Сумський футболіст Борис ШУРШИН: «У 33 роки грати було не важко. Виручав досвід»

Він єдиний вихованець сумського футболу, хто пограв в усіх лігах чемпіонатів СРСР і України. І у свої вже 67 залишається у строю. А чого вартують його здобутки! За 22 роки виступів на професіональному рівні зіграв щонайменше 857 матчів і забив 162 м’ячі (в т.ч. – 1 автогол). А якщо додати ще зустрічі і голи всеукраїнських змагань серед ветеранів, то цифри будуть вищими. Тож можна із впевненістю говорити, що він став першим в Україні «тисячником» – гравцем, який офіційно зіграв 1000 матчів.

Чемпіонати СРСР. Перша ліга – бронзовий призер, друга ліга – чемпіон, двічі срібний і бронзовий призер. Фіналіст розіграшу Кубка УРСР серед команд другої ліги. Кращий бомбардир (46 голів), автор 250 і 350 м’ячів охтирського «Нафтовика» у другій лізі.
Мова про легендарного футболіста, лауреата обласної церемонії «Спортивна гордість Сумщини», майстра спорту СРСР Бориса ШУРШИНА, якого друзі і партнери по-дружньому, в знак поваги, називають Михайловичем.

2 квітня він відзначив свій 67-й день народження.

R: Михайловичу, чи багато інтерв’ю довелося давати тобі за час кар’єри?
Б.Ш.: Мало. Якщо відверто – я не з тих, хто любить піаритися, хвалится голами і досягненнями.

R: : Це я зрозумів, коли домовлялися про інтерв’ю. Скажи відверто – не набридло тобі ще грати? Чи будеш бігати, як ти раніше говорив, доки не зітруться підошви?
Б.Ш.: Уточню: не підошви, а коліна. Футбол для мене – це моє життя з перемогами і поразками, злетами і падіннями. Всього було за ці роки. Скажу так: як у 17, так і в 67 жити без нього не можу. Хочеться ще грати й грати.
–
R: Як вважаєш, кар’єра вдалася?
Б.Ш.: Однозначно – так. Я задоволений. Футбол стимулював вести здоровий спосіб життя, багато поїздив по країні, побачив, пограв, познайомився з багатьма зірками футболу.

R: Як би ти сам охарактеризував футболіста Бориса Шуршина. Яким він був?
Б.Ш.: Напевне, був цілеспрямований, з характером, вимогливий до себе. Щодо чисто футбольних якостей, то хай оцінюють вже інші.

R: Давай повернемося у твоє дитинство, у рідну Ворожбу. З чого розпочався для тебе футбол?
Б.Ш.: З дворового футболу, вуличних баталій. Там отримав перші уроки, там вчився грати. Тоді у нас була команда «Локомотив», яка грала в чемпіонаті області. Тренеру, мабуть, я сподобався і в 15 років почав виступати вже на дорослому рівні. До речі, з Олександром ТКАЧЕНКОМ – граючим тренером ветеранської «Ніколі» – виступаємо в цій команді. Саме «Локомотив» дав мені путівку у великий футбол.
R: За яку команду тоді вболівав і хто був твоїм кумиром?
Б.Ш.: Як і багато юнаків – за київське «Динамо», в якому грав Михайло ФОМЕНКО. Мені теж хотілося піднятися на таку висоту. У грі намагався бути схожим на Володимира ВЕРЕМЄЄВА – колегу по амплуа. Він вправно імпровізував – чим виділявся серед інших, робив ювелірні передачі і чимало забивав.

R: Директор ОДЮСШ Юрій БЄЛАН, який навчався в одній школі з тобою, добре тебе запам’ятав і розповідав, що ти був вправним спортсменом, мав потужний і влучний удар.
Б.Ш.: Захоплювався усіма видами спорту, що культивувалися в школі. Любив лижні перегони, легку атлетику, ігрові дисципліни, а найбільше, звичайно, футбол.

R: А як вчився і які були улюблені предмети?
Б.Ш.: Вчився задовільно, найбільше захоплювався фізкультурою, а улюбленим предметом була історія.

R: Пам’ятаєш, приміром, за скільки пробігав 100-метрівку, стрибав у висоту і довжину?
Б.Ш.: На стометрівці вибігав із 12 секунд, у висоту «ножницями» брав 120 сантиметрів, у довжину стрибав за 5 метрів.

