“Мамо, я повернувся…”

Відлуння Смертельного залпу: бійця 27-ї Сумської артбригади Олександра БУЙВАЛА, який загинув 3 вересня 2014 від вогню ворожих «смерчів», поховали в Сумах
Того вересневого дня в Сумах ховали одразу шістьох хлопців. Труни пливли середмістям.Людське море, квіти, вінки. Військові почесті. Ледь живі від сліз,голосіння і чорних хустокїхнімами й дружини. Здається, саме від тих похорон вояцьке похованняна Центральному кладовищі стали називати Алеєю Героїв. Паралельно жалобні процесії пройшли, зокрема, у Ромнах, Недригайлові, Лебедині, там також навіки прощалися з полеглими земляками – артилеристами «9-ки».
Герої «дев’ятки»
…Трагедія сталася3 вересня 2014. Надвечір по базовому табору 9-ї батареї 27-ї Сумської реактивної артбригади (полкуна той час), що розташовувався в тилу наших військ, поблизу с. ПобєдаНовоайдарського р-ну Луганської області, вдарили ворожі «смерчі». За свідченням бійців, місцевих жителів (з якими у вересні 2015р. авторові матеріалу довелося поспілкуватися особисто – див. публікації у «r» №35 та №46 за 2015р., – ред.),прицільний реактивний вогонь вівсяіз суміжної території Російської Федерації.
На третій день потому на випалену й посічену хвостовиками «смерчів» місцину прибула пошукова експедиція з числа добровольців – військовослужбовців 27-ї Сумської РеАБр, очолювана заступником комбрига підполковником Дмитром ГОРБОМ. З-під завалів двох бліндажів артилеристи «підняли» тіла дев’ятьох загиблих, а в розтрощеному ангарі зібрали фрагменти тіл побратимів, котрі на момент вогняного Армагедонуремонтували підбиту машину, а відтакопинились в епіцентрі вибухів. За словамиучасників пошукової експедиції, візуальній ідентифікації загиблі в ангарі не підлягали, як то кажуть, «рваные в клочья», отож, свій вердикт мала дати ДНК-експертиза. На той час бригадавже поточнила спискиособового складу «9-ки»: поранені у шпиталях, упізнані загиблі, а також ті, хтобільш-менш цілим вискочив із вогняного пекла. Відтак з’ясувалось, що доля сімох бійців невідома. Виникло припущення, що саме вони й загинули в тому ангарі. Мова йшла про Олександра ШОВТУТУ, Сергія КУЦЕНКА, Романа ПЛОЩИКА, Сергія ГРИБЕНИКА, Миколу КОЛОТА, Олексія КАЛЮЖНОГО та Олександра БУЙВАЛА. Щоправда, останній згодом набув статусу «безвісти пропалого».
Відтак безповоротні втрати 9-ї батареї після трагедії 3 вересня – разом із померлим відран Володимиром ДУДКОЮ -склали 16 людських життів.І один – безвісти.

