Сумський волонтер Микола КІЧЕНКО: “Заради миру віддав би всі свої нагороди до однієї!”

Сьогодні 5 грудня в Україні та усьому світі відзначають міжнародний День волонтера. Суми протягом останніх місяців потребують волонтерської допомоги, як ніколи раніше до того. Микола Васильович КІЧЕНКО, людина, яка активно займається волонтерською діяльністю з самого початку російської агресії проти України, тобто з моменту захоплення Криму і початку бойових дій на Донбасі. З 2014 року регулярно буває на передовій, тому знає про цю війну дещо більше, ніж ми з вами, перебуваючи на прифронтових, але вільних територіях.

r: Як пояснити, що навесні 2014 р. Ви оцінили небезпеку росіянських рухів і зробили для себе єдиний вірний вибір? Адже багато хто вважав події в Криму і на Донбасі таким собі непорозумінням.
М. К.:Річ у тому, що я співчував Революції Гідності з самого початку, у 2014-2018 роках «працював» в ГО “Євромайдан”, де був членом президії в ГО “Самооборона Сумщини”. Як людина військова, з великою вірогідністю міг передбачити реакцію російської влади на перемогу Майдану.

r: Якими були Ваші перші кроки після того, як дізнались про початок бойових дій на Донбасі?
М. К.: В травні 2014 року звернувся з рапортом до начальника управління СБУ в Сумській області про направлення з діючими співробітниками СБУ для виконання оперативних завдань на території Луганської та Донецької областей. На той час я мав бойовий досвід, набутий під час строкової служби на кордоні з Афганістаном та виконання оперативних завдань на кордоні з Придністров’ям, у 92 -93 роках. На жаль, в рапорті було відмовлено. Відтоді займаюсь волонтерською діяльністю. Якщо конкретизувати, в зоні АТО працював з квітня 2014 року. Забезпечував всім необхідним підрозділи 92, 128 бригад, батальйони “Айдар”, “Донбас”, “Азов”, 39 батальйон. В оперативному плані взаємодіяв з командуванням підрозділів “Айдар”, 92 ОМБр та спецпідрозділу управління СБУ в Чернігівській області. У взаємодії з другою афганською штурмовою ротою, здійснював супровід військовополонених, які були звільнені з полону м. Луганська.

r: З якими громадськими організаціями Ви співпрацюєте?
М. К.: Це “Міжнародний благодійний фонд “Волонтер фонд” і “Милосердя”, я є членом ради учасників антитерористичної операції та членів сімей загиблих учасників антитерористичної операції при міському голові м. Суми.

r: Чи можете поділитись найбільш глибокими враженнями від Ваших поїздок?
М. К.: Що в Придністров’ї, що на Донбасі найбільш серце болить за дітей. Коли волонтери приїжджали на схід, бачили брудних, обірваних, голодних дітей, то багато речей і продуктів харчування віддавали саме для них. Аграрний університет допомагав борошном, яке віддавали у пекарню. Там пекли і разом з місцевою громадською організацією, яка опікувалась дітьми та інвалідами, розподіляли його. Жах брав, коли бачив, як люди стають у довжелезну чергу за тією хлібиною. Одна жіночка підійшла й питає: “Можна взяти ще одну хлібину, бо в мене сусідка – інвалід, ходити не може?”. Я їй принесу сумського хліба”. Ми добу везли цей хліб, він трохи підморозився. Я пояснив, що хліб свіжий, вчора випечений, якщо його відігріти, то буде смачний. Сумський хліб найсмачніший. Від таких зустрічей серце болить усе частіше.

r:Якого нового досвіду Ви набули за ці роки, чи змінився Ваш світогляд?
М. К.: Перебуваючи на блок-посту в Макаровому, біля станції Луганської в 2014 р., коли “Гради” стріляли з російської території, ми, волонтери, були вражені від зруйнованих і знищених блок-постів. Не можна було підійти ні до техніки, ні до людей. Горіли земля й метал. Сотні вбитих, тисячі поранених. Ми зрозуміли, що ніяке це не АТО, не ООС, а війна, коли складають руки і ноги.

r: Як людина, яка регулярно буває на передовій, що Ви можете розповісти про настрій українських бійців, котрі безпосередньо ведуть бойові дії?
М. К.: Відносно нещодавно я зустрічався з хлопцями, які воювали на Покровському напрямку. Вік бійців – від 23 до 46 років, як бачите, люди з різних поколінь, з різним життєвим досвідом, можливо – з різними поглядами на деякі речі. Але можу впевнено сказати, що настрій в цілому позитивний. Доводилось знайомитись з воїнами, які побували на Бахмутському, Запорізькому напрямках, в курській області. Я чув від них: “Без наказу з позицій не відступимо”.

r:Чи все Україна зробила для перемоги?
М. К.: Україна одразу почала програвати інформаційну війну. Від Авдіївки до Станції Луганської не було нашого телебачення, лише російські канали і пропаганда. Волонтери почали завозити телевізори, щоб було хоч щось. 2014 рік був найважчим – не було належного державного фінансування, взаєморозуміння. Бувало, що волонтери бачили на позиціях голих і голодних бійців. Коли привезли на Станцію Луганську пару ящиків медикаментів, хлопці від щастя не знали, що робити. Бо не було в них жодної пігулки! Армія фактично виживала за рахунок допомоги продуктами, медикаментами, фінансової підтримки українського народу та країн Європи. Але з 2016 року ситуація змінилась. Люди побачили, що кошти, які виділяє Міноборони на Збройні Сили, “розчиняються у повітрі”. Чиновники кажуть, що на передовій всього вдосталь, але телебачення показує і багнюку, і відсутність елементарних побутових умов. Волонтери також бачать всі негаразди і проблеми наших воїнів. З першого дня війни волонтери довозять на передову, безпосередньо бійцям, засоби маскування, ліки, харчі, теплий одяг, який необхідний взимку, засоби комунікації та інші потрібні речі.

r: Що ви думаєте про Перемогу та закінчення війни?
М. К.: Пророкувати події не берусь, але аби хтось сказав, що після цього закінчиться війна, я б усі свої нагороди віддав до однієї!