R: А як ставилися батьки до твого захоплення футболом?
Б.Ш.: Вони були не проти

, підтримували, бо футболом захоплювалися ще й два брати. І старший Сергій, і молодший Олександр непогано грали на аматорському рівні.

R: Твоєму сходженню заздрили тоді багато юнаків, адже з чемпіонату області відразу потрапити в команду майстрів сумського «Фрунзенця» – не кожному під силу. Коли ти зрозумів, що можеш стати професіональним футболістом?
Б.Ш.: Коли після «Фрунзенця» і київського СКА, де проходив військову службу, почав грати у першоліговому нікопольському «Колосі». Це був вже зовсім інший рівень, все на полі потрібно виконувати швидше, миттєво приймати рішення, бути в боротьбі усі 90 хвилин. Важко було у вищоліговому «Дніпрі». Інші вимоги, інша гра, отримав хороші уроки професіоналізму від досвідчених гравців.

R: Цікавий факт із твоєї кар’єри. Двічі тебе переводили з «Колоса» в «Дніпро». У розпал сезону 1981 року нікопольці подали руку допомоги своєму старшому брату. Разом з тренерами перейшли і ключові гравці – Ігор Надеїн, Олександр Погорєлов і Борис Шуршин. «Дніпро», як писала тоді преса, зробив дивовижний стрибок на восьме місце – вище голови. Веду до того, що ти допоміг, а відзнаки так і не отримав.
Б.Ш.: Дійсно, так і було. До «бронзової» норми не вистачило 5 матчів. Зіграв 12 і забив 2 голи. Але у «Дніпрі» став майстром спорту СРСР. Жаль, що вдома у півфіналі Кубка СРСР поступилися московському «Торпедо» 0:2. Взяв участь у всіх шести матчах розіграшу Кубка УЄФА. Запам’яталися перемоги над німецьким «Вісмутом», голландським «Ейндховеном». Це було щось неймовірне!.

R: А в якій із команд було грати найзручніше?
Б.Ш.: У кожній по-своєму. У кожної були свої завдання і з цього тренери виходили. Разом з командами зростав і я, набував досвіду. Це, мабуть, і допомогло мені пограти на професіональному рівні майже до 40 років.

R: Твоєю «коронкою» були штрафні удари з будь-якої відстані. Згадую слова Андрія Біби, який говорив суддям – не треба нам пенальті, а дайте два штрафні удари і з одного Борис заб’є.
Б.Ш.: На мою думку, кожен футболіст повинен мати свою фішку. Згадай, чим вирізнялися, приміром, Старухін або Алієв. Мені добре вдавалися удари зі стандартів – кутових і штрафних, з яких забивав чимало. Часто згадую м’яч, який надіслав у ворота сумського «Автомобіліста» зі штрафного з-за меж карного майданчика. Самому сподобався той удар.

R: Роботу з якими тренерами згадуєш із вдячністю?
Б.Ш.: З Йожефом Сабо – у київському СКА, Володимиром Ємцем – у нікопольському «Колосі», Андрієм Бібою – в охтирському «Нафовику». Це професіонали своєї справи. Я вдячний їм за футбольні і життєві уроки.

R: А чи мав ти запрошення з інших команд?
Б.Ш.: Запрошень вистачало. Кликали тренери ростовського СКА, одеського «Чорноморця». Але я був не з тих, хто бігав по командах, шукав, де краще і де більше запропонують. Я хотів грати.

R: Мабуть, особливо сторінка у твоїй кар’єрі – роки, проведені у «Нафтовику».
Б.Ш.: Можна й так сказати. У ньому я відчув свою другу футбольну молодість. Вдалося і гру добротну показати, і результату з командою добитися, і деякі рекорди встановити, і чемпіоном другої ліги стати.

R: Чи важко було у 30-33 роки «тягатися» з молодими гравцями у «Нафтовику» і «Яворі»? Чи, як кажуть, майстерності не проп’єш?
Б.Ш.: За плечима був чималий досвід виступів на різних рівнях. Особливих проблем не відчував. За чемпіонський рік відіграв 58 матчів і забив 17 м’ячів, ставши з Володимиром ТИМЧЕНКОМ кращими бомбардирами команди. Того «золотого» сезону провів за «Нафтовик» свою двохсоту зустріч.

R:На твою думку, чи дуже змінився футбол за останні 20-30 років?
Б.Ш.: Змінився помітно і в кращий бік. Став динамічним, швидкісно-силовим.

