Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Патріархи футболу Сумщини відзначили свої Дні народження

531

З прізвищами цих людей пов’язані здобутки і досягнення краснопільського «Явора» і охтирського «Нафтовика». Обоє свого часу стояли біля витоків цих команд. Їх добре знають і цінують у футбольних колах України. Нещодавно вони відзначилися чергові дні народження: Володимир Данилович САЄНКО зустрів свою 83-ю весну, а Валерія Олексійовича ДУШКОВА вітали із 70-річним ювілеєм. З роси і води вам, шановні наші ветерани! Про патріархів сумського футболу – наша розповідь.

Тренер «золотої команди» з берегів Ворскли
Він став першим тренером області, під орудою якого охтирський «Нафтовик» виграв золоті медалі 2-ї ліги Української зони останнього, 54-го чемпіонату СРСР і вперше виступив у вищій лізі чемпіонату України з футболу. Свого часу Валерій захоплювався легкою атлетикою і футболом, навіть пограв у сімферопольській «Таврії». Працюючи тренером «королеви спорту» в Охтирській ДЮСШ, підготував, зокрема, члена збірної СРСР з бар’єрного бігу, призерку світової першості мсмк Олену КУДІНОВУ. Але гору взяв футбол.
Коли в НГДУ створили футбольну команду, Валерій став її граючим тренером. Молодий, енергійний та амбіційний наставник залучив до неї місцевих юнаків. За 4 роки вони заявили про себе. Затим «Нафтовик» стартував у чемпіонаті УРСР серед КФК. Тричі боровся за вихід до фінальної частини змагань, але щоразу не вистачало 1-2 очок. Лише з четвертої спроби «Нафтовику» вдалося це зробити, але вже з іншими тренерами. Вигравши фінальну пульку, команда вийшла до 2 ліги чемпіонату СРСР. Згодом команду очолив Андрій БІБА, а правою рукою став Валерій Душков. Коли Андрій Біба залишив команду, керівництво НГДУ довірило її Валерію Душкову. І як показав час, не помилилося. Разом з Валерієм БОЯРЧУКОМ вони підкорили золоту футбольну вершину. У 1991 році «Нафтовик» впевнено пройшов нелегку турнірну дистанцію у 49 матчів (на один суперник не з’явився). Не вистачило лише Кубка, який тоді розігрували команди майстрів. За підсумками двох фінальних матчів охтирчани поступилися «Поліссю», за яке грав наш земляк Сергій СТРАШНЕНКО-старший. А який тоді був «зірковий» склад «Нафтовика»! З першого дня в ньому брати Василь і Анатолій ЄРМАКИ, згодом до них приєдналися Борис ШУРШИН, Вадим КОЛЕСНИК, якого забрав «Металіст», Віктор ПОПОВИЧ, Сергій СУХАРЄВ та інші. Й до цього часу ці та інші гравці продовжують себе у футболі, але вже за команду ветеранів.
Весною 1992 року «Нафтовик» стартував у вищій лізі Незалежного чемпіонату України. Проте втриматися в ній не вдалося. За кілька турів до завершення Валерій Олексійович подав у відставку. Душкова тоді запросив очолити «Явір» президент клубу Володимир САЄНКО. І команда швидко заявила про себе у другій лізі. Надалі працював з іншими командами, помічником головного тренера збірної України Михайла ФОМЕНКА. Останнім часом  був директором Охтирської ДЮСШ.
11 років  провів  з Валерієм  ДУШКОВИМ  капітан «Нафтовика», майстер спорту Василь ЄРМАК: «Від міських змагань до виходу на всесоюзну арену  ми всі зростали разом з командою. Зростав і Валерій Олексійович як тренер. Хоча  тренер був жорсткою і вимогливою людиною, але справедливим. Тож і поважали його гравці, прагнули  впоратися із поставленими завданнями. А завоювання золотих нагород у всесоюзному чемпіонаті і виступ у вищій лізі – хіба це не говорить  про Валерія Олексійовича, як  спеціаліста високої кваліфікації? Йому вдалося створити  рівну і збалансовану команду, яка на фініші  не мала собі рівних. Для багатьох  гравців  це був чи не найкращий сезон  у кар’єрі.  Для «Нафтовика» ДУШКОВ, як ЛОБАНОВСЬКИЙ для «Динамо».
Кілька сезонів Валерій ДУШКОВ очолював «Явір», який  гідно виступав у другій і першій лігах чемпіонатів і розіграшах Кубка України. Слово Володимиру Саєнку: «Коли Валерій Олексійович залишив «Нафтовик»,  я не вагаючись запросив його очолити нашу команду. І не помилився, бо добре знав його професіональні якості і відданість футболу. Валерій Олексійович допоміг у розбудові нашого клубу, допомагав порадами щодо інфраструктури, багато уваги приділяв залученню  до команди вихованців місцевого футболу. Тоді і було закладено  хороший фундамент  для розвитку футболу, його популяризації у районі. Кілька наших вихованців і тих, хто розпочинав шлях у футболі в «Яворі», заявили про себе  у командах різних ліг».
«Професіональному футболу я віддав  майже 40 років, – говорить Валерій Душков. –  Й до цього часу живу цією грою, уважно слідкую за виступами і грою «Нафтовика» і «Явора». Вони – у моєму серці. Добре, що  влада Охтирки разом з депутатським корпусом  кинули «Нафтовику» рятувальне коло і він знову на футбольній карті України, заявляє про себе.  З нетерпінням чекаю  того дня, коли  Охтирка знову буде  з великим футболом і «Нафтовик» знову гратиме на високому рівні!»

Приємні зустрічі з Даниловичем
Виходу краснопільського «Явора» спочатку на обласний рівень, а потім на всеукраїнську арену  гравці команди ї її вболівальники завдячують  директору місцевого лісгоспу  Володимиру САЄНКУ.  У футболі він вже понад 60 років.
З Володимиром Даниловичем Саєнком – знаною і шанованою у футбольних колах України людиною – я познайомився у 1983 році. Тоді він був директором Краснопільського лісгоспу, а команда робила перші кроки в чемпіонаті області. Я працював в обласній молодіжній газеті «Червоний промінь» і щопонеділка зранку (о 7-й він був уже на робочому місці) дзвонив Володимиру Даниловичу, аби дізнатися як зіграла його команда, перипетії боротьби, адже він виїжджав практично на кожен поєдинок.
«Григорію, давай приїзди у Краснопілля, поговоримо», – запрошував він. У лісгоспі Данилович показав музей спортивної слави підприємства, зробив екскурсію на стадіон «Явір» у лісі (так ми називали його), який знаходився за сотню метрів від адмінприміщення лісгоспу. Ви б тоді бачили очі Володимира Даниловича, який ділився планами на майбутнє. Але мені мало тоді вірилося, що про команду з невеличкого райцентру заговорять буквально за пару років, після того, як осінь 1984-го стала для «Явора» золотою у чемпіонаті області.
Після цього ми зустрічалися сотні разів, не пропускали практично жодної домашньої зустрічі. І ніколи Данилович не мав претензій до звітів про матчі команди, як би вони не закінчувалися. Стоп! Пригадав, як одного разу висловив невдоволення, мовляв, чому вказав кількість вболівальників не з трьома, а з двома нулями.
У футболі, якому Володимир Данилович присвятив понад 60 років, його життя. Свого часу, працюючи  лісотехніком, він виступав за збірну Липоводолинського району.  І як же було прикро,  коли  в лісництві його не зрозуміли та навіть покарали за гру у футбол: на рік перевели із техніків  лісу в лісники. Про цей епізод Данилович згадує з посмішкою, мовляв, що було, то було. У лісгоспі, коли його очолив Володимир Саєнко, спорт став тим стрижнем,  навколо якого запульсувало життя. Спортсмени з гордість показували  перші дипломи та кубки, завойовані в районних змаганнях, споруджуваний стадіон у лісі, дві спеціальні кімнати відведені дирекцією для любителів спорту. Пройде кілька років і ці дві кімнати стануть музеєм спортивної слави лісгоспзагу. Тут були десятки відзнак, здобутих спортсменами, в тому числі і гравцями «Явора». Але про це лишився лише приємний  спомин. Де все поділося – сказати наразі важко.
Після «золотої» осені-84 у «Явора» був Кубок області-85 і вихід на всеукраїнську арену. Спочатку – чемпіонат УРСР серед КФК, а згодом — перехідна, друга і перша ліги чемпіонату України. І це заслуга, в першу чергу, Володимира Саєнка, який своїм ентузіазмом, завзяттям і фанатизмом змусив полюбити футбол керівників району, а коли вже працював директором обласного управляння «Сумиліс», то витягував на матчі до Краснопілля та обласних чиновників. Наразі важко уявити, яким треба бути фанатом, аби тримати команду, яка 14 сезонів виступала на професійному рівні. Були, звичайно, і невдалі роки, але «Явір», як і його керівника, поважали і тренери суперників, і судді, і чиновники Федерації футболу України. «Побільше б таких керівників, і футбол на місцях мав би масовий розвиток», – пригадав слова легендарного Андрія Біби, з яким Володимир Данилович підтримує дружні відносини.
За цей час «Явір» був бронзовим призером і переможцем другої ліги, у першій посідав 10 місце, у розіграші Кубка України дійшов до 1/8 фіналу, де поступився «Дніпру». Двічі «Явір» рятував Суми, і команда «прописувалася» в обласному центрі. І щоразу Володимир Данилович знаходив можливості і однодумців, і в Краснопіллі народжувався новий «Явір». Мріє, що він знову з’явиться на футбольній карті України. Про це Данилович натякнув під час нашої чергової зустрічі. А ще продовжує готувати матеріали про свою улюблену команду, якій нещодавно виповнилося 40 років. Я думаю, «Явір» вартує цілої книги, адже Володимиру Даниловичу є що розповісти про команду, яка народилася з його ініціативи, її гравців і незабутні поєдинки, поділитися спогадами. Адже саме завдяки «Явору» невеличке селище Краснопілля на Сумщині стало широко знаним в Україні.
Футбольні чиновники високо оцінили вклад Володимира Саєнка у розвиток і популяризацію футболу. Його нагороджено Золотою відзнакою ПФЛ України, а нещодавно УАФ відзначила ювілейною медаллю «За вагомий внесок у розвиток українського футболу» . Це відзнака за «Явір», який Володимир Данилович подарував вболівальникам і вітчизняному футболу. Наразі часто можна побачити його на матчах рідного «Явора» і не тільки.

Григорій Рева, Панорама, №19-2023