Ми обрали Україну

«Ми приїхали до Сум 22 травня 2014 р. з м. Щастя, що на Луганщині. Ми встигли на “останній потяг”, що називається. У ту ніч, коли ми вже приїхали у Суми, була обстріляна одна з залізничних станцій Луганської області, і саме ця дата вважається датою початку бойових дій у Луганській області». Так згадує історію свого вимушеного переселення нині сумчанка, а колись луганчанка Наталія ЄСІНА.

Наталія Єсіна народилася і провела дитинство у Красному Лучі (тепер м. Хрустальне Луганської області, яке з весни 2014 р. перебуває під окупацією росії). Там її оточувала любляча родина, яка завжди була налаштована проукраїнськи, як і більшість оточення Наталі. Її бабуся розмовляла хоча й суржиком, але українською, мама працювала журналісткою у місцевій газеті, тому не дивно, що сьогодні, коли люди спілкуються з Наталією Єсіною, перше, що їх вражає – це чудова і непритаманна для Сумщини щира українська мова. Наталка навчалася в школі, коли почала писати свої перші замітки до газети, де працювали мама і хрещена, але життя своє зі словом пов’язувати не планувала: сама хотіла стати юристом, а батьки наполягали на педагогіці. Але доля склалася інакше, і першу освіту вона отримала у Східноукраїнському національному університеті ім. Даля саме за фахом журналіста. Наталія ніколи не сиділа без діла і без роботи: «Для мене не було питання, як знайти роботу, працювала ще зі студентства. Після отримання «червоного» диплома магістра, я вже мала три-чотири пропозиції працевлаштування. Обрала обласну телерадіокомпанію, де до декретної відпустки працювала старшим редактором суспільно-політичних програм. Ще до народження сина я відчувала, що працювати стає дедалі важче, бо був певний тиск з перекосом на бік теперішнього ворога, тому поки дозволяла ситуація, я продовжила декрет і пішла у фриланс».

Точка неповернення
Ініціатором виїзду зі Щастя була саме Наталія, вона інтуїтивно відчувала, що буде тільки гірше, жити під окупацією вона не зможе, та й дитину треба рятувати від “руського міра”. Останньою краплею став так званий референдум за створення лнр, регіон поступово заповнювався росіянами, майже на кожному кроці створювалися їхні блокпости, а правоохоронців не було. Ходити по вулицях рідного міста і вільно розмовляти ставало дедалі страшніше, потрібно було весь час себе контролювати та озиратися. “А коли мама сказала мені, що вона, гуляючи з Артемом на вулиці, дивиться на дахи будинків і вишукує снайперів, я зрозуміла, що нашому щастю у Щасті прийшов кінець”, – пригадує Наталія. На короткій сімейній нараді було вирішено збиратися і їхати, як тоді здавалося, у безпеку. У Сумах жили родичі, тому першим пунктом призначення й обрали саме наше місто. Квитки купили через інтернет, і 21 травня родина з двома рюкзаками та ноутбуком сіла у потяг і за добу була вже на нашій території. “Коли ми під’їжджали ближче до Сум і я побачила якісь дорожні вказівники, на яких були написи “курськ – 40 км, мене на якусь мить охопив страх. Куди ми приїхали?, – пригадує Наталія. – Але то був лише миттєвий спалах емоцій. Я жодного разу не пожалкувала, що доля привела мою родину саме у Суми”.

Рівні, але різні
Переселенця може зрозуміти лише переселенець. Оскільки погорільця зрозуміє лише погорілець, наприклад. Це чиста психологія До 2014 р. таке поняття як переселенець, в Україні вже давно існувало хіба що на папері. Тепер у нас заведено вживати термін ВПО – внутрішньо переміщена особа, і серед них виділяють переселенців першої (2014-2015 рр.) і другої (2022 і до сьогодні) хвилі. Серед ВПО, як і серед інших соціальних груп населення, є різні люди: і гарні, і погані. Але так влаштоване життя. Різниця ж ментальна у переселенців першої і другої хвилі, як вважає Наталія Єсіна, полягає в мотивації, через яку люди були змушені покинути усе своє життя і їхати шукати нового: “Якщо у 2014 році люди, виїжджаючи, обирали Україну, то у 2022 – люди обирали життя. А ще, переселенці першої хвилі досить довгий час жили в очікуванні того, що скоро все скінчиться і вони повернуться додому. А життя йшло повз нас. Більшість же ВПО другої хвилі, лишаючи свої домівки, не мають сподівань на повернення».

