На щастя, на долю. Кролевецький рушник – генетичний код Сумщини (Фото)

Рушник – це не просто шматок тканини. Тим паче кролевецький рушник. Якщо він витканий з молитвою, з вірою у Бога, за усіма законам та у нього вкладена душа – це сакральна річ, яка приносить людям щастя, добро, благополуччя. І це не пусті слова

Напередодні різдвяно-новорічних свят дорослі й малеча – ми всі живемо в очікування дива та незбагненних бажань щастя, прагнень до вічного й прекрасного. Саме тому у час сподівань на здійснення найзаповітніших бажань ми пропонуємо поринути у ауру одного з найзагадковіших явищ нашого краю – кролевецьке ручне переборне ткацтво. Лише щасливому збігу обставин цей промисел продовжує триматися у сучасному прагматично-цифровому світі. Ми познайомимо вас з особистостями, які продовжують розвивати та популяризувати кролевецьке диво. Вони є самовіданними й жертовними ентузіастами, які роблять неймовірні творчі кроки, мужні вчинки, щоб зберегти для нащадків наш код, берегиню нації – дерево вічного життя, яке прикрашає кожен кролевецький рушник.

Знакова особистість у нашій розповіді про кролевецьке переборне ручне ткацтво – Олена ПЕТРОВА. У рідному місті Кролевець вона народилася та сформувалася як неперевершена майстриня. Тут вона зробила перші переплетіння-перебори білого та червоного й далі крок за кроком пізнавала вічні секрети прадавнього ремесла. І саме героиня нашої розповіді долучилася до створення унікальної колекції “Вільний птах”, котра оспівує кролевецьке диво. Як пролягав її шлях до вершин майстерності, про що сьогодні мріє пані Олена та що означає для неї це явище – кролевецьке ручне переборне ткацтво, у продовженні розповіді.

Пращури
Олена Петрова вивчила свій родовід, який уявляє собою цікаву історію. Її пращури з Московської області, з містечка Орехово-Зуєво, де родина жила в бараках, бо не мала власного будинку, займалися ткацтвом, виробляли сукно. Десь у 1850 році прапрадідусь уперше приїхав за сировиною до Кролевця, бо тут кругом на полях масово вирощували льон, його ткали, мотали та фарбували. Пані Олена ділиться сімейними спогадами: «Коли мій прапрадідусь Кіндрат ПЕТРОВ уперше побачив яскраві кролевецькі вироби, він був вражений їх неперевершеною радісно-сонячною красою, досконалістю та відразу закохався у цей благодатний край». Згодом родина Петрових у складі батька, матері, двох синів та двох невісток продали все майно в Орехово-Зуєво та переїхали, оселилися в українському містечку.

Новосели, бувши глибоко віруючими людьми, влилася до місцевої артілі майстрів ручного переборного ткацтва. У ті часи ткали лише чоловіки, жінки та діти готували пряжу, мотали нитки, у кожному домі стояв ткацький станок. Перед тим як ткати рушник, майстер мав йти вчитися до більш досвідченого колеги, або брав готовий виріб й по ньому ткав. За радянських часів артіль розвалили, і дід пані Олени – Григорій Сергійович вже не займався ткацтвом, працював на залізниці та став атеїстом, не визнавав церкви, ікон.

«А от мій предок по мамі Конон ЧЕРЕДНИК був біглии козаком за часів Катерини, яка розвалила Січ. Я часто відчуваю в собі дух козацького бунтарства, він живе в моїх генах. Коли бачу неправду, несправедливість, не можу пройти мимохідь чи змовчати, хоча прекрасно розумію, що буде непереливки. Рід мами теж займався ткацтвом. І моя бабуся по мамі займалася ткацтвом, бо часто казала: “Я перебір хорошо знаю”», – із сонячною посмішкою розповідає про своє коріння майстриня та продовжує: «У 50-ті роки у місті Кролевець працювало два великих підприємства – арматурний завод та ткацька фабрика, на якій з 14 років працювала моя мама ткалею на ручному жакардовому верстаті». Ось така історія, про яку пані Олена дізналася вже у дорослому віці, ставши досвідченою майстринею, та для неї це було важливо й знаково, що вона є продовжувачем справи предків.

Заманило ремесло
Перше знайомство юної кролевчанки Лєночки Петрової з ткацтвом відбулося у шкільні роки. У 9-10 класах на уроках праці дівчата кожного тижня по вісім годин практикувалися на тоді ще діючій Кролевецькій фабриці художнього ткацтва ім. Знака Пошани.