Повернися, благаю!
«Щоб ви знали, я в Сашине повернення кріпко вірю, і серце віщує, що він живий! Він мені йсниться часто. От, ніби у шибку вночі хтось стукаєделікатно. І голос, Сашин голос, я його з жодним іншим не сплутаю: «Мамо, це я, відчиняй! не пізнала?». Прокидаюсь – спішу до вікна, відхиляю шторку тай бачу – у місячному світлі, в садочку, що коло нашої хати, – мій Саня стоїть. Дивиться – усміхається. І чітко так бачу: рідні очі, постава!.. Але як тільки думка майнула: мерщій відчиняй, зустрічай, а Саші вже й сліду немає, мов розчинився», – мама Надя натрудженою рукою втирає сльозу в кутику ока і дивиться так, як дивляться мами, що за свою найріднішу кровинкудо останнього. Аж пропікає…
Із Надією Іванівною БУЙВАЛО ми познайомились навесні 2016-го. Якраз «Панорама» здавала у друк «Книгу пам’яті героїв АТО» (2-е видання), і авторові цих рядків припало писати про 28-річного артилериста Олександра Буйвала. Вже при першому спілкуванні мама Надія справила враження: до краю згорьована, втім відчувалось – це людина ясного розуму, міцної вдачі, із чесної трудящої сільської інтелігенції. Після трагічної загибелі чоловіка сама виховувала синів. Звісно,у послуху, повазі до старших, привченими до праці. Працювала бухгалтером у колгоспі, завжди мала авторитет спеціаліста й людини, на яку можна покластися.
«У мене їх троє. І я кожного з них люблю. Але такого порозуміння, як у нас із Сашею, з жодним із синів. Я тільки подумала, а Саня вже моїми словами говорить, ніби думки читає. Ми з ним, як одне ціле, ніби одна душа», – продовжує свою сповідь мама.
Варто зазначити, на початку того ж 2016 р. бійця О. Буйвала по суду визнали «загиблим при захисті Вітчизни». Ініціатором судового процесу стала Сашина юна дружина, котра після втрати годувальника виховувала їхнього дворічного сина, а запрошеними свідками – Сашкові побратими.
Натомість Надія Іванівна синову загибель не визнала: «Як це так, два роки військове командування розповідало, що син пропав безвісти, два роки жила я надією, розпитуючи його серед полонених, поранених, а тепер мені кажуть: загинув! А кісточки де?! Он іншим батькам хоч труну повертають, а мені?! Нічого не кажуть – мовчать…» І від смертельних грошей за сина солдатська мати рішуче відмовилась: які гроші, коли її Саша живий?!

Про людське сумління
«Таню Василівно, мені наш Саня Буйвало з ума не йде, – ховаючи душевне сум’яття за дещо нарочитим тоном (чоловіки ж не плачуть!), ділиться тим, що ятрить душу, «дембель» першої хвилі мобілізації, механік-водій бойової машини «Ураган» Микола ТКАЧЕНКО. – Ще до травня 2015, поки йшла ДНК-ідентифікація останків наших хлопців, у всіх була хоч якась впевненість, що там – усі четверо. (Трьох із семи загиблих, критично обгорілих, представлених фрагментами тіл, віднайдених у ангарі, за сукупністю ознак – обручка, зубне протезування, комплекція людини тощо – ще у вересні 2014 без ДНК упізнали їхні батьки, по решті – ідентифікація тривала, – ред.).
Першим ДНК-ідентифікувалий провели в останню путь Льошу Калюжного, далі Колю Колота, і врешті-решт, у травні Сергія Грибеника. Після того піддавати ідентифікації, як виявилось, було більше нічого! Потому військове відомство оголосило Олександра Буйвала пропалим безвісти. У графу занесли – відповідальність зняли. На тому й все! Звісно, йде війна, і клопотів у бригади хоч відбавляй! Але ж Сашина мама й досі впевнена, що її сина шукають, серцем тліє. І виходить, що якось вононе по-людськи! От я й думаю: підмовлю двох-трьох наших хлопців, візьмемо шанцевий інструмент та поїдемо на Побєду Саню шукати. Є в мене здогадка, де він може лежати. От тільки аби фахова допомога! Бо на тій місцині, де 3 вересня усе літало й зривалося, можливо,й нині присипані землеюлежатьнерозірвані боєзаряди, інше озброєння, яке треба знешкодити. А ми ж артилеристи -до саперної справи не вдатні. І найважливіше,у разі знахідки людських останків треба жбуде витримати всю процедуру. Задокументуватияк слід. Он по тєлєку розказують про «Чорний тюльпан», мовляв, на окупованій території ця волонтерська місія «піднімає» останки наших загиблих, домовляється на обмін «з тією» стороною. А тут не треба й ризикувати – все на підконтрольній нашій армії місцевості…»
«Колю, ви не повірите,будуть вам і фахові пошуки, і «Чорний тюльпан»», – кажу у відповідь Миколі Ткаченку, миттю видобувши із пам’яті таке потрібне саме заразжурналістське знайомство. Направду, вже років із десять як спілкуємося із науковим співробітником Глухівського історико-археологічного заповідникаЮрієм КОВАЛЕНКОМ. У мирні рокиісторик та археолог Юрій у складі загону пошуковців, як тільки наставало літо, їхав у пошукову експедицію, повертав із небуття загиблих у Другу світову солдат. «Піднімав»останки героїв, щоб урочисто перепоховати, а встановивши особу бійця за смертним медальйоном, повідомити нащадкам, що їхнійбатько чи дід не «безвісти пропав», а «загинув смертю хоробрих», прикривши собою конкретний клаптик української землі. Із початком цієї російсько-української війни глухівчанин Юрій Коваленко став волонтером-пошуковцем «Чорного тюльпану».

