Обов’язково повернемось додому

Родина Воробйових складається з батька Ярослава, мами Олени й сина Святослава. На початку війни, яку росія розв’язала проти України ще у 2014 р., вони ще удвох жили у с. Золотому, що на Луганщині. Коли населений пункт підпав під окупацію ворога, родина довго цього витримати не змогла, і вже у 2016 р. виїхала на підконтрольну Україні територію у Гірське.
“Мене запросили туди на роботу на шахту. Зібрали тоді 3 сумки, у двох з яких були речі зовсім маленького на той ще час сина, і вирушили у нашу першу “евакуацію”. Я поїхав першим, знайшов квартиру, трішки там усе налагодив, і вже потім до мене приїхала дружина з сином. До Гірського мене запрошували працювати тричі, я весь час відмовлявся. А коли у Золотому стало вже майже неможливо, і я подумав, що четверта пропозиція працевлаштування може бути останньою, ми і вирішили їхати, – згадує початок своїх вимушених мандрів Ярослав Воробйов. – Робота для переміщених осіб – це одне з найболючіших питань, тому, маючи таку пропозицію, ми інші місця і не розглядали. З 2016 р. і до 24 лютого 2022 р.я і працював заступником головного механіка ДП “Первомайськвугілля””. Згодом родина знайшла приватний будинок, почала налагоджувати побут, адже у них не було з собою найнеобхідніших речей, як то столові прибори або постіль.

Знову в дорогу
24 лютого 2022 р. починалося для Воробйових, як звичайний день. Прокинувшись зранку, вони як і більшість українських сімей, почали збиратися на роботи і в дитячий садок. За вранішньою метушнею новини вони не дивилися, а до віддалених звуків вибухів вже звикли за роки війни на сході. Вони ще не встигли вийти з дому, коли Олені зателефонували з роботи і сказали, аби вона не приходила. Але розуміння, що війна повноцінно прийшла в Україну прийшло навіть не тоді, коли зайшли в інтернет і прочитали жахливі новини про вибухи у Києві і ворожі колони на Півночі України. Розуміння, що війна знову їх наздогнала, прийшло до родини, коли Ярослав, якого таки викликали на роботу, отримав, як і усі його колеги, дозвіл від директора діяти на свій розсуд. Трішки повагавшись і порадившись, родина почала збирати речі. А після телефонного дзвінка рідних з Закарпатської області, які у примусовому порядку вимагали від пари виїжджати, адже переживали за рідню, о 15:30 Воробйови знову вирушили у важку дорогу.

“Ми до 24 лютого читали новини і десь підсвідомо були готові їхати. Заправили повний бак у машині, підготували усі необхідні документи. Але все одно рішення їхати – було нелегким, – пригадує той день Олена. – 33 години з невеличкими перервами на каву чоловік був за кермом. Він не спав і майже нічого не їв. Я лише пару раз відключалася, але прокидалася в страху, що Ярослав втомлений і на зимовій дорозі може статися будь-що. На стресі й шоці ми і змогли проїхати увесь цей важкий шлях одним заходом”.

Спочатку родина думала їхати на західну Україну звичним для них шляхом через Харків і Київ. Але, вже в машині, читаючи новини, маршрут був змінений, і першим великим пунктом призначення було м. Дніпро. Пізнього вечора вони туди дісталися, а на виїзді з міста на центральну трасу, яка сполучає Дніпро і захід країни, вони втрапили у затор з автівок, якими мирні українці з Запоріжжя, Харкова, Києва полишали свої домівки у надії вберегти життя своє і своїх дітей. Автомобільна тягнучка тривала до ранку, усі їхали в одному напрямку – на захід. Вже на західній потік машин став роз’їжджатися у різні куточки: хтось на Львівщину, хтось на Тернопільщину, хтось ще далі…

Опівночі 26 лютого автомобіль з трьома вимушеними переселенцями нарешті дістався пункту призначення.
Перший тиждень своєї другої евакуації і Олена, і Ярослав згадують з легкою посмішкою: свіже повітря, тиша, гори… Відпустка, не інакше. Доки не вмикаються новини й жахлива правда життя не повертала родину на землю. Попри красу Закарпаття, Воробйови не хотіли там залишатися, і вже наприкінці березня 22 р. почали знову збирати речі.

Суми – тимчасово
З Сумською областю Ярослав був знайомий з дитинства – у селі під Сумами живе його рідна тітка, у якої чоловік гостював кожне літо у дитинстві. Саме тому і було вирішено їхати на Сумщину. Знову спакували валізу і знову вирушили у путь.
“Для переселенців найбільші дві глобальні проблеми – це житло і робота, – в один голос каже подружжя. – Як тільки у вас є де і за що жити, усі інші проблеми вже вирішуються поступово і планомірно. Так, є виплати ВПО, але вони не достатні для того, аби сидіти склавши руки. Потрібно працювати і годувати родину”.

Ми вже домовилися з підопічними Луганського хабу, що після перемоги замовимо потяг “Суми-Луганськ”, який курсував до повномасштабного вторгнення, і усі гуртом поїдемо відбудовувати нашу малу батьківщину

Пошуки роботи для голови родини Воробйових у Сумах стали випробуванням на міцність. Йому, дипломованому спеціалісту, який має неабиякий досвід і займав доволі високі посади, пропонували працювати вантажником і комірником, а коли дізнавалися, що чоловік переселенець – знаходили будь-які “відмазки”, аби не брати його на роботу. Майже у відчаї чоловік вже зголосився працювати водієм на хлібзаводі, але доля вирішила інакше. Якраз того дня йому зателефонували з гуманітарного штабу, який родина Воробйових відвідувала як ВПО, і запропонували роботу. Відтоді Ярослав і Олена Воробйови являються представниками Луганського хабу у м. Суми. На момент, коли вони почали опікуватися штабом, він тільки починав розвивати свою діяльність. Знаючи усі потреби переміщених осіб на своєму гіркому досвіді, Ярослав і Олена змогли налагодити роботу штабу швидко і головне з користю для людей, які туди звертаються за допомогою.
А нещодавно Ярослав очолив Раду ВПО у Сумській області.

Дитина війни
“Дитина родилася у війні. Ми жили на лінії розмежування, від народження чув постріли і вибухи, ми їздили додому у Золоте, де він бачив і блокпости, і військових зі зброєю. Це жахливо так казати, але дитина звикла до таких обставин, він інших не знав. Тому 24 лютого у нього не було шоку, що ми будемо їхати. Ми розповідали йому і про ворогів, які захопили наш дім, і про те, що таке війна. Тому, на момент евакуації, йому було головне, що батьки з ним”, – з болем у голосі констатує Олена. Сьогодні Святослав навчається у другому класі Гірського ліцею. Навчається він дистанційно, до місцевої школи батьки його побоюються віддавати через близькість до кордону з ворогом. Хлопчик, дивлячись на приклад батьків, у вільний від навчання час допомагає їм у роботі Луганського хабу.

Повернемось на Луганщину
Як і усі українці, родина Воробйових найбільше мріє про Перемогу. “Ми поїхали не від хорошого життя, а вимушені були рятуватися. Там у нас нічого не залишилось, окрім могил наших батьків і спогадів, – ділиться Ярослав. – Але після деокупації Луганщини ми плануємо повертатися. Нам хочеться додому. Ми обов’язково відбудуємо усе, що було знищено ворогом, зробимо ще краще, ніж було. Нам не звикати до труднощів. А сил і бажання вистачає. Як тільки над Луганщиною піднімуть жовто-блакитний прапор, ми знову зберемося в дорогу!”.

Цей проєкт реалізується за підтримки програми “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX