Питання життя і смерті

Поки народні депутати, уряд, президент та «п’ять-шість менеджерів, без яких нічого б не було» тягають проєкт закону про мобілізацію з Верховної Ради до уряду, з уряду – до Офісу президента і Міністерства оборони, поліція, СБУ та ТЦК роблять свою справу так, як уміють. Дивно чути про подібні речі: оточення цілих кварталів людьми з автоматами і повістками в руках, проникнення в приватні мешкання під егідою «проведення антитерористичної операції», хапання людей на вулицях із запихуванням в автобуси та автівки. Пропагандистська брехня росії про те, що в Україні знімають чоловіків із потягів і забирають у Нацгвардію раптом стала щоденною реальністю.
Як могло так статися? Як наше суспільство і влада докотилися до подібного?
Звісно, легко писати про це, коли сам маєш законне відтермінування від мобілізації. Проте ніхто не знає, що буде завтра. Кому залишать відтермінування, а кого мобілізують.
Так чи інакше, я завжди вважав, що ми можемо перемогти росію тільки як вільна країна вільних людей. І досвід перших місяців війни, коли до лав Тероборони і ЗСУ стали переважно добровольці, і стали однією нездоланною силою, це підтверджує.
Але війна змінила свій характер. Ворог перебудував свої сили, переосмислив логіку дій, вдосконалюється технічно, і, головне, розробив просту і логічну, що відповідає вимогам населення, стимуляцію до війни. Це гроші, пільги і пошана та амністія на рівні держави навіть ґвалтівникам неповнолітніх та серійним убивцям. І це працює. Ефективно мотивує.
Зараз, наприкінці другого року війни, Міністерство оборони і новий міністр говорять про нові підходи: рекрутинг, «кабінет військовозобов’язаного» та таке інше. Але поки що, окрім написаного вище в першому абзаці та фактичній негласній забороні перетинати кордон усім, хто має відтермінування від мобілізації, нічого не відбувається. Працює це погано. Особливо після півтора років «кави в Криму» та іншого псевдопереможного угару плюс купи неприємних історій чоловіків, яких схопили на вулиці і відправили на фронт.
Ну, добре, скажемо ми: а який держава має інший вихід? Коли люди на фронті потрібні, а замінити їх немає кому.
Знаєте, напевне, держава має дуже багато різноманітних інструментів, щоб залучити своїх громадян до війська.
Почнемо хоча б із пропаганди. Ви чули, наприклад, щоб президент звертався до чоловіків із закликом прийти до ТЦК? «Ви, хто віддали мені свій голос, і ті, хто не голосували за мене – нам нічого ділити. Країна у нас одна. Прошу вас по можливості відкласти свої справи і прийти до ТЦК у найближчий місяць. Гарантую, якщо вас мобілізують, ви матимете достатньо часу, щоб вирішити свої справи на роботі і вдома…». Ну, і так далі. Але ми чуємо президента з будь-якого приводу, але не з приводу мобілізації. Він навіть за кордоном у Давосі жаліється, що не вистачає людей, і закордонні колеги заговорили про те, що потрібно спіймати і відправити тих, хто нелегально перетнув кордон (а, може, і всіх інших чоловіків, які підлягають мобілізації, в незалежності від того, скільки вони часу перебувають і в якому статусі за кордоном).
До української ж аудиторії Зеленський із приводу мобілізації якщо і говорить, то киваючи в бік військових, мовляв, це все вони, і заперечуючи, що мобілізувати потрібно 500 тисяч людей. Тож будь-який прихильник Зеленського може сміливо казати, що президент… і далі по тексту.
І це все виглядає вкрай непослідовно і зовсім не нагадує продуману і зважену державну політику.
Якби проєкт закону був поданий від президента, то, напевне, не мав би такий непідготовлений текст і, напевне, був би проголосований. Але натомість президент подає до ВР законопроєкт про «множинне громадянство», який дозволяє отримати українське громадянство українцям, які мешкають за кордоном (або нинішнім, або дітям чи онукам емігрантів). Звісно, це дуже важливий закон. Пропоную одразу туди вписати, що всі люди, які виїхали за останні 150 років з території України, автоматично є громадянами України і мусять з’явитися в ТЦК.
Тим часом на поверхню спливли досить некрасиві речі, що аж ніяк не грають на користь ні країні, ні чинній владі.
Спочатку – намагання залякати журналіста-розслідувача Юрія Ніколова (він, до речі, сумчанин), потім – таємне незаконне спостереження і відеофіксація за творчою групою Бігус.інфо. І перший, і другий неодноразово публікували гучні розслідування по корупції, особливо в МО та ОП.
Потім – арешт відомого бізнесмена Ігоря Мазепи, його брата та ще дванадцяти людей. Коментарі юристів не залишають сумнівів, що арешт вмотивований зовсім іншими чинниками, ніж оренда чи купівля 2,4 гектарів землі.
Поки подібні речі відбувалися в провінції, десь у Сумах чи районних центрах, на них мало звертали уваги. Але тепер піраміда корупції перейшла у наступ на найвищому рівні. Зеленський, звісно, зустрівся з головою СБУ Малюком, розказав, що треба робити… але, очевидно, що є люди, які організовують подібні речі з абсолютною впевненістю, що їм за це нічого не буде.
Ці ж самі люди організовували спостереження за журналістами, переслідування громадських активістів та віджимання активів у бізнесменів в Адміністрації президента Януковича. Тепер вони сплели свої мережі, свої сіті (ні, маскувальні сітки для ЗСУ вони не плетуть) за чинного президента.
Мій підсумок тижня буде такий: в країні продовжують сіяти розбрат і незадоволення.
Не можна оминути військових у цьому контексті також: багато хто з тих, хто служить уже майже два роки, чекає на закон про (де) мобілізацію; багато поранених, які не можуть уже воювати і виведені зі штатних розкладів на смішну зарплатню в 700 грн, хочуть, нарешті, повернутись додому – воювати вони не можуть, але їх не відпускають. І багато ще пунктів, які потрібно владнати, навести елементарний лад, щоб людина, якій довелося взяти в руки зброю, почувалася захищеною хоча б перед власною державою. Державою, яка нині безжальна до них.
Так, питання мобілізації – це питання гідності чи боягузтва, але, перед тим, точніше, задовго до того – це питання справедливості, законності та впевненості у тому, що держава не кине і не покине ні тебе, ні твоїх близьких у разі каліцтва, полону чи смерті.
Будьте пильними. Вірити в ЗСУ – замало. Потрібно допомагати. Будуть сильними ЗСУ – буде існувати Україна.