Псарьови, Поплонські, Бери, Штангелі і Красовицький

В газеті ,,Сотня” регіонали обурювалися назвою провулка. Мені теж не подобається, що провулок назвали ім’ям Красовицького, але не тому, що він єврей. Треба з повагою ставитися до таких як він людей, що воювали. Хоча кажу відверто, що мене один епізод, коли я писав свої краєзнавчі книжки, прикро вразив, бо йшла якраз мова про його відношення до своїх же євреїв, і коли я мав розмову з Гороном по цьому прикрому випадку, він сказав, що його до цього змусили обставини. Особисто я ніколи не пасував перед обставинами, мабуть, тому і не дуже везло в житті. Дорогу слави і дорогу забуття кожен з нас обирає сам. За Красовицького я написав ще у 2009 році в своїй книжці ,,Історія розвитку знарядь праці, економіки, освіти, культури”.Ось з неї сторінка.

,,У середині 80-х років ХХ ст. в Союзі починається нова антиєврейська компанія. Не минула вона і Сумщину. Був такий кореспондент у газеті ,,Ленінська правда” як Сіряченко. Йому КДБ давало певну замовну тему, а він її вже літературно оформляв. За радянських часів я його не міг терпіти, а тепер я йому вдячний, бо архіви КДБ по ,,антирадянській агітації і пропаганді”, націоналістам, відказникам знищені, а його статті є доказовим матеріалом тих часів. 25 жовтня 1985 р. в №205 „Ленінської правди” була надрукована стаття Сіряченка„Дорога в пастку”. Суть її полягає у тому, що молодий лікар спробував влаштувати своє життя. На зарплату радянського лікаря жити важко, а батьки подалися до Ізраїлю і там непогано влаштувалися, покликали і сина. Ось тут радянська система і сказала: ,,Не пущять!”. Визивали його до КДБ, попереджали. Не допомогло. Зібрали збори в обласній лікарні і почали ,,пісочити’’. Звичайно, виступили й євреї з засудженням його дій. Про погане життя своїх двох доньок в США розповів завідуючий кафедрою педінституту Йосип Якович Чертков. Повинен був виступати Зиновій Йосипович Красовицький, але він був у відрядженні. Він залишив листа і його зачитали: „Не вкладається навіть у голову, як міг Урбанський відплатити чорною невдячністю за все, що дало йому наше суспільство: вищу освіту, професію, найгуманнішу в світі професію, інші блага. Дійти до того, що вважати Ізраїль борцем за свободу. Ми всі бачимо, що сіоністська кліка – це той же фашизм. І скликає вона євреїв під один прапор з єдиною метою: одержати нове гарматне м’ясо. На кожному кроці галасують про нашу долю, наші інтереси. Але ні я особисто, ні наша сім’я, ні сотні тисяч радянських євреїв ніколи не вважали себе в чомусь обійденими. У нас одна Батьківщина – Радянський союз – й іншої нам не треба. Гірко бачити, якою дорогою ціною платять ті, хто потрапляє на гачок сіоністів.

А ще треба спитати з тих, хто спілкувався з Урбанським, слухав його блюзнірські вигадки: чому ніхто з вас не дав йому належної відсічі?”

Далі вже продовжує Сіряченко: ,,Не поставили на місце наклепника і його друзі, знайомі. Дехто з них не тільки слухав, а й підтакував його брудним чуткам”. У мене постає питання: ,,А, що серед тих друзів був і Сіряченко?”. Зрозуміло, що інформація видана КДБ.

Красовицькому біля лікарні на подвір’ї поставлять щось на зразок пам’ятної дошки з його головою, він займеться бізнесом від медицини і поїде до Німеччини, де йому безкоштовно, як учаснику ВВВ, зроблять операцію на серці, бо вітчизняна медицина, якій Красовицький віддав так багато сил на такі операції неспроможна. У Німеччині велика і багата єврейська громада, яка дозволить Красовицькому жити безжурно і в Сумах, тримати свій бізнес. У серпні місяці 2005 р., в розмові з одним лікарем, я довідався, що Урбанський так нікуди і не виїхав, помер, а медичний бізнес Красовицького на стражданнях людей ,,квітнув і пах”. У 2008 р. Красовицький помре і поховають його біля знесених могил сумських дворян.

Кореспонденти у заслугу Красовицькому ставили будівництво інфекційної лікарні. Ну, хіба Красовицький за власні кошти її будував? Будували за бюджетні кошти. Якщо їх дали на інфекційну лікарню, то тоді їх недоотримали інші лікарні, школи, садочки. Не дали з бюджету коштів на будівництво житла для лікарів, учителів, а ці кошти завжди були чисто символічні і мізерні. Коли допомагали будувати підприємства, то вони теж брали кошти зі статті соцкультпобуту. Тобто, знову не додавали коштів на будівництво житла. Хіба інші лікарі і адміністратори, які будували після війни лікарні в місті, теж мають пам’ятники?

Проблеми на Сумщині з інфекційними хворобами завжди були. Зношеність старих мереж водопостачання і каналізації, їх слабка розбудова, абсолютно незадовільні соціально-побутові умови, велика частина приватного сектору, цього царства мух, відсутність водогону на околицях міста, інфекційні хвороби худоби і птиці – все це постійно давало спалах інфекційних хвороб. Ми вже жили не то при недобудованому комунізмі або розвинутому соціалізмі, а користувалися інфекційними бараками побудованими ще у кінці ХІХ ст. При інфекційній лікарні поставили пам’ятник Красовицькому, „бо без нього у нас такої лікарні не було б”. У мене тільки одне питання, а чому на інших лікарнях побудованих після ВВВ немає таких пам’ятників. Що не було порядних лікарів і адміністраторів, і вони не будували лікарні? Красовицький – це заказний міф і не більше. Чого тоді варта вся сумська влада, і що вона робила? “.

Сьогодні, коли медицина розвалена владою дебілів і бандитів, такі постаті, як Красовицький, не дивлячись на подібні факти, багатьма людьми сприймаються з настальгіеюза тими чудовими часами розбудови сумської медицини, бо сьогодні навіть замінити дах в лікарні чи школі стає для цієї влади не підйомною проблемою.

Ну, а тепер по суті питання. Я давно вже пропонував всім політичним силам припинити ці дурниці з перейменуванням вулиць, бо на початку 50-х років було прийняте рішення теж перейменувати 120 вулиць, а до війни було змінено біля 50. Уявляєте, що треба повернути 170 вулицям історичні назви. Ну, навіщо було Кірова міняти на Герасима Кондратьєва. Історична назва Лебединська. Як прекрасно звучала назва Проспект космонавтів. Якщо будемо давати нові назви, то буде ще більше протистояння. Ми вже давно заплуталися в цих питаннях. У нас є поштовий індекс, є номер будинку, є номер квартири. То додайте номер вулиці і все стане на своє місце. Як чудово буде с такою адресою працювати камп’ютер. Ви думаєте, що зі мною погодилися політичні партії? Ні. Їм треба, щоб вулиці світилися іменами їх героїв. Прийде нова влада і будуть нові герої і так буде дуже довго поки здоровий глузд не візьме верх.