Тут мій дім
Вже 10 років Наталія з сином живуть у м. Суми, але жінка і досі згадує ті перші відчуття. Одразу було відчуття безпеки, можна було говорити в повний голос, не озираючись, гуляти вечорами на вулиці, дивитися, як на будівлях майорять НАШІ українські прапори, яких на Луганщині не бачили з березня 2014 р.
На шию родичам родина сідати не хотіла, і оскільки віддалена робота приносила кошти, вони майже відразу знайшли квартиру для оренди, переїхали туди та стали налагоджувати своє життя тут. Оскільки було літо і син був ще маленький, то віддавати його в садочок було вирішено восени, а літо провести в “акліматизації” до місцевого життя, так би мовити.

«Суми стали моїм домом. І з кожним прожитим тут роком я впевнена в цьому ще більше», – говорить Наталія Єсіна

Найбільшою складністю для переселенців було те, що їх ніхто не чекав з відкритими обіймами і готовими рішеннями. Тож, дехто просто сидів у тимчасовому житлі і чекав чогось від держави, але Наталя не з тих, хто звик чекати. Жінка взяла усе в свої руки і пішла у буквальному сенсі по кабінетах – до соцзахисту за статусом переселенця, до управління освіти – аби влаштувати сина у садочок, не боялася питати на вулиці у мамочок з дітьми, де тут поліклініка і гарний педіатр, а де тут перукарня або ж магазин дитячих іграшок. Отже, вже у вересні 2014 р. 5-річний Артем пішов до дитячого садка, а Наталя продовживши віддалено адмініструвати декілька інтернет-ресурсів, зрозуміла, що людей, які стикаються з труднощами після вимушеного переселення, надто багато, а допомоги їм – надто мало. Це і стало поштовхом, аби спочатку ділитися на сайтах своїм досвідом, як ВПО. Пізніше її активну позицію помітили і вона отримала пропозицію від Чернігівського ГФ з прав людини реалізувати у м. Суми проєкт з допомоги ВПО. Відтоді Наталія не просто має статус ВПО, про який, до речі, воліє не згадувати, а допомагає тим, у кого менше рішучості і більше розгубленості на шляху до налагодження нового життя.
Сьогодні Наталію Єсіну знають у Сумах, не як переселенку, а як жінку з активною громадянською позицією, яка допомагає людям і відстоює права тих, хто цього потребує. Вона є співзасновницею ГО “Північна правозахисна група”, є представником Української Гельсінської Спілки з прав людини у м. Суми. Вже у Сумах Наталія здійснила свою дитячу мрію і отримала диплом юриста у СумДУ.
Син Артем, якому сьогодні вже 14 років, навчається у школі, живе своє цікаве і до 24 лютого 2022 р. мирне, завдяки рішучості мами, життя, і вважає себе сумчанином. Єдине, що вирізняє підлітка від своїх однолітків – це вільна від суржика українська мова.
На питання, чи почувається родина Єсіних у Сумах, як вдома, Наталія впевнено відповідає: “Так! Саме під час повномасштабного вторгнення, під звуки вибухів, коли шкірою відчувався руснявий літак над моїм будинком, прийшло усвідомлення – що я НАРЕШТІ ВДОМА. Дякую долі, що я опинилась на Сумщині, моїй місцині сили. Мабуть, досвід переселення та подальших життєвих поворотів зробив мене такою, якою я є зараз, наповнив сенсом та цінностями, відсік зайве навколо та огорнув міцною оболонкою. Це зараз, мабуть, зізнання в коханні місту, яке свого часу прийняло мене, а потім захистило та вистояло, яке вистоїть та відновиться, незважаючи ні на що”.

Фото публікується з дозволу Наталії Єсіної

Ця програма/цей проєкт реалізується за підтримки програми “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX