Люди Сумщины: бойцу нужна помощь

Важкопоранений боєць героїчної 58-ї бригади Сергій КУРСОВ саме зараз потребує нашої допомоги
…Одразу мало хто сподівався, що після таких поранень він виживе. Усе його тіло, міцне й ладно скроєне, тепер було пошматоване й нашпиговане залізом, кров цебеніла, немов крізь решето. Була десята година вечора 16 лютого 2017 року. Доки туго затягував кровоспинні турнікети на нозі й руці, колов знеболювальне, чаклував над гомілкою, де крізь вирвані м’язи виднілася кістка. Поранений командир відділення 3-ої роти – командир спостережного пункту Сергій КУРСОВ важко дихав, до останнього хапаючись за реальність, вслухався в гуки бою, «стрілкотню», що розгорталась з новою силою. Важко гупав «120-ий», моторошно кромсав повітря «80-й» калібр. До ворога – не більше пів-ста метрів. Ближній бій. Наші позиції на авдіївській Промці (Фестивальна) вже який місяць (і який рік) були справжнісіньким пеклом…
Поки чекали на «борт», старший сержант ще намагався триматись, давав останні поради, хоча у голові шуміло й хвилями накочував морок. Хлопці стояли похнюплені. Ранком мали ще двох «300-х» й «200-го» (двох поранених та вбитого, – ред.).
Спершу везли бувалою в бувальцях «бронею» по розбитій вщент авдіївській Дорозі життя, де кожна вибоїна виймала серце. Далі приміською електричкою поближче до Дніпра. (На пероні – закарбувалось у пам’яті – переполохані, жалісливі очі літніх жінок, котрі, не відриваючись, дивилися на напівмертвих солдатиків, зовсім молоденьких і старших, зів’ялих, стогнучих, розпластаних на санітарних ношах, вкутаних у скривавлені ковдри). Тільки в дніпровському шпиталі старший сержант остаточно «відключився». До тями прийшов днів за два. Спина, бік, усі кінцівки, коли закінчувалась дія знеболювального, пеком пекли, звідусіль стирчали дренажні трубки. Перше, що попросив, зателефонувати дружині й синам…
До війни Сергій, який якраз розміняв четвертий десяток, працював зварювальником, монтажником-висотником. Займались промисловим будівництвом, але з охотки брались і за цікавіші, складніші в реалізації об’єкти, як, скажімо, купол величного храму в середмісті Черкас, або ошатні міські будівлі з купольним дахом. Робота, хоч і була не з легких, але подобалась, та й давала можливість забезпечувати родину. Аж тут Майдан, окупація Криму, запекле протистояння на Донбасі.
«Чи вмовляла дружина не йти на війну? – поринає у спогади Сергій, з гримасою болю примощуючи на ліжку зручніше свою покремсану ногу. – Звісно, що ні! Вона ж мене, як ніхто, знає! Але плакала від душі, що правда то правда… Із перших місяців окупації я просився до війська, штурмував військкомат, бо справа мужчини захистити родину, рідну землю. Спершу мовчок, а потім запропонували піти до 15-го тербату «СУМИ», там якраз не вистачало професійного сержантського складу. А у мене воєнний досвід! Бо це для мене третя війна: замолоду в складі миротворчих сил ООН ніс службу в Югославії та Анголі. Був солдатом, згодом сержантом.
Отож, із січня 2015-го я на фронті – командир відділення славної 3-ї роти. За цей час мій рідний 15-й батальйон територіальної оборони «СУМИ» набув фронтового досвіду, став підрозділом 58-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил України. Легко не було: зокрема, ми тримали позиції на Донецькому напрямку, довкола Золотого, Горіхового, Попасної, Архангельського, Верхньоторецького, на 29-му блокпості».
Він по-чоловічому надійний, справжній, із вольовими нотками в голосі. Про таких кажуть: «мужик», «тримає слово», а ще «пішов би з ним в розвідку». У розмові зауважуємо, що Сергій Курсов говорить із характерними інтонаціями етнічного росіянина-сибіряка, так несхожими на м’якший і звичний нам варіант «української російської» мови.
«Я ж по батьку росіянин і народився в Росії, за Уралом, і рідня моя там, – пояснює наш співрозмовник. – Спершу, із початком російської окупації, війни в Україні, сперечався із ними, доводячи очевидне, а нині вже – ні, бо хто хотів, той вже все зрозумів… Мама ж моя в дівоцтві мала прізвище Шевченко та й родом із Канева. І це завдяки їй я змалку знав, що Україна – це земля моїх прадідів. До України ми перебралися в 1985-му. Тут пройшла моя юність. Тут я одружився, троє синів народилося. Тут я став дідом! Україна – це мій дім, родина, моя рідна земля. І я – скільки є сил – буду її захищати. А моїм у Росії кажу так: як би там не було, але це не ми до вас, а ви до нас прийшли із вогнем і мечем! Тож у чому ваша правда, брати?!»
Перше своє поранення (на цій війні) Сергій отримав минулоріч,так само, в середині лютого. Пройшов курс лікування – і в стрій. Нині ж все набагато складніше. «Військові хірурги жартували, мовляв, я в сорочці народився: бо стільки осколкових поранень, на тілі місця живого немає, а жодної перебитої кістки! Наразі моя мета: стати на ноги, загоїти рани, особливо на лівій нозі, де й тепер «діра», що важко затягується, сочиться. Але кістки цілі – м’язи наростуть. Принаймні, я того прагну, а впертості мені не позичати, – запевняє старший сержант на позивний Курс. – Та й хлопці мої з передка мало не щодня телефонують, доповідають обстановку, кличуть, жартують. І так, душу тягне…»
Наразі Сергія Курсова із військового шпиталю перевели до звичайної міської лікарні, де зовсім інші фінансові можливості. (Шпиталь перевантажений через постійний потік поранених з фронту). Відтак саме зараз наша підтримка бійцеві дуже-дуже потрібна.
ДОПОМОГТИ ВАЖКОПОРАНЕНОМУ стати на ноги ви зможете, перерахувавши свої посильні кошти на банківську картку: ПриватБанк №5168 7572 9191 2147 – отримувач Курсов Сергій Сергійович.
АБО НА ВОЛОНТЕРСЬКИЙ РАХУНОК Громадського фонду «Суми» – на програму «Допомога пораненим»: СФ ПриватБанк, рахунок: 26001055020584, МФО: 337546, ЄДРПОУ: 39364679, для Курсова Сергія.
Вріз. Сергія Курсова 27 лютого 2017 року було нагороджено солдатським орденом «За мужність». Нагороду хлопець отримав на шпитальному ліжку…
Тетяна ГОЛУБ, “Панорама” №17