Майстриня згадує: «Мене відразу захопили станки, над якими літали вправні руки жінок. Після закінчення уроків практики я подовгу стояла біля працюючих майстринь й не могла відірвати очей від човників, з під яких випливали червоно-білі узори». По закінченню школи вона вступила до Київського професійно-технічного училища №6 за спеціальністю “підготовчі операції до ткацтва”. А за рік повернулася на Сумщину, вступила на заочну форму навчання до Глухівського педінституту й паралельно почала працювати майстром в Кролевецькому професійному училищі. Тут Олена Анатоліївна упродовж 30 років викладала технічний малюнок, композицію, художні промисли, виробниче навчання. Вона розповідає: «У мене були талановиті учні, у групі налічувалося по 5-7 відмінників. Я постійно ходила до шкіл та намагалася зацікавити старанних, розумних учнів. На жаль, особливого вибору для моїх талановитих випускників не було, де вони могли б реалізувати свої знання уміння. Фабрика закрилася, й по суті працювати їм ніде».

Мить істини – мить творчості
Роблячи перші кроки в професії, молода ткаля Олена Петрова, як і її пращури, спочатку копіювала старі рушники, роботи старших майстрів. Вона вдячно згадує імена наставників, колег по майстерні: Галину КОВДЮ, Олександру КАЦ, Любов СОЛОМАХУ, Надію БОГУСЛАВСЬКУ, Раїсу КАЛМИКОВУ. Вони, бачачи її завзяття та те, з якою жадібністю вона ловила їх кожне слово, кожну пораду, щедро ділилися досвідом, умінням та знаннями.

Ще в Кролевецькому училищі, коли Олені виповнилося 20 років, вона чула слова старих ткачів: «Роби дирижабль, роби бобачку, Вифлеємську зірку». Так вони називали елементи орнаментів. Дуже багато було замовлень від власників старовинних прадавніх рушників – вони просили: «Чи поштопайте їх, чи полікуйте, чи скопіюйте, але збережіть сімейну реліквію». Це теж стало великою школою навчання.

“Існують лише три народні ремесла, які отримують енергію від Бога і віддають людям: гончарі, ткачі та вишивальниці”, – Олександр МЕЛЬНИЧУК, мистецтвознавець

Як говорить сама майстриня, у молодості вона наполегливо інтуїтивно щось шукала, творила, помилялася. На якомусь етапі прийшло розуміння, що треба вивчати технічний малюнок, та стала самостійно будуватися композицію, знаючи, що , наприклад, орнамент древо життя будується за принципом тризуба (теж не український знак, а атрибут давньогрецького бога Посейдона). Якщо ж неправильно побувати древо життя – рушник може занапастити молоду пару.

«І зараз, маючи великий досвід, безкінечно намагаюся удосконалюватися, та чим далі я вчуся, тим більше розумію, як мало я знаю. На свій розсуд намагаюся розшифрувати кожен тканий варіант та при цьому прислухуюсь до досвідчених людей», – зізнається Олена Петрова та говорить, що, створюючи новий рушник, вивчає тисячу-тисячу існуючих варіантів, малює свій макет-креслення майбутнього виробу. І лише після цього із щирою молитвою сідає за верстат, кладе перший перебір рушника, втілює задум у полотно.

Нова сторінка
Олена Петрова так згадує свою роботу у Кролевецькому професійному училищі: «Я творила, купалась у творчості, із захопленням навчала дітей. У мене була ціла плеяда надзвичайно талановитих учнів — Тетяна САФОНОВА, Наталя НУЖНА, Анна ГЕЦЕВИЧ. Одна з моїх учениць, Юля КОСЕНКО, вже превзошла мене по швидкості ткацтва, звичайно у інших аспектах ремесла вона продовжує вчитися, удосконалювати».

Після 28 років викладацької діяльності Олена ПЕТРОВА прийняла рішення вийти на пенсію за вислугою років. Вона зробила свій авторський станок та повністю занурилася в творчість. Майстриня розповідає: «В 2011 році мій унікальний станок створив, саме створив, як пісню чи поему, звичайний столяр, який ніколи не робив нічого подібного. Він займається виготовленням столів та усіляких меблів. Але Володимир СИКАЛ на генному рівні пройнявся магією майбутнього станка та наполегливо за моїми кресленнями зробив диво, а це не кожному дано, так само як співати, танцювати чи ткати. Хоча насправді станок дуже простий – там немає нічого надскладного, але без магії душі нічого не вийде».

