Про “макітру”

Виїхали затемна. Забрав компаньйона Михайла. Чиста траса. Трохи дратують бориспільські світлофори. Гугл пише, що будемо на точці через 10 годин. Десь так воно й було. Гарна дорога. На швидкості 100 км. вібрація.

Полтава. Шиномонтаж. Кава і хот-дог. 30 хв. 540 грн. Чого так дорого? Так он майже жменя балансирів пішла… Та добре.

Харківська об’їзна. Тягуча, незручна. Блокпости все частіше і частіше.

Чугуїв. Розбитий Ізюм. Поділені навпіл російськими ракетами багатоповерхівки.

Сліди прильотів справа, зліва, на дорозі. Траншеї. Спалена і розбита техніка.

Вщент виламані артилерією посадки і цілі ділянки “шервудського” лісу. Траншеї, воронки, траншеї, воронки…

Поля з бур’янами за горизонт. Земля рік не бачила плуга, і як змінився краєвид. Де інде стирчать касети від “Ураганів”.

Шепіт доріг. Шепіт посилюється там, де їздила гусенична техніка.

Власне вже, під’їжджаючи то тих місць, де були бої, цей шепіт доріг стає просто нестерпним. І головне – на дорозі жодних видимих слідів. Тільки, коли зупинишся і придивишся, то побачиш, що асфальт вибитий гусеницями танків.

Скрізь таблички “міни”. Протягом десятків кілометрів сходити з дороги небезпечно. Розбиті села. От розбиті в нуль.

Слов’янськ. Краматорськ.

Вигружаємо Starlink-и. Віддаємо медикаменти, чай. Поруч заревіла сирена тривоги. Кричимо, щоб почути один одного.

– Що, це одну на батарею?

– Та, ні.

– Один може бути і навіть на одну гармату. Зараз працюємо не тільки батареями, а навіть і поодинці. Інколи “Ескалібурами”. Класна штука. Але треба Starlink командиру гармати для надійного зв’язку.

– Ну ось, тримайте!

Фотографуємося. Їдемо назад. Десь з дороги бачимо прильот у “слов’янську промку”.

Блокпости. Блокпости. Блокпости…

Дорога назад. Розбита Долина. Село при трасі. Розбите вщент. Просто вщент. При дорозі у траві лежить брудна макітра. Обережно, можуть бути міни. Думав розколота, а ні – ціла. Незаймана. Поруч немає жодної вцілілої цеглини. А макітра – ціла.

Тут я згадую: Да, мабуть, продавали тут “при трасі” колись. Все ж таки Слов’янськ колись був центром продажу порцеляни, кераміки…

Поклав макітру у багажник.

Дивись, літак. Перед нами з над лісу низько вилетів літак. Спарений хвіст. Сушка двадцятьсьома, або МІГ, подумав я. Маневрує. І рапом, відстріляв теплові шашки. Чи наш? За пару кілометрів блокпост. Бачили? Ага. Наш? Ага. А для чого тепловіки відстріляв? Та ось і ми думаємо тепер, наш, чи не наш….

Знову Ізюм. Чугуїв. І конвої, конвої…

Сутеніє. Заїзджаємо в темний Харків. Невеликий готельчик.

Вечеря. Сосиски і сир з супермаркету. Півбуханця роменського сірого завалялося. Домашні мариновані огірки.

– Прогуляємося?

– Так скоро комендантська.

– Та давай. Розімнемося. 15 годин в машині.

Скрізь темно, безлюдно. Поодинокі машини фарами розрізають темряву. І освітлюють будинки, де замість вікон – фанера. О, воронка засипана. Чомусь моторошно. Світиться якийсь бар.

– Зайдемо?

– Та ні, треба виспатися.

Ранок. На парковці військові.

– Туди, чи звідти?

– Туди! На Бахмут!

– Тримайте чай – сотня упаковок. Бережіть себе!

Знову пусті тепер ранкові вулиці. Туман. Вокзал. Компаньйон Михайло на Інтерсіті. Пока, друже! Дякую, що поїхав. Підмінив за кермом. Самому важко і довше.

Я – на Суми.

На трасі туман густіший. Радіо-рокс.

Богодухів. Кулінічі. “Так собі” капучіно.

Туман.

Охтирка. Туман. Радіо-рокс.

Тростянець. Стоп. А конфети? Діти прокинуться і спитають, що привіз? Одну макітру?) Магазин, конфети-фрукти.

Суми. Приїхав. Куди макітру? Відмию, поставлю на стіл у кабінеті.

Хто в Долині залишив макітру? В Долині, від якої залишилася хіба що ця макітра…

Все буде Україна! Але якби швидше!

А щоб швидше – задонатьте пару гривень на Фонд оборони України – Фонд ОУН / Defense of Ukraine Foundation , вони як раз збирають на прилади нічного бачення для десантників.