Я бачу себе тільки у Сумах

Ганна Ярова народилася і жила в м. Макіївка, там закінчила школу, потім навчалася в університеті, здобула освіту вихователя дитячого садочка і вчителя української мови та літератури. Створила родину, народила доньку Вікторію, працювала і жила звичайним життям. Усе це було до 2014 р., коли в Макіївку прийшли російські військові. Тоді вже вдова, Ганна взяла доньку і поїхала до Бердянська на море. Як і багато мешканців Донеччини, жінка сподівалася, що увесь той кошмар швидко закінчиться, ворога виженуть, а вони з донечкою повернуться додому. І після двох місяців у Бердянську вони таки повернулися в Макіївку, але лише для того, аби зібрати деякі речі, забрати кішку, черепаху та виїхати звідти назавжди.

Остання крапля
Аня завжди мала активну громадянську проукраїнську позицію, мала також власний бізнес – дитячий розвивальний центр. Коли ворог захопив Макіївку, до неї прийшли представники так званої “днр” з пропозицією, аби жінка почала співпрацювати з ними і виховувала підростаюче покоління по рашистських вказівках. “Я подякувала за таку “щедру пропозицію” і відмовилася, адже не бачила себе у співпраці з окупаційною владою, – згадує Ганна. – Я не могла жити в окупації, це суперечило моїм життєвим принципам. Навіть серед моїх найближчих знайомих з’явилися такі, що казали: “А нашо та Україна?”. Саме тому 20 серпня 2014 рлку я з донькою виїхала з рідного міста до Сум”.

Тимчасово постійні
Суми не є раєм і землею обетованною, але тут народилася мама Ганни, тут живе дядько з родиною. Саме цей родинний зв’язок і став тією ниточкою, яка привела Ганну і маленьку Віку до нашого міста. “Спочатку Суми – це був не остаточний варіант, – згадує жінка. – Я обрала його, адже тут є родичі, є де зупинитися з дитиною, поки я не знайду щось інше”.

Найгірше у 14 році було бачити, що багато людей на Донеччині просто прийняли обставини і не схотіли боротися

Але немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Так склалося і в житті родини Ярових. Оселившись у будинку родичів, Ганна не сиділа на всьому готовому, і одразу почала шукати роботу. Її педагогічна освіта стала у пригоді, і вже наприкінці вересня 2014 р. жінка почала працювати за фахом.

Допомога сумчан
У внутрішньо переміщених осіб є багато труднощів – як матеріальних, так і моральних та психологічних. «Зараз ця тема дуже активно висвітлюється всюди, у 2014 році було трішки гірше, – згадує Ганна. – Але й тоді у Сумах було достатньо організацій і простих людей, які готові були допомагати. Це був і Червоний хрест, і департамент соцзахисту СМР, і ГО “Ліга сучасних жінок”, яка на той час мала іншу назву. Трішки внутрішньо мені було некомфортно брати чиїсь речі, адже свого майже нічого не було, але я це прийняла і жила у тих обставинах, які були на той момент”.
Довелося стикнутися переселенці й з таким явищем, як осуд і зневага від сумчан. Але це були поодинокі випадки, і здебільшого, це були ті люди, рідні яких на той час воювали в АТО та ООС. “Я ніколи не засуджувала і не ображалася на таких людей, – коментує негативні випадки Ганна. – У кожного своє життя і своє горе”.

Бути корисною
Вже працюючи у Центрі та дивлячись на доньку, яка отримала від обстрілів в Макіївці ПТСР, Ганна вирішила отримати ще одну освіту – вступила до Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти за спеціальність “Психологія”. Завдяки цій освіті і непосидючості, під час отримання гуманітарки в одній з громадських організацій, Ганна запропонувала свої послуги та почала там працювати з дітьми-переселенцями.

Нове життя
У 2018 р. Ганна і Вікторія винайняли власне житло, у якому проживають і до теперішнього часу, і жили майже звичайним життям. Ганна працювала у Сумському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей, Вікторія навчалася в школі. Життя майже налагодилося, дівчата будували плани на майбутнє. Але 24 лютого 2022 р. вони знову побачили, як почалася війна.
“Вихованців Центру вивезли, я залишилась тимчасово без роботи, а потім мені запропонували посаду психолога у Сумській філії Харківського національного університету внутрішніх справ, де я працюю і донині, – ділиться Ганна. – Від весни 2022 р. з нами живе ще й моя мама. До останнього вона працювала на підприємстві комірником, увесь цей час не хотіла виїжджати, навіть коли завод закрили. І от, нарешті, в березні 2022 р. вона зголосилася їхати в Суми. Але не автобусом, а потягом. Вмовити її сісти на автобус вдалося лише через те, що до Сум прямого залізничного сполучення з Краматорська не було Можна було евакуаційним потягом дістатися Львова, а потім їхати назад у Суми. Кажу – незручно тобі так буде. Вмовила. Шостого квітня мама виїхала зі Слов’янська, сьомого була вже у нас у Сумах. А 8 квітня, у день, коли був запланований евакуаційний потяг, вокзал у Краматорську підірвали. Тепер вона дякує мені, що я її “врятувала””.

Ми – українки
Ганна завжди мала проукраїнську позицію, у рідній Макіївці брала активну участь у проукраїнських мітингах, але, каже, щоб аж так ідентифікувати себе, що я – українка, такого не було. “Саме у Сумах, вже під час повномасштабного вторгнення, я усвідомила, як би це пафосно не звучало, що я – українка”, – каже жінка.
Про виїзд з Макіївки 8 років тому Ганна не радилася з донькою, бо Вікторії на той час було лише 9 років. Після 24 лютого 2022 р. дівчині було вже 17, мама вирішила спитати у доньки поради, хоча для себе мала позицію залишитися у Сумах. “Коли я сказала доньці, що планую лишатися, вона запитала, чому я так вирішила. Я пояснила їй, що у порівнянні з Макіївкою 2014 року сумчани не сиділи, а давали супротив ворогу, то чому ми маємо вчинити інакше і поїхати”, — пояснює пані Ганна.

У лютому 22 р. я побачила, що більшість сумчан готові боротися, адже не хочуть, щоб хтось прийшов до них додому і розказував, як їм жити

Після великої Перемоги Ганна не бачить себе ніде, окрім Сум. “Зараз мій дім тут, у Сумах, – каже жінка. – Єдине, для чого я б повернулася в Макіївку, це відвідати могилу чоловіка. Я не бачу, як можна повернутися до тих людей, які не хотіли захистити себе і свій дім від ворога”.
Сьогодні дівчата з родини Ярових майже щасливі. Ганна працює, донька Вікторія є курсантом Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ і, так само як мама, має активну проукраїнську позицію. Вони впевнені, що жити треба тут і зараз, з чим досить непогано справляються і радять усім, слідувати їхньому прикладу.

Цей проєкт реалізується за підтримки програми “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX