Останній раунд Кличка

З українською людиною легко. Українська людина хоче вірити у те, що їй мариться і не зважає на факти. Тому важливо дати українській людині цю віру, неважливо у що або кого, нехай і занадто примарне та нездійсненне, і українська людина побіжить за цією марою. Українська людина згодна увірувати в голограму, аби тільки не приймати речі такими, якими вони є і не вилазити зі своєї комфортної психологічної шкарлупки. І той, хто знає цей невеличкий секрет української людини, той може керувати нею нескінченно довго. Аж до тих пір, доки не прийде інший знавець і не запропонує українській людині щось новеньке. Бо українська людина завжди думає, що з’явиться хтось новенький і обов’язково зробить її життя кращим, ніж будь-коли. При тому той, при кому життя української людини стало дійсно кращим, ніж будь-коли, буде розтоптаний і зневажений до третього коліна.
Така от непересічна історія. Навіяна одразу кількома річницями: Голодомору, Помаранчевої революції та Революції гідності.
На одній із презентацій книжки «Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)» пані похилого віку зауважила, що наше життя можна розділити на дві частини: за СРСР і за незалежної України. Проте я не погодився, бо історично розділяю своє життя на три частини: за СРСР (1968-1991 рр.), незалежної радянської України (1991-2014 рр.) та незалежної української України (2014 р. – по цей день живу).
Можливо, вам, шановні читачі, видається дивним, що автор «підвальчику» так багато рефлексує на минуле, коли зараз щоденно так багато подій. Але знаєте, тут, у «підвальчику», стільки всього накопичилося за ці роки, що не завадить гарненько перебрати. Раптом знайдемо щось цінне, таке, що проллє світло на сьогодення? Бо якось набридло жити у викривленій реальності. І насправді дуже дивно, що справжні новини ми, як колись у СРСР, дізнаємось або від знайомих (з фронту), або з західних медіа. Бо центральні медіа українські або працюють на Офіс Президента (що не одне й те саме, що українське суспільство, про всяк випадок), або на політичні сили. І саме з західних медіа ми дізнаємося думку мера Києва Віталія Кличка про те, «…в перші місяці війни Україна не мала лідера», а оборона трималась багато в чому на ініціативах місцевого самоврядування. І що зараз місцеве самоврядування перебуває під шаленим тиском ОП, і що в країні майже не залишилось незалежних інституцій. І що скоро в Україні може статися так, що все буде залежати від примхи однієї людини, як це є наразі в росії.
Це якщо коротко переказувати головні висловлювання мера Києва, якого, як відомо, соратники Зеленського мріють змістити з посади з 2019-го року.
Давайте спробуємо розібратися, чи не погарячкував Віталій Кличко і чи не наговорив раптом якихось нісенітниць, як-то інколи трапляється?
Щодо тиску на місцеве самоврядування, то ми дійсно бачимо кілька прикладів: Київ, Чернігів, у Запоріжжі вже давно немає мера, з багатьма іншими тісно працюють «слуги».
Чи можемо ми віднести сюди Суми? Як уже писав вище, українська людина не довіряє фактам, натомість, свято вірить в те, що її бажання реальності і є сама реальність. Якщо хтось не любить Лисенка, то можна хоч тисячу разів доводити фактами, що він не брав хабаря, а всі світлини від СБУ – монтаж і фейк, нічого це у підсумку не змінить. Так само немає жодного сенсу доводити на фактах, що умовний волонтер чи патріот порушив закон чи неправильно розпорядився коштами, бо у відповідь ви тільки почуєте про те, що ми цю людину любимо і віримо їй, і в неї вишиванка дуже красива, а ви всі журналісти – продажні шкури. На тому й кінець. І на цьому, базується, на жаль, наше національно-суспільне життя, щоразу зазнаючи прикрих поразок. Бо ілюзії не замінять життя. Принаймні, на довгий термін. Так що залишаю на ваш вибір. Можна вбачати тут боротьбу з корупцією, а можна побачити і дещо інше та більше.
До речі, 7 грудня має відбутися судове засідання. Справу Лисенка або направлять до суду, і це означає, що обвинувачення має достатньо доказів, або Антикорупційний суд продовжить відсторонення мера міста від посади ще на 2-4 місяці (і довше вже не можна буде), і це означає, що обвинувачення сумнівається в доказах і тягне час; або ж суд поверне Лисенка на посаду (малоймовірно, бо не для того це затівалося, але ви тільки уявіть собі цю історію хоча б на секунду!).
Але повернемося до іншого мера, який має для свого захисту і більшу підтримку містян, і більше ресурсів, і більше міжнародних зв’язків. Але, очевидно, і всього цього недостатньо, раз Кличко вирішив винести ситуацію в публічну площину та ще й в такій формі. Отже, мер Києва напряму говорить західній аудиторії (від якої залежить перемога країни), що Україна знаходиться на межі диктатури. Наскільки заява відповідає дійсності? Це тема насправді для дуже великого матеріалу з прикладами і доказами. Але сьогодні ми точно можемо говорити про те, що центр прийняття рішень знаходиться в руках лише кількох публічних і ще кількох непублічних людей. Причому їхні досить скромні посади, з точки зору Конституції та управління державою, зовсім, здається б, не мусили про це говорити. І коли Кличко говорить про те, що місцеве самоврядування чи не єдина некерована з ОП інституція (тобто суди, СБУ, прокуратури, поліція – ну, ви зрозуміли), що це значить? І що буде, коли і цей спротив буде придушено? Бо реформа місцевого самоврядування, започаткована в 2014 році, хоч і породила багато перегинів, але в цілому потужно вплинула на розвиток країни. Але тепер ресурси у громад забирають до центру (той самий ПДФО від військових, наприклад), і тим самим роблять місцеву владу знову залежною від центральної. І це в недалекому майбутньому обернеться катастрофою для нашого демократичного (поки що) суспільства. Де все продається і все купується. На тому зараз і базується влада.
Будьте пильними. Четвертий рейх буде зруйновано.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.