Как живет приграничное село на Сумщине (фото)

«Дві країни сходяться у моїй хаті…»
Журналісти «Дня» відвідали прикордонне з Росією українське село Рижівка, щоб дізнатися, як змінилося життя місцевих людей після початку війни
«Хата в мене пополам на Росію, — цими словами 80-літня мешканка прикордонного села Рижівка Білопільського району Сумської області Галина Олександрівна зустрічає журналістів «Дня», і відразу запрошує пройти в будинок. — Хлопці, ось йдіть сюди. Ця моя спальна — йде на Росію… Прикордонний паркан, дроти… Подивіться у вікно: дві країни сходяться просто у моїй хаті й на моєму городі».
Повернувшись із зони проведення АТО і детально описавши у серії фоторепортажів особливості життя людей у прифронтових містах і селах, журналісти «Дня» вирішили завітати на кордон з країною-агресором — Росією, щоб на власні очі переконатися, як живуть, що думають і з якими проблемами зіштовхнулися люди у селах, які буквально будинок в будинок межують із країною, яка веде проти нас війну.
Будинок Галини Гуділіної — останній на українському кордоні. Буквально перед ним розташовано прикордонний український пункт, а далі — смт Тьоткине Глушківського району Курської області. «Наша вулиця Дружби села Рижівка плавно доходить до російської станції Тьоткине. В Радянському Союзі вирішили частину цієї вулиці віддати селищу Тьоткине. Її назвали вулиця Прикордонна — розповідає Галина Олександрівна. — Тоді ж ми карти не розуміли. Це був Радянський Союз, тут все життя була Україна, там — Росія. Але всі місцеві мали право ходити вільно. І навіть після незалежності України слово «кордон» було певною мірою умовним. Він то був, звісно, але жили ми як одне село. Тут — всі родичі їхні, там — всі наші. Українські діти ходили в школу в російське Тьоткине, гуляли і тут, і там; багато наших працювали у них. А після початку війни Україна закрила наш сільський пропуск, той, що перед моїми воротами. Абсолютно для всіх, зокрема, для місцевих. Закрили кордон — почалися проблеми. Так і скажіть в Києві — ми тут в селі плачемо цілими днями, що не пускають, і росіяни плачуть… Я в магазин навіть не можу піти. Мені до російського магазину по хліб пройти менше 50 кроків. А тепер хвора чухаю більше кілометра; в однієї дівчини мати там хвора лежить, в іншого чоловіка — дружина залишилася».
«Розумієте, в селі немає жодної родини, у якої б не було родичів в селищі Тьоткине чи трохи далі в Росії, — це вже говорить депутат Білопільської районної ради, обраний від села Рижівка, Володимир Відуєв. Він люб’язно погодився супроводжувати нас у селі, адже добре знає місцеві проблеми. — У мене особисто дві двоюрідні сестри проживають у Тьоткиному. Раніше, коли був пішохідний перехід відкритий, за наявності паспорта і місцевої прописки наші люди пересувалися вільно — ходили в Росію до рідних, в магазин, на роботу… А з російського Тьоткиного всі їздили в наш район Білопілля на ринок, бо тут були продукти харчування дешевші. Пішохідний кордон повністю закрили. Це була ініціатива України, офіційно пояснювали, що так перешкоджають диверсійним групам проникати. Зараз люди змушені їздити через автомобільний пункт пропуску «Рижівка». Виходить — від села до пункту пропуску — 5 км, а там ще 5—7 км до центру. От і в результаті, щоб бабці Галі побачити сусіда, треба 15 кілометрів проїхати і на пунктах пропуску втратити час…».
Почувши про те, що депутат районної ради згадав одну з причин закриття пропускного пункту — з метою упередження проникнення диверсійних груп з РФ, Галина Олександрівна його перебила: «Слухайте, тут на українському пропуску такі ідейні «бандери» стоять — сильні, здорові — ніколи, нікого й ні за які гроші не пропустять. Та тут миша не пролізе — які вороги? А якщо їм і треба буде пройти, то ви що думаєте, що вони просто по центру нашого села, через офіційний пункт пропуску будуть це робити? Може, ще прапори Росії нехай піднімуть і в барабани б’ють? Кому треба буде «прорватися» — той «прорветься», що, на всьому кордоні не знайдуть де? Вони там в Києві політикою займаються, а ми до своїх мертвих навіть сходити не можемо. У нас же і цвинтар спільний. А про війну ви згадали. Я вам так скажу — нехай Америка сюди не лізе. Наші продалися США — це чистої води правда». І тут же, на наше запитання, бабуся уточнює, що дивиться російські канали, хоча показують і українські.
«Поки був у селі пункт пропуску — автобус «Суми — Рижівка» їздив тричі на день. Був вигідний маршрут. Зараз він в понеділок не ходить взагалі, і їздить лише 2 рази на день. Дуже зменшилася кількість пасажирів. Їздили росіяни на базар, просто справи свої вирішити — тут аптеки, лікарні, заправки», — додає депутат районного ради Володимир Відуєв.
ТРИРІЧНА АЛІНА НЕ ПАМ’ЯТАЄ ВІДКРИТОГО ПУНКТУ ПРОПУСКУ. ВІДКОЛИ ВОНА НАРОДИЛАСЯ — ПРОХІД ЗАКРИТИЙ
Ми виходимо від Галини Олександрівни і цією ж вулицею Дружби рухаємося до центру, у сільську раду. Помітивши журналістів з фотоапаратом, до нас підійшов місцевий мешканець Сергій, набігла сільська дітвора. «Так і напишіть, що пункт пропуску — це головна проблема. Та наші діти гратися туди-сюди бігали. А скільки родин, де дружина — росіянка, а чоловік — українець. Або навпаки. Тепер їх розділили. Зрозумійте, це не Росія закрила кордон, а ми, Україна. А Росія потім образилася і паркан поставила, — говорить чоловік. — Моя дружина з Тьоткиного — там всі її родичі. Зараз в лікарні хвора, а сестри навіть провідати не можуть, бо вони росіянки і не мають закордонного паспорта».
Ми проїжджаємо повз сільський футбольний стадіон. «Наша команда 3—4 місце в районі займає з футболу, але бувають випадки, що м’яч залітає за паркан — до Росії. Все — купуй новий», — говорить Володимир Відуєв, і показує, як пройти в сільську раду. У кількасот метрах від Росії, в приміщенні сільської ради, на стіні висить плакат із зображенням загиблих захисників України. Це перше, що відразу впадає в очі. А ще — відкритті двері в бібліотеку, яка знаходиться під одним дахом із сільрадою.

СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА ОЛЕКСАНДР ЧЕХ ТА БІБЛІОТЕКАР НАТАЛІЯ ВАЩЕНКО ОТРИМАЛИ ПОДАРУНОК ВІД «ДНЯ» — ТЕПЕР МЕШКАНЦІ ПРИКОРДОННОЇ РИЖІВКИ ЗМОЖУТЬ ЧИТАТИ НОВІТНЮ ІСТОРІЮ ДЛЯ «ЧАЙНИКІВ»
«Кому я тільки не писав листи — депутатам, у КМУ, в облраду, в райраду… Всі відповідають формально, що у вас в 10-кілометровій зоні є ще один пункт пропуску — автомобільний, «Рижівка». Але щоб нашим туди потрапити, треба втратити щонайменше дві години. Наш пункт пропуску робився першочергово для місцевих двох країн — Глушковський і Білопільський райони. Зараз ми просимо: зробіть хоча б для двох сіл, розділених однією вулицею — Рижівка і Тьоткине, — говорить голова Рижівської сільської ради Олександр Чех. — Тітка Галя, яку ви вже бачили, це наша зірка. Вона сказала вам дійсно про нашу основну проблему — відкрийте кордон. Так, війна, так, снаряди рвуться… Але мати залишається матір’ю, а брат — братом. І коли він на сусідній вулиці все життя прожив, а тепер — не може в гості піти, то це неправильно. Тут дуже тісні родинні зв’язки. Більше того, коли брат прийде до брата і розкаже, що ніхто тут людей в Україні не їсть — це буде елементом боротьби в інформаційній війні. А так всі бачать на ТБ, як Росія незрозуміло що про нас говорить, а самі люди, місцеві, зіштовхнулися з тим, що Україна не чує своїх громадян… До речі, сільська рада отримує український пункт пропуску, платимо за світло… допомагаємо — дрова дали, інвентар купували. Жевріє надія, що ми його таки відкриємо. Поки ж вони нам два лише рази на рік відкривають дорогу — на Паску і 9 травня — рідних пом’янути.
Запитуємо, які настрої у людей?
— Відкрийте пропуск хоча б для місцевих і відремонтуйте дороги — це наші дві проблеми. В Києві цього не розуміють. Рідних розлучити не можна. А щодо дороги — вона міжнародна, а останній раз ремонтували її 2012 року. Саме ж село газифіковане, є водогін, всі дороги — з твердим покриттям. Щодо політики, то я вам так скажу — люди дивляться і українські, й російські канали — і порівнюємо хто що каже, а потім самі намагаємося розібратися. А ще — у нас багато читають, щоправда, «День» тільки плануємо передплатити». Голова села показує нам бібліотеку. В ній тепло, затишно і чималий, як для села, книжковий фонд.
«У нашому прикордонному селі людей цікавлять любовні романи і детективи. А також люблять читати про історію. Хоча про історію в нас небагато книг, зокрема про нову, — говорить бібліотекар Наталія Ващенко. — Загалом, маємо 4752 книги. Дякуємо за подарунок — книгу з Бібліотеки «Дня» «Котел», або Справа без терміну давності». Тепер в нас буде 4753 видання».
ЗАЛІЗНИЦЕЮ В РОСІЮ ПІСЛЯ 2014 РОКУ ТУТ НЕ ПРОЇДЕШ. СПОЛУЧЕННЯ ПРИПИНЕНО
Виходимо з бібліотеки і прямуємо до автомобіля, коли до нас підбігає місцева дівчина. «Ви точно з газети? Напишіть про мене. Бабусі — 76 років. Не ходить, живе сама. І ми кожного дня до 30 км змушені їздити. А так, напряму, кількасот метрів, — дівчина на ім’я Світлана трохи схвильована. Вона вірить, що публікація в газеті допоможе. — Дивіться, у мене мама — росіянка з Тьоткиного, а тато — українець із Рижівки. Мама все життя тут працювала, а тато — там. Це специфіка прикордонних сіл. І нас не можна розривати по живому, треба це розуміти».