Посланець місії УНР

Генерал-хорунжий, дипломат, архівіст і, як з’ясувалося недавно, непересічний контррозвідник. Його постать в історії України, особливо в тій сторінці, що стосується визвольної боротьби, заслуговує на особливу увагу.

Перші відомості про родину ФИЛАНОВИЧІВ можна знайти ще з часів повстання гетьмана Богдана Хмельницького — з 1648 р., коли під Жовтими Водами загинув один з Филановичів.

На території теперішньої Сумської області нащадки роду Филановичів здавна мешкають в селі Дубовичі Кролевецького району. Проте дитинство Василя Филановича тісно пов’язане саме з Сумами. В це місто закидала його доля й уже в зрілому віці.

Вояка української армії

Окремі дослідники, як розповідає директор Державного архіву Сумської області Геннадій ІВАНУЩЕНКО, стверджують, що з 1910 р. Василь Филанович служив у 123-ому піхотному Козловському полку, який був сформований ще в 1863 р. і мав давні традиції. Для продовження військової кар’єри юнак обирає Чугуївське військове (колишнє піхотне юнкерське) училище, засноване ще в 1865 р. під час реформ Олександра ІІ.

У кінці 1917 р. училище переходить на бік Української Центральної Ради, а Василь Филанович свій вибір зробив ще 1 листопада 1917 р., українізувавши 11 сотень в складі 34-ї піхотної дивізії, де проходив службу.

Наприкінці цього ж року він був уже призначений помічником повітового військового коменданта, а незабаром і військовим комендантом Сумщини. Тут сформував кінний полк, кілька перших стрілецьких сотень.

У січні-лютому 1918 р., під час наступу російсько-більшовицьких військ на Київ, Филанович очолював відтинок фронту Ворожба — Суми — Гайворон. То був період жорстоких оборонних боїв, один з яких був бій під Крутами. Залізнична станція Ворожба мала в ньому велике стратегічне значення. Як згадує один із учасників бою під Крутами Аверкій ГОНЧАРЕНКО, по дорозі до місця призначення воякам юнацької сотні довелось побувати в кількох боях з дрібнішими більшовицькими загонами, що просувалися в напрямку станції Ворожба. Нині тут — меморіальна дошка, але не українським героям, а загону московських загарбників, який, як написано на ній, «визволив станцію Ворожбу від гайдамаків», тобто від очолених корінним сумчанином Василем Филановичем сотень наших земляків, багато з яких полягли в боях за рідну землю.

З березня 1918 р. Василь Филанович — помічник коменданта м. Суми, а 1 грудня цього ж року — начальник оборони Сум та Сумського повіту. В одному із наказів від 14 грудня 1918 р. «Про реєстрацію службовців у Сумах» за підписом Василя Филановича читаємо: «Всіх, хто кликатиме до грабунків, розбоїв та нищенню народного добра: економії та цукроварень, буду заарештовувати і притягати в військово-польовий суд. Закликаю громадян міста Суми і повіту до спокою, пам’ятаючи, що наша загальна мета — утримання демократичної влади до Українських установчих зборів і Міжнародного Конгресу».

У той же час розпочинається нова агресія більшовицької Росії проти УНР, і Василь Филанович при відступі української армії із Сум, з наказу Головної команди з фронту створює окремий Сумський січовий курінь (1500 багнетів). Згодом Филанович бере участь у всіх його бойових акціях. На чолі цієї військової частини він пройшов пів-України, отримав 12 поранень у різних боях, у тому числі був тричі тяжко поранений при обороні Житомира.

Посланець УНР за кордоном

На початку 1919 р. Василь Филанович став старшиною для окремих доручень при ставці головного отамана. З 1 листопада цього ж року він згадується вже як голова комісії по закупівлях за кордоном. Такий несподіваний поворот військової кар’єри в русло, далеке від бойовий дій, породжує припущення про початок ще однієї сторінки життя славетного військовика — контррозвідувальної діяльності.

У грудні 1919 р. був направлений у денікінський тил на Катеринославщину для надання допомоги повстанським загонам. Потрапив у полон, але йому пощастило втекти на Кубань, де приєднався до повстанської групи так званих «зелених» — кубанських козаків, що не визнавали ні Білої, ні Червоної російських армій. Незабаром, очоливши цю групу, він перейшов з боями через Сухумський перевал, а 1 січня 1920 р. відступив на територію Грузії, де дістав призначення української військової місії.

З січня 1922 р. стає інструктором української кооперації робітничих організацій в Болгарії, а восени за наказом керівництва УНР переїздить до ставки головного отамана в Тарнові. Упродовж багатьох років виконував обов’язки представника військового міністра УНР на Балканах.

Можливо, в той час, а може, й пізніше, коли Василь Филанович уже очолював світовий Союз українських ветеранів, потреба у широкій поінформованості для українських спецслужб спонукали його розпочати збирати колекцію архівних документів. Окремі частини її ще за часів створення, як зауважив Геннадій Іванущенко, надзвичайно цікавили не тільки радянську розвідку, а й певних персон українського табору, які не хотіли, щоб деякі подробиці їх діяльності були задокументовані.

Колекція його документів стала складовою частиною архіву Державного центру УНР в екзилі. Саме у колекції Филановича знаходиться більшість оригінальних документів з часів визвольних змагань та 1920-х років.

Під час життя в Празі відбуваються зміни і в особистій долі полковника. 25 грудня 1933 р. він одружився. Згодом народився син. У березні 1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України, сформовано армію — Карпатську Січ. Серед старшин її штабу бачимо і полковника Василя Филановича. Згодом він став начальником штабу, і після низки боїв виводить головний відділ Карпатської Січі до Румунії. У кінці березня 1939 р. цей відділ передали у руки мадярів. У мадярському концентраційному таборі Василь Филанович зазнав неймовірних знущань. При виході з табору Филанович переїздить до Словаччини, а з 1951 р. — до США.

У жовтні 1960 р. «Бюлетень Союзу бувши вояків у Канаді» писав, що Филанович «перебуває на тяжкій фізичній праці в США». Очевидно, не зважаючи на те, що він був підвищений у військовому званні до генерал-хорунжого, нелегко доводилось заробляти українському емігранту собі на життя. До самої смерті Василь Филанович займався активною громадською діяльністю — виступав з рефератами і доповідями перед українськими громадами за кордоном, писав спогади.