Місія Дяді Колі
Відчуттядежавю не полишало, коли на перші роковини «9-ки» вцілілі під обстрілом бійці (іжурналісти «r»)бродили обпаленим пагорбом. Влітку 2014 саме тут розташовувався їхній базовий табір. Під ногами потріскував крихкий вигорілий метал – ріжки автоматів, ложки, обшивка«Ураганів». Усюди виднілось шмаття солдатської амуніції–берців,одностроїв,обвісів, чохлів від броників. (Деякі з цих речей ми передали до Сумського краєзнавчого музею). І хоча небо ясніло й природа буяла, направду, ставало моторошно, бо звідусіль проглядала смерть.
…На момент перших вибухів механік-водій Микола Ткаченко (позивний Дядя Коля) стояв на вході в той самий ангар, де втомленіхлопці ладнали підбиту напередодні ТЗМку(техніко-зарядну машину) – бойову подругу БМ-«Ураган». Дядя Коля зайшов спитати, чи потрібна яка допомога. Спершу, пригадує, був характерний свист, потім атмосферу й земну твердь струсонуло від вибухів. І одразу – гігантська стіна пекельногополум’я. Микола що є сил рвонув із ангара. Чому так, потім і сам не зміг пояснити. Напевно, каже, щось вище залогіку. Лише долі секунди та підсвідомість. Припав до землі, втискаючись у неї всім тілом, рятуючись від залізного дощу й полум’я, одночасно клянучи себе за нерозважливість. Мовляв, хлопці в ангарі врятуються, бо поховалися за колесами двадцятитонної машини, як це робили не раз, а він на відкритій місцевості, напевно, приречений. Аж в якийсь момент крізь загальний Армагедон уловив ще сильніший вибух і гуготіння, повернув голову і там, де щойно був ангар, побачив стіну вогню. Усе єство відмовлялось сприймати реальність…
«Як довго йшов обстріл, я й ладу не зведу, здавалося вічність! – І досі помітно хвилюючись, згадує Микола. – Коли ж мегатонні вибухи припинились, примарилось, що серед попелу, запаху соляри й горілої плоті, покрученого вогнем металу я залишився один-єдиний на всьому білому світі. Це як відчуття Апокаліпсису. Потім я кудись йшов, повз, брів. У вухах і голові –тільки дзвін. Нарешті на мене наткнувся «УАЗик» – бійці, капелан та медик якоїсь бригади. Кудись підвезли. Висадили. Щось питають, я геть нічого не розумію. Остаточно прийшов до тями, мабуть, днів через півтора…»
Микола Ткаченко цього не промовив, втім подумалось, що загибель побратимів, що сталася на його очах, ятрить солдатові душу. Хоча в тому й немає його вини, але совість не відпускає. Спонукає до дій. Бо він живий, а вони – до раю.

