Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Світло в кінці бомбосховища

119

Удома Чи В Бомбосховищі / Формальна Любов / Зрадники У Вишиванках / До Кожного Серця

Навчання – світло, а ненавчання – темрява. Темрява повітряної тривоги та світломаскування, можна додати. Скоро 1 вересня, і час повертатися школярам, студентам та їх викладачам-вчителям до навчального процесу.

Не будемо говорити тут про виші, поговоримо про школи. Хоча для студентів правила безпеки не менш важливі, між ними і школярами є одна суттєва відмінність – студенти значно швидше долають відстань до бомбосховища. Звісно, за наявності останнього у навчальному закладі.

Взагалі, видається, дискусії про форму навчання, опитування серед батьків, чи хочуть вони, щоб діти займалися у школі, а не вдома, не несуть жодного конструктиву. Бо всі ці питання знайдуть моментальну відповідь після першого ж, не дай бог, прильоту у середмістя Сум. Хто може дати гарантію, що такого не буде? Живицький? Лисенко? Міністр освіти? Міністр оборони? Вісім шкіл міста визначені як такі, де можна займатися в умовах військового стану. Тобто ці школи мають, як мінімум, облаштовані бомбосховища. Але якщо повітряна тривога триватиме 5-6 годин? А якщо почнеться обстріл міста? Особисто я б не хотів бути на місці ні тих батьків, чиї діти опиняться у бомбосховищі окремо від родини, ні тих вчителів, на плечі яких ляже просто фантастична відповідальність. Це вже не навчання.

Так само ніхто не зможе дати гарантії, що місто Суми та й узагалі, всі міста у прикордонній зоні і наближеній до бойових дій, будуть із газом та опаленням. Навіть, якщо будуть, то температури, напевно ж, подаватимуть не найвищі. То не продуктивніше було б замість популістських опитувань батьків подивитися на проблему з практичного погляду? А саме – відключити школи від опалення на весь осінньо-зимово-весняний сезон, тим самим зекономивши і незлі кошти, і нерви співробітників навчальних закладів і батьків.

Саме тому, видається, за даних умов онлайн навчання у школах є, нехай і з певною втратою якості, оптимальним рішенням.

Не менш, ніж за навчальний рік 2022-23, потрібно думати про навчальний рік 2023-24. А то навіть і більше. І держава, і суспільство мусять зробити, притому, дуже терміново, радикальні висновки з того, що відбувається зараз і на окупованих територіях, і на таких теренах, як Сумщина.

Класичний варіант: вчителька, яка викладала предмет “Я люблю Україну”, виправдовувала вторгнення росії. Ще один класичний приклад: Штепа, міська головешка Слов’янська, у 2013 р. виграла зі школами міста конкурс вишиванок, а у 2014 р. публічно підтримала сепаратистів. І так далі. Також не секрет, скільки підлітків і молодих людей на тимчасово окупованих територіях Донбасу і Криму, а зараз частково – і півдня країни прийняли прихід росії якщо не з захватом, то нейтрально-позитивно.

Ці приклади не для того, щоб продемонструвати, які непатріотичні вчителі і як погано вони виховують і вчать своїх учнів. Насправді прикладів учителів-патріотів, які навіть зі зброєю в руках, буває, що і поряд зі своїми колишніми учнями, боронять Україну, в рази більше.
Але проблема є. Проблема залишається. І проблема ніяк не вирішується, що є ще більшою проблемою.
Давайте сформулюємо: вчителі і молоді люди, які зрадили своїй Батьківщині, за власним розумінням, не зробили нічого поганого, бо, знову ж таки, за власним розумінням, не зовсім вважають Україну своєю Батьківщиною. Попри те, що вчилися вони в українській школі, народилися і формувалися у часи незалежності. У чому ж справа? Що пішло не так?