Олена Петрова займається ручним ткацтвом понад 35 років, й понині кожного разу, як вона сідає за станок, у неї перехоплює подих від очікування дива. Вона озвучує думки про свої емоції: “Є відчуття, що я лише на порозі навчання. Чим більше занурююся у секрети ручного ткацтва, тим більше мене охоплює дивина, як тут все і просто, і мудро, і водночас геніально. Дійсно, не дарма ж на древніх манускриптах зображено богиню Афіну, котра сидить за ткацьким станком, він майже такий самий, як й кролевчан”.

“Я завжди прагнула робити побільше переборів і поменьше смужок. Бо смужки робити легко, примітивно, а перебори надто складніше. Мені кожного разу хотілося зробити рушник більш досконалим, цікавішим й по змісту символів, й техніці виконання, – емоційно ділиться своїми секретами творчого процесу майстриня. – Сідаючи за рушник, ти повинен бути повністю зосередженим та зануритися до глибини душі в роботу”.

Генокод українців
За словами Олени Петрової кожен символ, кожен знак несе різні змістовні навантаження. Але проблема у тому, що ці знання втрачені. Вона ще змолоду знала, що весільний рушник на має містити жодного шва, він має бути цілісним та без ніяких мережок, та все розпитувала по бабусях ткачихам, майстриням, котрі працювали ще в училищі, на фабриці, по крупинкам збираючи безцінну інформацію. Олена Петрова: «Літніх кролевчанок я все розпитувала: як називається та що означає той чи інший елемент.

Наприклад, знак метелика або пісочний годинник. Ми завжди його інтерпретували його як літаючу квітку. Вона може бути і на землі, і на небі. Але нещодавно київський мистецтвознавець озвучив нову версію – насправді це не квітка і не пісочний годинник – а шаманський бубен. Його призначення – сповіщати на небеса про заручини й створення нової шлюбної пари. Цей знак дуже розповсюджений саме на древніх весільних рушниках. Коли я почула про таку трактовку цього широко розповсюдженого символу, у мені десь глибоко в душі ожило знайоме відлуння, яке переросло у тверде переконання, що я це колись знала, в мені завжди жила ця інформація».

Мистецтвознавці стверджують, що на кролевецькому рушникові немає християнства, – тут присутні суто язичницькі символи

Так само відбулося й при вивченні принципового питання: якого кольору має бути весільний рушник. Олена Петрова прислухалася до думки авторитетних мистецтвознавців. Вони говорили, що традиційно весільний рушник має бути лише червоно-білий. Допускаються усі відтінки червоного кольору – від світло- яскравих відтінків до темно-бордового. Ні я якому разі не можуть бути вкраплення чорного, блакитно-синього чи поліхромних кольорів. Бо весілля – це доленосна подія, свято, і тут доречний лише червоний, красний-прекрасний, що асоціювалося з сонцем, добробутом. Пані Олена із захопленням підсумовує: «Коли я дізналася про роль червоного у весільному рушникові, у мене знов виникло дежавю: так, звичайно, лише червоне, лише любов – і я це знала завжди, ці знання давно зі мною, у моїй підсвідомості».

Таким чином наша героїня мимоволі прийшла до висновку, що кожен з нас українців на генетичному рівні зберігає в собі код національних символів, знання та пам’ять про предків, їх звичаї, й потрібно лише який поштовх, нагадування, щоб воно ожило, викристалізувалося в нашій свідомості.

Нині героїня нашої розповіді продовжує творити кролевецькі візерінуки, відгукується на кожну можливість пітримати старовинне ремесло та мріє, щоб її онучка, дворічна Меланія, продовжила справу пращурів Петрових.

Ми єдині
На питання, скільки рушників виткала майстриня, вона зітхає та лукаво відповідає: «Я не рахувала, але багато, дуже багато, моїми рушниками можна декілька разів обітнуть всю планету». Й дійсно, її замовники – це дуже широке коло – знайомі та їх друзі, родичі, малознайомі люди, інтернетом відшукують, сумчани та вся Україна, а тепер все частіше з’являються й закордонні клієнти. Найпопулярніші замовлення – весільні рушники. Ці обереги сімейного щастя ніколи не можна прати, бо знищується безцінна інформація, яка закладена ткалею разом з молитвою, теплом рук, серця у цілісне полотно. Там зберігається код на подружню любов, вірність, щастя. Весільний рушник також треба правильно зберігати – скрученим по спіралі, як наша сонячна система, лицевою стороною ткацтва всередину.

