Микола Кравченко: «Наш Фонд створювався, перш за все, для підтримки дітей та спорту. Але війна все змінила”

Що відбувається з благодійністю під час війни? Чи вистачає сил, які головні напрямки та чого варто чекати у майбутньому? З цими питаннями ми звернулися до засновника Благодійного фонду “Ба.Лу” Миколи КРАВЧЕНКА.

– Після кожного прильоту у Сумах на постраждалих об’єктах ми бачимо ваших активістів – це люди, що допомагають з логотипом “Ба.Лу” на одязі.
М.К.: І без логотипів теж. На жаль, будинків, де терміново потрібна наша допомога, останнім часом багато. Волонтерів стає все більше. Якогось спеціального одягу від фонду не вистачає. Хлопці приїжджають кожний у своєму, часто знайомимось вже на місці. Через кілька годин здається, що знайомі вже давно.

– Про що думається під час такої роботи?
– Людське горе. Перше, що ти бачиш, і єдине про що можеш думати – це нестерпне людське горе, особисте для кожного і для всіх одне. Біль, який відчуваєш через людину майже фізично. Часом розпач, безсилля, часом лють. Розбір завалів, винести постраждалих, першочергова допомога – все це важка праця чисто фізично. Фізичні навантаження рятують. Коли важко тілу, легше душі. Принаймні, мені так здається.

– Ви кажете про поповнення волонтерів, але основа команди зберігається?
М.К.: Звичайно. Це ті самі люди, які в лютому 2022-го встановлювали блокпости в Сумах та області. Ми везли тоді бетонні блоки, скоби, теплий одяг, амуніцію, та практично все.

– А потім перевели увагу на армію?
М.К: Все відбувалося одночасно. Не було такого, що зараз чотири дні ти займаєшся блоками для блок-постів, потім вдягаєш тероборону, потім підвозиш гарячі обіди, а потім перемикаєшся на бронежилети, тепловізори та автомобілі для армії. Це кризова ситуація і ніхто не питає, що у тебе в пріоритеті. Мабуть, прозвучало надто по-менеджерськи. Вибачте, професійна деформація.

– Сьогодні з потребами Збройних сил вже легше?
М. К.: Насправді, роботи тільки додається. Так, ми змогли тоді закрити першу кризу. Здавалося, що це неможливо, що ніколи не закінчиться, що ставатиме тільки гірше. Сьогодні, якщо можна так сказати, більш зважений підхід, у якихось моментах навіть з елементами планового. Скажімо, за майже три роки ми маємо досвід, особисту статистику, розуміємо, скільки живе автомобіль на нулі, а скільки на другій лінії. Все це, звичайно, приблизно. Форс-мажори – це не форс-мажори, а щоденна норма. Але більш-менш ти розумієш, щось можеш закуповувати наперед, налагоджувати логістику, домовлятися, розподіляти ресурси. Цієї осені ми відправили до Збройних сил 50-й автомобіль, ювілейний. Статистика продовжує зростати.

– Тобто елементи планування вже є?
М.К.: Є спецпідрозділи ССО, підрозділи ГУР та ППО, які ми підтримуємо постійно. Їх проблеми – це наші проблеми. І чим далі, тим більше ми можемо працювати на випередження. Інша справа – дзвінки та звернення від нових підрозділів. Вони надходять весь час, і також потрібно реагувати. І от тут все завжди терміново, “на вчора”. Але потрібно реагувати та діяти.

– А що за історія із першою партією бронежилетів?
М. К.: О, для нас це вже легендарна історія. Я думаю, що схожими історіями можуть поділитися волонтери з більшості областей України. З самого початку, лютий-березень 2022-го – нічого ж не було, і ніхто не знав, як діяти, де і що можна возити, звідки діставати, в кого замовляти. Бронежилети – окрема тема, потрібні саме “натівські” броники, спочатку ніхто уявлення не мав, як їх можна дістати. І коли у нас все ж вийшло, коли перша партія пішла у війська – це була справжня подія. Відчуття, що ти можеш все, і все врешті-решт вдасться. Навіть зараз, коли хтось нагадує, стає тепліше всередині, впевненіше – якщо тоді все вийшло, то і на майбутнє здолаємо.

– Але, Ви кажете, роботи додається?
М. К.: У тому числі із ветеранами, воїнами, які проходять лікування та відновлення. Вже сьогодні зрозуміло, що реабілітація ветеранів – надважке і надважливе питання, яке постане після війни. Але й сьогодні це питання надважливе. Я веду мову не стільки, вірніше, не лише про медичну допомогу, протезування, фізичну та психологічну реабілітацію. У пріоритеті мають бути програми адаптації ветеранів до мирного життя, до життя без фронту. Я і про достойну підтримку, і про працевлаштування, і про соціалізацію, і про курси професійної кваліфікації. Найстрашніше – це ризик, що люди які пройшли через фронт, можуть зіштовхнутися з байдужістю держави чи суспільним несприйняттям. Це може мати катастрофічні наслідки. І не лише для кожного окремого ветерана, а й в цілому, для усіх нас. Тому, окрім допомоги військовим підрозділам та допомоги родинам загиблих, ми активно займаємося ветеранами. У Фонді є розуміння, що одного дня цей напрямок стане пріоритетним – закінчиться війна, людей із фронту буде дуже і дуже багато. І не лише благодійні фонди – всі ми, держава, суспільство мають тоді докласти максимум зусиль.

– Робота на постраждалих після обстрілів об’єктах, допомога армії, ветеранам, родинам загиблих, підтримка медиків, допомога людям похилого віку. Ви ще займаєтеся дітьми?
М. К.: “Ба. Лу” для цього і створювався. Власне, для підтримки дітей та спорту. Так, ми допомагали медичним закладам, людям літнього віку. Але допомога дитячим будинкам, інтернатам, підтримка дитячого спорту та підтримка професійного спорту – було нашою основою. А потім була війна, яка все змінила.

– Так, спорт – це професійне. Ви були не лише чемпіоном Сумської області та України. Ви – чемпіон Європи та призер чемпіонату світу з кікбоксингу. Наскільки я знаю, ваша благодійна діяльність починалась з відкриття спортивних залів для дітей, у тому числі – дітей-сиріт.
М. К. : Відкриваємо такі зали й сьогодні.

– Не зважаючи на війну?
М. К.: Ми маємо розуміти, що ніхто нас не буде чекати. Дитинство не буде чекати, діти не будуть чекати. Для когось це 970-й день війни, а для когось – сьомий рік дитинства. І воно минає. Все, що закладається сьогодні, буде мати наслідки завтра. І ми не можемо, просто не маємо права, казати: “Зачекай” або “Зараз не на часі”. Тому ми будемо займатися дітьми, не дивлячись ні на що. Їхнє дитинство сьогодні – це завтрашній день усіх нас. З тієї самої причини “Ба.Лу” не припиняє і ніколи не припинить займатися спортом, професійними, молодими спортсменами, та молодими спортсменами, які тільки мають одного дня стати професіоналами.

– Що майстер спорту міжнародного класу сьогодні каже молоді?
– М. К.: Наші діти та наша молодь повинні мати майбутнє. Якщо молодий спортсмен – вчорашня дитина, все дитинство присвятив спортивним досягненням, а потім виявляється нікому непотрібним – ні державі, ні суспільству, ні своїм вчорашнім наставникам – хто виграє в такій ситуації? Програють усі! Кому ти потрібен, якщо твої вміння – це лише спортивна дисципліна та спортивний характер? Зараз я кажу: лише, але молодим спортсменам ми завжди кажемо: твої вміння – дуже цінні, ти можеш досягти й стати гордістю для суспільства і держави, прославляти Україну далеко за її межами, ти здатен своїми вміннями досягти кращого життя для себе і своїх рідних, ми поруч – не здавайся!