Місія «Чорний тюльпан»
Волонтер Юрій Коваленко і солдат Микола Ткаченко стосовно майбутньої пошукової операції порозумілисяз півслова. Втім очікування самої експедиціїрозтягнулосяще на рік. На те були трагічні причини. На той час волонтери місії «Чорний тюльпан» вели пошуки останків українських бійців на окупованій ворогом території, зокрема, біляІловайська, Дебальцевого, Зеленопілля тощо. І мовайшла про десятки, сотні «піднятих» тіл. Зірки щодо експедиції із встановлення долі Олександра Буйвалазійшлись на минулорічну Покрову.(Фінансами допоміг армійський волонтер, сумський підприємець-аграрій Сергій КАПЕНКО).
«Наші пошуки ми розпочали там, де я Саню й інших трьох хлопців (вже ДНК-ідентифікованих)бачив востаннє, за кілька митей до вибуху. На ту місцину вказували й наші побратими-артилеристи, що у вигорілому ангарі згортали докупи фрагментипошматованих тіл, – розповідає солдат Ткаченко. – Точне місце розташування зруйнованого ангару підказувала потужна бетонна підлога, тепер поросла звідусіль бур’яном. Металева півсфера спорудирозлетіласявід потужних вибухів, а залишкимісцеві розтягнули на брухт. У кількох місцинах бетонна подушка зяяла вирвами, а від найбільшої – променями тріщини.Силою ломів та м’язів підняли одну таку важезну бетонну скалку, вигорнули з-під неї можливі людські останки. Просіяли, перебрали – ухлопців з «Чорного тюльпану»тут є своя метода. І, правда, натрапили на людські кістки. Це були шийні хребці, фрагментчерепа… Словом, якщоце, й направду, виявилися б Сашиніостанки, то шансів вижити з такими ушкодженнями у нього не було…»
Рідніпропалого безвісти сержанта про історію з пошуковою операцією навіть не здогадувалися. Навіщо турбувати передчасно, нічого достеменно не знаючи? У справу було посвячено обмежене коло людей.
Протокол про вилучення знахідки – як і годиться– оформили співробітники місцевого управління СБУ. У присутності поліцейських. Волонтерів із місії «Чорний тюльпан» та побратима Миколу Ткаченка записали офіційними свідками. Потому контейнер із людськими останками, відповідно запечатаний, повезлидо Запоріжжя. Там знаходиться одна з ДНК-лабораторій, що спеціалізується на ідентифікації загиблих бійців. Співробітники СБУ ввічливо попередили: дзвінками не турбувати. Буде результат – самі повідомлять. Повезли – і забули. Як тепер пояснили, через людський фактор, мовляв, колишній співробітник звільнився, новий швидко не ввійшов у курс справ, буває…
А тим часом Микола Ткаченко почувався, мов на розпеченій пательні. Душу рвали докори сумління: якщо,й справді, це останки пропалого безвісти побратима, то у Сашкової мами погаснеостання надія на повернення сина. Як тоді жити? Але якщо не добиватися правди, не споряджати пошукову експедицію, то ці мамині муки – гойдання із віри в зневіру – триватимуть цілу вічність. Направду, тортури!
Нарешті 27-а артбригада знайшла свої «виходи» на управління Служби Безпеки в Сумській області. Ті поспілкувались з колегами. Процес з ДНК-лабораторією зрушив з нульової позначки. Від квітня до липня встигли зробити два ДНК-аналізи. Хоча вже перший був позитивним, але зробили й другий – підтверджуючий. У офіційному повідомленні, що отримаютьСашині найрідніші,значитиметься, що на 99% останки,знайдені під бетонною плитою на місці колишнього базування сумських артилеристів поблизу с. Побєда,належать ст. сержантуОлександровіБуйвалу.Як підказує життя, більшого збігу й не буває…

Вічна пам’ять
У четвер зранку,16 серпня,вантаж «200» -труну з останками загиблого артилериста, останнього із Небесної Чоти легендарної 9-ї батареї, з почестями доправлять до Сум. Скорбну місію супроводжуватимерідний брат та військовослужбовці артбригади.
Опісля, о 10:00, на плацу військової частини відбудеться урочисте прощання з полеглим Захисником України, а о12:00старшого сержанта Олександра Миколайовича Буйвалапоховають на Алеї Героїв, поряд із спочилими раніш побратимами. Мама Надія Іванівна дала на те згоду. Сашина душа через чотири роки поневірянь нарешті знайде вічний спокій у рідній землі…
У безутішному горі за полеглим Героєм- мати, брати, дружина із чотирирічним сином та п’ятирічна донька від цивільного шлюбу.

Підверстка.
Олександр Миколайович Буйвало (18.07.1986-03.09.2014) – технік 9-ї батареї 3-го артдивізіону 27-ї Сумської РеАБр. Народився в с. Товста Білопільського р-ну Сумської області. У 2003р. закінчив Товстянську загальноосвітню школу. У Сумському ПТУ №2 отримав фах токаря. Ще до війни став на військовий контракт у 27-му Сумському реактивному артполку. Був відповідальним за ремонт БМ-«Ураганів», ТЗМок, іншої військової техніки. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітетуй територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни18 травня 2016р. нагороджений орденом «За мужність» IIIст. (посмертно).
Тетяна Голуб, “Панорама” №33