Звісно, мова йде здебільшого про схід та південь країни. На формування особистості, окрім школи, впливає суспільство, родина, оточення. Чим дорослішою стає дитина, тим менше вплив безпосередньо школи. Настрої більшості дорослих мешканців півдня та сходу до широкомасштабного вторгнення нам добре відомі, статистично вони зафіксовані у результатах голосування за проросійські партії. Безумовно, є велика надія, що після перемоги настрої зміняться. Але просто так, на самі сподівання, що російські бомби змінюють свідомість, покладатися наївно.

Бо, як показує практика, чим далі від тебе лінія фронту, тим швидше ти повертаєшся до своїх звичок та поглядів.

Тож потрібно зробити так, щоб позашкільні заклади і школа мали вирішальний вплив на формування проукраїнської свідомості юних громадян.

Зараз це не відбувається у повній мірі не тому, що вчителі не допрацьовують – формально вчителі три шкури здеруть з учня за гарно вивчений вірш Шевченка. Зараз це не відбувається саме через формальність процесів і недосконалу (занадто формалізовану) шкільну гуманітарну освіту. Шкільна гуманітарна програма у нас і досі носить у собі пострадянські стереотипи. Українська школа (у т.ч. і НУШ) взяла від радянської школи, на жаль, у нинішньому виконанні, забагато – забагато дисципліни, забагато прагнення, щоб “усе було правильно” тощо. У підсумку діти часто втрачають інтерес до навчання, тим більше, до таких “патріотичних” предметів, як література та історія, сенс яких у сучасній подачі не торкається дитячих сердець.

Це вже не кажучи про те, що саме написано у підручниках, яку “оптику” інколи використовують їх автори.

Цікавий приклад наводить відомий дослідник історії Слобожанщини Михайло Сумцов у своїй розвідці “Мешканці Слобожанщини” (1918). Коли українці у середині 16-початку 17 ст. заселяли Слобожанщину, вони були дуже згуртовані і дуже швидко будували церкви, навколо яких відразу ж поставали шпиталі та школи. Викладали у тих школах дячки, звісно ж, вчили писати, читати, рахувати – українською мовою. Всі мандрівники та дослідники, які проїздили того та пізнішого часу нашими краями, зазначали високий рівень грамотності населення. Так тривало досить довго, аж поки катерина ІІ не заходилася знищувати автономію Слобожанщини (а інші російські монархи це продовжили), витісняти козацькі полки гусарськими, забороняти українські книжки, церковні служби українською і навіть хрестити дітей українськими іменами. Закінчилося все відміною Магдебургського права та знищенням усіх українських шкіл, замість яких постали російські державні, викладання в яких велося російською мовою викладачами росіянами. Ця спричинило катастрофічні наслідки – грамотність населення Слобожанщини швидко впала до 21-29%. Сумцов пише, що казенне викладання на чужій мові повністю вбивало інтерес дітей до навчання, і з цим важко не погодитися.

Наша ситуація не така радикальна. Що би там не віщала російська пропаганда, українську мову знають і чудово розуміють 99% громадян України. Тому проблеми з мовою немає. Є проблема з донесенням інформації, яка б торкнулася серця і захопила кожну дитину. І тут є цікаві пропозиції – треба розробляти історію країни через історію рідного краю, рідного міста, рідного селища, більше того, йти до історії родин. Треба створити такі підручники, які історично демонстрували, що Херсонщина, Миколаївщина, Донбас – то є українські землі. Треба створити такі цікаві документальні фільми, як загально-описові, так і про видатних земляків. Треба вчити дітей користуватися архівами, різними сайтами, де б вони могли дослідити та розшукати своїх предків, звідки вони є, як куди потрапили, щоб стало зрозуміло, чому їх бабусі та дідусі говорили українською і звідки походять їх прізвища. І коли діти та підлітки пропустять історії своїх родин через історію країни, побачать, які злочини були скоєні проти їх народу і, може, і проти їх родин росією та радянською владою, шансів, що з них виростуть зрадники, буде набагато менше. І також вони побачать, наскільки згуртованою, працьовитою і позитивною була українська нація.

Будьте пильними. Четвертий рейх буде зруйновано. До нових захоплюючих зустрічей.