисячі, ми ледь встигаємо їх обробляти.
Я пишу про Стуса давно, і відповідно про Медведчука теж вийшли десятки статей і передач. Якби я боявся оприлюдненню незручної інформації про ті часи, то цього би просто не робив. Моя позиція така: у 70-80-ті рр. минулого століття були люди, що мали твердий хребет, а були ті, хто боявся і, звісно, ті, які обслуговували комуністичний режим. Саме до останніх належав, з моєї точки зору, і Медведчук. Такі люди у мене викликають скоріше співчуття, ніж бажання кинути в них камінь.
Медведчук, приміром, образився на фразу, де я його називаю «шісткою комуністичної системи». Тут він згадується у сенсі маленької детальки, гвинтика системи, але ж навіщо ображатись на правду? Андропов, приміром, не був маленьким коліщатком КГБістської системи, яка знищувала дисидентів, а молодий адвокат – був. Жоден адвокат не міг врятувати політичного в’язня. Доля цих людей вирішувалась не в залі суду. Це був фарс. Пародія на правосуддя. І все, що потрібно від Медведчука тоді і зараз, – бути совісною людиною, яка мала б свідчити суспільству і про ту свою роль у судовому спектаклі, і про його клієнта Стуса. Який, за його цинічним висловлюванням, йому «байдужий».
Ні у 1990-му, коли Стуса реабілітували, ні пізніше Віктор Медведчук не знайшов у собі сил розповісти людською мовою, як все це відбувалося. Але якщо Стус нецікавий Медведчуку, то мільйонам українців він цікавий і потрібний. Про нього будуть говорити, писати і знімати фільми.

r: Про кого із героїв в історії України ви хотіли би написати наступну книгу?
В.К.: Таких достойних героїв насправді багато. Не знаю, чи будуть про них окремі книги, бо кожна книга – це довгий шлях. Першу статтю про Стуса я написав 25 років тому, книгу – тільки зараз.
Потужних фігур в українському русі Опору було дуже багато, українцям у цьому сенсі нічого прибіднятися. Українська нація – одна з тих, яка не склала голову перед комунізмом, яка боролася і за це була бита голодоморами, репресіями, русифікацією.
Наша відповідальність з колегами по «Історичній правді» – розповідати про це людям, і ми будемо це робити. На цю осінь планувалося книга про життя 20 політзеків часів СРСР, яких я знав особисто, спілкувався з ними. Однак через брак часу не встиг її закінчити.

r: Ви багато років випускали програму «Історична правда» на телеканалі ZIK, але коли його фактично купив політик з кола Медведчука, пішли з каналу. Як вам на новому місці, на каналі «Еспресо»?
В.К.: Новий канал ми шукали два місяці. Часи, коли журналіста із хорошим проектом із радістю взяв би будь-який канал, давно пройшли. На жаль, ми живемо в епоху олігархічного телебачення, на яких ведучі потрібні або в якості підставки під мікрофони, або для виконання специфічних завдань власників, або у якості відомого обличчя. Тому жодної пропозиції від великих каналів ми не отримали, хоча з невеликою командою із десяти чоловік випускаємо 52 документальні історичні фільми в рік тривалістю 26 хвилин – кожний тиждень по фільму. Плюс розмовні студії тривалістю у 52 хвилини. Такого більше ніхто в Україні не робить.
Від «Еспресо» отримали одну із найкращих пропозицій, тому врешті домовились. Хоча канал новий, студія – теж, але бажання розповідати цікаві історії нікуди не зникло, так що дивіться нас, будь ласка.
Почали цей сезон із програм, у яких розповідаємо про події, які відбувалися в Україні рівно 100 років тому, – слабка держава, окупація, змінна ідентичність, отаманія, війна на кількох фронтах – майже те, що і зараз.

r: Ви займаєтесь проектом Музею-архіву преси, однак досі він не має постійного фінансування ні від держави, ні від благодійників. Що думаєте робити із ним далі?
В.К.: Збираю українську пресу вже 35 років, тож дійсно фондів для музею накопичилося вже чимало: газет, журналів, книг, політичної агітації, фотографій, навіть друкарських шрифтів. Вже п’ять років маємо приміщення, надане добродійкою Оксаною МАРКАРОВОЮ, тоді у домайданівські часи бізнесменкою, зараз міністром фінансів. У нас є 35 тис. найменувань видань і десь близько 200 тис. одиниць зберігання – за обсягом це велика колекція, навіть більша, ніж у середнього краєзнавчого музею обласного центру. Працюють із нею на кошти меценатів два працівники – одна пані каталогізує, інша – сканує. Поки що так.

r: У вас цікаве хобі – фотографуєте різноманітних птахів і тішите цими знімками ваших друзів у соціальних мережах. Звідки у історика захоплення птахами?
В.К.: Захоплення спостерігати за птахами з’явилося ще у дитинстві – мама купувала мені «дорослі» книги-довідники для орнітологів, бо дитячих довідників тоді майже не було. Ходив у відповідний гурток, склав список у 150 видів птахів, які побачив. Життя йшло, і це захоплення відійшло на другий план. Але ось п’ять років тому купив фотоапарат і вирішив зняти птахів із свого давнього списку. Багато часу на це не маю, але у відрядженнях завжди стараюся виділяти на фотополювання за птахами годину – другу. Зараз у мене одна із найбільших колекцій знімків птахів – в Україні знято до 270 видів, а загалом – майже 500. Це маленька частина життя, але вона яскрава. Дуже люблю природу, у душі я – екологіст, вважаю, що суспільство має ощадливо ставитись до природних ресурсів. Берегти і любити світ навколо – це не просто естетична позиція, а єдино можлива заради якісного життя людства.

Володимир Пошва
Панорама №41-2019