А цього літа у майстрині трапилося надзвичайно цікаве замовлення з-за океану. До Олени Петрової звернулася пані Оксана, яка родом з Глухова. Вона дизайнер, вже 11 років живе та працює в Америці. Нещодавно виконувала замовлення для одного з баскетболістів НХЛ, афроамериканського походження. Його кімната має бути з чорними стінами, а для їх оздоблення дизайнерка замовила нашій майстрині чотири наволочки, настінне панно. В інтер’єрі кімнати будуть поєднані кролевецькі яскраві червоно-білі вироби Сумщини з національними орнаментами Африки, де присутні смугасті біло-чорні зеброчки. Пані Олена відзначає: «І ці дві, здавалось би, абсолютно чужі стилістики, з різних далеких континентів гармонійно поєднуються. Чому? А тому, що у людства єдина колиска та спільна древня орнаментація».

Кролевецькі реалії
Славнозвісне підприємство Кролевецька фабрика художнього ткацтва ім. Знака Пошани закрилася

Ще з 90-х рр. минулого століття для фабрики, продукція якої була знана в багатьох країнах світу, настали нелегкі часи. Втративши збут у складних умовах дикого ринку, Кролевецька фабрика повільно зупиняла свою роботу. Почався спад виробництва, скорочення асортименту, скоротилась і кількість працюючих.

У 1996 р. фабрика працювала лише три місяці. На той час підприємство мало 100 тис. боргів, трирічну заборгованість по зарплаті, значні борги перед бюджетом та Пенсійним фондом. У 1997 році завдяки ентузіазму та ініціативності керівництва та провідних фахівців підприємства було освоєно випуск нової продукції — квітчастих рушників та простирадл, поступово зростали обсяги виробництва.

Але на роботі фабрики істотно позначилась постанова Кабінету Міністрів України «Про приватизацію державних підприємств», у лютому 2001 року почався процес приватизації. Підприємство знову зазнало збитків. З 2001 року фабрика мала назву — відкрите акціонерне товариство «Кролевецька фабрика „Художнє ткацтво“».

У 2002 р. фабрика перебувала у стадії приватизації та реконструкції. У жорстких умовах ринкових відносин адміністрації підприємства довелось піти на значне скорочення штату підприємства. З 2007 р. збанкрутіла ткацька фабрика стояла пусткою.

Як згадують кролевчани, останні роки її роботи підприємства відзначалися цілеспрямованим прагненням деяких місцевих діячів розвалити фабрику. На жаль, це їм вдалося – кролевецьке диво визнали банкротом. Після закриття фабрики майже всі ткацькі станки спалили. Саме так: у Кролевці це загально відомий факт, і кролевчани старшого віку ще пам’ятають закриття фабрики, щоправда, вголос не згадують про цей випадок. Бо прикро й боляче згадувати, як три цеха з ручними дерев’яними станками, які знаходилися у прекрасному робочому стані, було знищено безжальним вогнем. Мета цих вандалів – апріорі не допустити конкуренції.

Цікаво, що вони відчували, коли запалали ці натруджені човники та перевесла, які зберігали тепло та відбиток вправних рук декількох поколінь майстринь, котрі до блиску відполірували деталі станків, творячи на них кролевецьке диво.

У 2008 р. Кролевецькою районною радою на місці фабрики було створено комунальне підприємство «Кролевецьке художнє ткацтво». Журналістка завітала на діюче комунальне підприємство, яке розташоване у двох приміщеннях. В одному встановлено сім старих станків, на яких працюють три чудові майстрині. Дві з них мають досвід роботи понад 30 років, а одна представниця молодого покоління – Юлія, учениця Олени Петрової. Поруч з маленьким цехом знаходиться крамничка, де реалізують свіжо виготовлені вироби.

Звичайно, тут не йдеться про бізнесову складову, ба призначення цього невеличкого осередку прадавнього ремесла – це скоріше соціальна місія зберегти народний ткацький промисел.

Є також у місті «Кролевецьке вище професійне училище», де є одна невеличка група з художнього ткацтва, яка налічує 8 осіб, але де мають працювати його випускники, питання відкрите.

Олена ШЕВЧЕНКО,
“Панорама” №50-2018