R: А в чому ти вбачаєш біду нашого футболу?
Б.Ш.: Одна з них, що ми прагнемо створити футболістам ідеальні умови там, де цього не потрібно. І мова тут не лише про поля і переїзди.

R: Що скажеш про сумський футбол? Чого йому не вистачає?
Б.Ш.: Окрім належної уваги і підтримки, своїх хороших молодих виконавців. Знову ставка на іногородніх, як гравців так і тренерів. Так довго тривати не може.

R: Враження від виступу збірної України, її гру і виконавців?
Б.Ш.: Всі бачать, як вона грає, що тут коментувати. Є чималі проблеми. Збірна потребує справжніх майстрів, справжніх бійців, справжнього тренера, аби відновити свій авторитет. Правильно кажуть – які команди, така й збірна.

R: Про секрет майстерності півзахисників – що найважливіше?
Б.Ш.: Аби стати гравцем середньої лінії високого класу, необхідно добре діяти і в атаці, і в захисті, швидко і вірно оцінювати ситуацію, вміти підігрувати партнерам, бути зрячим, добре володіти технікою і відмінними фізичними якостями. Бо обсяг роботи півзахисника набагато більший, ніж у гравців інших амплуа.

R: У тебе підростає онук. Чи передалися йому дідові гени?
Б.Ш.: Років до восьми виявляв інтерес до футболу. Потім захопився боксом. Зараз йому 12 і він від спорту відійшов. У нього інші інтереси і захоплення.

R: Михайловичу, як твоя дружина і донька ставилися до футболу тоді і зараз?
Б.Ш.: Я їм щиро вдячний за підтримку, яку надавали тоді і надають зараз. Тоді футбол був моєю роботою, а наразі – захоплення і відпочинок з друзями, з якими колись грали на професіональному рівні. І в тому, чого я досяг, вважаю, є і їх внесок.

Про гру Бориса ШУРШИНА.
Євген КУЧЕРЕВСЬКИЙ – старший тренер «Колоса» (1981 р, 3-є місце):
«Борис – герой другого кола чемпіонату, зіграв відмінно. Забивав м’ячі майже в кожному матчі. І які! Особливо вдавалися йому удари зі штрафних. Має відмінну стартову швидкість. Недолік – захопившись атакою, інколи не встигав повернутися назад у захист. Навіть впродовж одного матчу у нього можуть бути і злети, і падіння. Але оцінка гри ШУРШИНА – «відмінно».

Валерій ДУШКОВ – старший тренер «Нафтовика» (1991 р., 1-е місце):
«Це футболіст від Бога, самородок! На полі витворяв чудеса. Як Рональдінью чи Медвідь у «Динамо». А як штрафні бив – всі досвідчені воротарі панічно боялися його ударів. Пригадую, у чемпіонському сезоні забив Білій Церкві у гостях на день міста. Позиція для удару незручна – неподалік кутового прапорця. Проте Боря знайшов можливість – як дасть! Стадіон миттєво затих».

Василь ЄРМАК – багаторічний капітан «Нафтовика»:
«Борис – великий майстер. Андрій Біба любив пожартувати і не раз казав: «Не знаєте, що робити з м’ячем – віддайте Шуршину». Він мав магічну ліву ногу. Хоча спочатку йому важко було. У вищій лізі команди грали у розумний футбол, там більше майстерності. А у другій – біготня і фізика. «Не встигаю за вами, не можу звикнути до такої манери», – казав Борис. У нього був хороший дует з нападником Липинським. Жартували, мовляв, Миколі достатньо стояти у потрібній позиції – Шуршин влучить йому просто у голову».

Володимир САЄНКО – президент ФК «Явір»:
«Скільки вже пройшло часу, але часто згадую гру Бориса Михайловича, його майстерно виконані штрафні удари, які у багатьох випадках були вирішальними для нашої команди. Як, приміром, у зустрічах з «Поліграфтехнікою», городянами Львова, «Поліссям». У кожному матчі відзначався неймовірною самовіддачею, злістю. Прекрасно бачив поле, грав, як кажуть, із «закритими» очима. Добре взаємодіяв із Єрмаком, Дієвим, Самолюком. Вони визначали ігрове обличчя «Явора», в якому Борис Михайлович провів три сезони і забив більше 20 м’ячів. У сезоні 1996/1997 увійшов до ТОП-10 кращих бомбардирів першої ліги. Для молодих гравців був не лише футбольним наставником, а й хорошим старшим товаришем».

Григорій Рева,
спеціально для “Панорами”