Надійні маркери життя

ПОНЕДІЛОК, 13 ЛИСТОПАДА. Хочу зробити цей понеділок вдалим, аби знищити стереотип. Ретельно вмився справжньою гарячою водою з каструлі і вивів себе на прогулянку містом. Замість нової тротуарної плитки в центрі скоро буде ще новіша – ремонт тут є нескінченним процесом, який було запрограмовано ще в епічні щербанівські часи. Та генеральна реконструкція потребує щорічного оновлення. А як музики грали! Одноповерховий сектор трохи нижче, поблизу р. Стрілки тільки здається нездоланним. Тут навіть цікаво знаходити броди і переправи, бо місцеві дбають про себе – там дощечку кинуть, або цілу ляду, там щебню кілька лопат. Свої знають, що і де, а чужі хай не лазять. Справжній “Простір прикордоння”.
ВІВТОРОК, 14 ЛИСТОПАДА. У під’їзді біля дверей миска для багатодітної дворової кішки. У сусідньому дворі мешканці багатоповерхівки зробили будку, де мешкає і несе охоронну службу пес. Дід злиденного, але охайного вигляду, сідає на лавку, дістає із шкільного портфеля батон і пригощає голубів. Мені доброзичливо пояснює, що “Мівіни” їм не можна, бо може бути виразка шлунку, “як оце сам собі заробив на тих концентратах”. Дурні птиці не мають жодної уяви про здоровий спосіб життя, а мої сусіди щось про життя розуміють.
СЕРЕДА, 15 ЛИСТОПАДА. Ринок. Пропозиція – абсолютний добробут, немов з радянських плакатів про комунізм. Попит дуже обережний. Біля м’ясного відділу вигук: “Мужчина, ось сало гарне, недороге, соціальне!”. Зробив вигляд, що це не до мене, бо зараз актуальніша олія і морква поштучно. Але “соціальне сало” – це ж цікаво, треба запам’ятати, бо трапляються в мене і “соціальніші” дні. Ввечері – досвід блукання напівзатемненими вулицями. Саме наполовину, бо ліхтарі світяться рівно так, аби було видно тільки їх, а не те, що під ними. Згадав, що якимсь категоріям населення видають допомогу “соціальними ліхтариками”. Не зустрів жодного – всі перехожі мов привиди з айфонами.
ЧЕТВЕР, 16 ЛИСТОПАДА. Застудився, пику перекосило від флюсу. Намагаюсь не істерити від тимчасових незручностей, тим паче навколо чуйні, вируючі емпатією друзі. Жоден, оглянувши мене не полінується запитати: “Що таке?”. Їй бо, це третє з т. з. “клятих питань”, після “Хто винен? і “Що робити?”! Втомився відповідати, що це наслідки пластичної операції з омолодження, навдало вколотий ботокс, просто коректно прошу відчепитися. Парю ноги з гірчицею, впевнений, що виглядаю імпозантно: босий, в кожусі і з люлькою. Та нема перед ким похизуватись. Вичитав з новин, що гаряча вода таки скоро буде. Взагалі, там ще багато неймовірного і цікавого, в тих новинах.
П’ЯТНИЦЯ, 17 ЛИСТОПАДА. Сумщина знову під обстрілами, як і вся Україна, путін, виявляється, ще живий, але ж і одне, і друге минеться. Замість вже звичної халепи мусить з’явитись щось гіпермодернове. Аналітики обгрунтовано прогнозують для українців стільки варіантів майбутнього, що неодмінно має реалізуватися якийсь непередбачуваний.
СУБОТА, 18 ЛИСТОПАДА. Перебираю власні паперові книжки – у всіх державних бібліотеках це вже зроблено, а я ось коли спромігся. Ніде правди діти, мотлоху багато, але не тільки російськомовного. За 30 років незалежності наші наваляли теж неабияку купу такого, що й не вчитаєш, і винести на смітник – наче зрада. Для власної зручності поділяю книжки на категорії: література – макулатура. А в державних установах хай хазяйнують державні люди.
НЕДІЛЯ, 19 ЛИСТОПАДА. На фронті, наразі, без суттєвих змін. Про гарячу воду поки що – брехня. Але сусіди обговорюють аграрні питання: що посадити навесні. Отже, недарма написано на плакаті, що Суми вистоять.