Ну, а тепер я розповім вам історію цього провулку. Переважна більшість земель в місті опинилася в руках Кондратьєва, а потім в руках його нащадків. На початку ХІХ ст. цими землями володів Степан Кондратьєв. На місці сьогоднішнього базару був його став, а на місці мосту через Сумку була гребля ставка. Степан був не дуже розумною і діловою людиною. Його виснажила боротьба з родичами за спадок. Прийшлося розпродувати землі. Ось тоді щоб збільшити площу торгового місця і вирішили спустити став,а на місці греблі влаштували місток. Коні з центру на Суджанську перебиралися вбрід. Вже на початку ХХ ст. тут був добротний міст з криголамом. Процес дроблення земель прискорився в пореформений час. Ділянку на якій виникне провулок купив купець Псарьов, що влаштував тут заводик по випуску білого і червоного рому, а також біля озера, залишки якого існують і по цей час, влаштував баню. Крім того він мав паперову фабрику Загалом прилеглі до цієї базарної частини береги річки славилися не своїми лавками, а банями. Баня тих часів повністю схожа на сучасну сільську російську баню. Вода в річці була чиста, річка місцями сягала до 3 метрів. Псарьов і дав назву провулку як першопоселенець. У 1912 р. нащадкиПсарьовапродали частину садиби міській владі під будівництво громадської бані, яка проіснувала до 70-х років, поки всю стару забудову не зруйнував Лушпа. Трохи вище купив собі шмат землі БерЮліан Фрідріхович, що влаштував собі ковбасну фабрику. Розбагатівши він побудував собі доходні будинки з постоялими дворами на Воскресенській і Монастирському провулку. По місту в нього було декілька лавок. Одна з них була на місці сучасного Макдональдза, а тоді Базарній площі. Її неодноразово грабували про, що писали в газетах. Кістки з фабрики продавалися на кісткопальний завод Асмолова, а шкури – Талденкам, що робили різного роду взувачку. Провулок переходив в вул. Дорошенківську. Поблизу був млин Сєрікова.

Протилежний бік вулиці з парадним виходом на Суджанську купив Попланський. Після його смерті завод придбав Штангель Михайло Іванович. Він, крім пивного заводу, поставив суконну фабрику і збудував будинок зі службами. Сьогодні на цьому місці швейна фабрика. На місці колишньої майстерні Штангеля, що обслуговувала пивзавод і фабрику, після війни працював завод ,,Ширпотреб”.

На рекламі помилка в назві вулиці. Правильна назва Суджанська.

На Суджанську виходив парадний виїзд, а з Псарьовського провулку завозили все необхідне для роботи фабрики і заводу, а також вивозили готову продукцію.

Світлина зроблена з дзвіниці Воскресенської церкви.

Якщо за мостом через 30 метрів зверните праворуч, то і попадете на Псарьовський провулок, а трохи далі ви бачите пивзавод і суконну фабрику Штангеля. На розі Суджанської і Псарьовського ми бачимо будинок і служби в садибі Штангеля.Фабрика розташовувалася в будинку з башточками. Нажаль, архітектор невідомий, але він схожий по архітектурі на ті будинки, що проектував Карл ГустовичШольц. Після війни на території швейної фабрики і ,,Ширпотреба” був медпункт. Завідуючою на ньому була моя матір, а я починав свій трудовий шлях на заводі ,,Ширпотреб” учнем токаря. Десь років 4 тому я пішов сфотографувати ці місяця. Спросив дозвіл в охорони, але через 5 хвилин на мене накинулися і потягли до директора. Забрали фотоапарат и почали по ньому рискати. Якась напівбожевільна жінка волала на весь кабінет, що вона працювала в прокуратурі. Вони вважали, що я фотографую для підготовки рейдерської атаки. Мої пояснення, що це чисто краєзнавчі фотографії, результату не мали і тільки погрози викликати міліцію і скласти протокол на їх неправомірні дії дали результат. Ми це питання обговорювали, бо це право людей мати доступ до культурної спадщини. Все це вимагає окремого закону, але в країні дебілів і бандитів його не буде.

Ось такий він був Псарьовський провулок. В моїх книжках є історія всіх площ міста, відомості за багато вулиць, але наклад цих книжок жалюгідний, а у влади для мене коштів немає, бо вона випускає сумнівні путівники. Ще трохи такого правління і всі ми підемо за вітром історії, а жаль, така багатюща історія нашого краю, але мало кому відома. Слідкуйте за моїми публікаціями і наша подорож старими Сумами буде продовжуватися.