Нам чим страшніше, тим цікавіше

ПОНЕДІЛОК, 17 ЧЕРВНЯ. Звичайний день, у Сумах тихо. Щодо світла, то суб’єктивно полегшало. Принаймні, відключення припадають на не дуже критичні для мене години. Не працює ліфт. Мене, дякувати Богові, ноги ще так-сяк носять на п’ятий поверх, але є один сусід, який ліфтом спускався з другого, аби у дворі повітрячком подихати. Тепер допомагаю йому, коли зустрічаю. Чоловік на ногах ще стоїть, а перебирати ними вже важко. Ця війна для кожного вигадує ексклюзивні проблеми.
ВІВТОРОК, 18 ЧЕРВНЯ. Стихійний ринок на вул. Шевченка зник. Як розганяли, не бачив, але нема. Воно, начеб то, боротьба за порядок, та чомусь сумно. На цілий борщ можна було скупитись, проходячи вулицею до дому, нікуди не звертаючи. Двоє трохи підпитих експертів стоять біля вуличного укриття і вираховують, скільки кіло вибухівки треба, аби отаке розвалити. Поприкусували б собі язики, дядьки! Не бачили ще Суми такої ситуації, коли б доводилось в ці бетонні халабуди пірнати! До речі, до цих сховищ вже підключено кабелі, тобто укриття виглядають, як повноцінні елементи міської оборони. Чи так насправді – не знаю.
СЕРЕДА, 19 ЧЕРВНЯ. Котрий день чую про Саміт миру і про те, що відтепер перебоїв із постачанням зброї не буде. Не поспішав би казати “гоп”, бо росіянці ще тут, неподалік. Розвеселився, коли почув від їхніх пропагандонів про те, що росія хоче тільки миру. Ось кілька днів тому ті ж самі голови з екрану кричали: “В попіл НАТО! Дойдемо до Лісабону!”. Дитсадочок! Ми з другом люди поважного віку, але теж впали в дитинство і погрались у генералів. Намалювали пряму лінію від Вовчанська, де кацапня зараз зупинилась перемотати онучі – і аж до Лісабону, до краю Європи. Далеченько, але якщо вони підуть прямо, не хитаючись, то там Тулуза на шляху і Будапешт. Дурню вони затіяли, давайте їх разом розвернемо!
ЧЕТВЕР, 20 ЧЕРВНЯ. Вимушена прогулянка під зливою. Подививсь на себе у вітринному склі: штормовка, коротенькі штанці, гумові пляжні капці – класичне опудало, тільки з мобільним телефоном, який ховається біля серця, замотаний у три поліетиленові пакети. Та не біда, на людей з неба і не таке падає.
П’ЯТНИЦЯ, 21 ЧЕРВНЯ. Проходячи містом, почув уривок якогось повідомлення, яке обговорювалось по мобільнику: “На Горького теракт…” Навіть уваги не звернув, бо мало що там люди бубонять у свої телефони. Тільки вдома помітив, що щось незручно свербить у підсвідомості, згадав, читаю новини: “Повідомлення про замінування адмінбудівель на вул. Британській(Горького). Працюють спецслужби” і т. д. Але заголовок самої новини твердить: “У Сумах замінували дві адмінбудівлі”. Отака інформаційна еволюція: від “Отримано повідомлення про те, що щось, можливо, трапилось” до збуджуючого “Теракт!”. Бо нам що страшніше, то цікавіше, навіть, коли йдеться про нас самих.
СУБОТА, 22 ЧЕРВНЯ. Новин про перевірку того повідомлення не знайшов. Співчуваю людям, які змушені таку інформацію перевіряти, мабуть, обшукуючи будівлі від даху до підвалу. Але проігнорувати неможливо.
НЕДІЛЯ, 23 ЧЕРВНЯ. Будь-яка з кримінальних новин або повідомлень про вибухи і обстріли могли б бути “сенсацією тижня” ще три роки тому. Нині можна сказати, що тиждень був такий собі, звичайнісінький. Хіба що росіянці, рубаючи вікно у великий світ, вилізли у Північній Кореї, але ж то не про нас з вами.