Хапуга і ворюги

Коли я нарешті зібрав матеріал для роману «Іловайськ», то постала проблема – знайти правильну, не фальшиву інтонацію для оповіді. Щоб без пафосу, але й без спрощення розповісти ці страшні і героїчні історії. Вибрав для читання кілька книг про війну, у тому числі, і німецьких – погляд, так би мовити, з боку ворога. Згадав також про книгу Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда», читав її давно і запам’ятав як чесний талановитий текст, попри сталінську премію. Зрештою, сам Віктор Некрасов став згодом дисидентом і емігрував до Франції, але то вже зовсім інша історія. І от, коли я перечитував «В окопах Сталінграда», багато речей вразило мене у 2015 році, вже дорослого. Один із епізодів – особливо. Підрозділ з останніх сил тримає оборону клаптика берега Волги, ворог – у 50 метрах. Харч і боєприпаси бійцям підвозять через ріку човнами, по яких, зрозуміло, ворог веде інтенсивний вогонь. Але час минає, і бійці дивуються, що ніколи до них не допливають м’ясні консерви. Командування зацікавилося, провели швидко розслідування і з’ясували, що, здається, майор – начальник з постачання, вимінював консерви місцевим селянам на самогонку. Підкреслюю: не якимось там полінезійцям чи австралійським аборигенам, які знати не знають, звідки консерви взялися і у кого їх забрали, а пересічним селянам, радянським людям, які точно були в курсі, у кого ті консерви забрали. І це ж легендарна, за радянською історіографією, Сталінградська битва, де місце знаходилося лише благородству, патріотизму та подвигу. Принаймні, так нас вчили.
Звісно, це пропаганда. Тобто вивернута правда або брехня, або частина правди, або викривлення правди – як завгодно. Точніше, коли як, або за потребою, або, у залежності від того, який стиль пропаганди сповідує держава.
За десять місяців війни неймовірної популярності набрала теза, що українці – якийсь неймовірний, несамовитий, особливий народ. І що після війни – лише дайте нам можливість перемогти – ми тут таке у країні збудуємо, що весь світ впаде від заздрощів. Теза базується на героїчному масовому спротиві, який українці надають агресору, солідарності, яку виявляють українці один до одного, взаємодопомозі та іншим позитивним рисам, які наш дійсно героїчний народ проявив під час війни.
Але правда полягає у тому, що у кожному народі завжди є свої зрадники, свої дезертири, свої хабарники, свої розкрадачі бюджетних грошей, свої корисні ідіоти і просто свої ідіоти. Останні, до речі, не в дефіциті.
І підтвердження цієї тези ми наочно бачимо прямо зараз. Не встиг американський «Боїнг» із ревізійною комісією торкнутися шасі бетонних плит аеродрому, не встигли відкритися двері залізничних вагонів, як в українських медіа вже з’явилися перші повідомлення про підозри посадовцям. Особливо боляче читати історії про Міністерство оборони. Очевидно, міністр оборони Рєзніков скоро отримає відставку (було б гарно, щоб підозру, але це вже занадто, вигідніше зробити вигляд, що пан міністр не знав, не чув, не бачив).
Але не варто хапатися за голову, кричати «Зрада!» і панікувати. Бо дійсно, ворюги і хапуги є скрізь, у будь-якій верстві суспільства. За ідеєю, політика, свобода слова, демократичні перегони і вибори створені для того, щоб максимально просіяти своїм ситом недоброчесних кандидатів і віддати електоральні симпатії найменш схильним до ганебних вчинків кандидатам. За умови, звісно, що самі виборці віддають перевагу саме чесному способу життя.
Але Україна – країна, яка обирала президентом двічі судимого за крадіжки януковича. І це трапилося не в ХІХ столітті, це трапилося у 2010 році. А потім, коли цей злодюга створив мафіозний клан «Сім’я», розпочав грабувати країну і дограбувався до того, що не стало чим платити бюджетникам зарплатню, та вирішив цю країну продати путіну за кредит, за гроші і посади, під його прапорами збиралися мільйони. Щоб захистити що? Свої «цінності» і право на грабунок.
Як думаєте, чи багато змінилось з тих пір?
Звісно, багато. Дуже багато. Неймовірно багато. З 2014 року країна неймовірно швидко рухається в бік українства, багато речей і вчинків стають суспільно-неприйнятними, люди стали вільнішими і більш відкритими.
Але той прошарок хабарників, що сформувався за 30 років, нікуди не дівся. Хабарники присутні у військових частинах, університетах, військкоматах, лікарнях, міністерствах, державних підприємствах – там, де закон не працює або не може працювати, бо створений так, що не може працювати. Плюс війна накладає свій відбиток – стрес, обмаль часу, бажання вижити. І жодні благання про чесність, справедливість, загиблих солдат, втрачені домівки, дітей-сиріт не мають на таких людей впливу. У них – своя філософія життя, вони впевнені, що крадуть всі, що виживає найхитріший, що вони – особливі, найрозумніші, найкрутіші, що саме вони знають, де захований сенс життя.
Найгірше і найсумніше, що доводиться чути останнім часом від людей, які воюють: «Коли переможемо і якщо виживу, то заберу родину і поїду жити за кордон. Не хочу, щоб мої діти жили в Україні!» Щоправда, варто сказати, так говорять переважно ті, хто працював за кордоном і повернувся, щоб взяти до рук зброю і стати на захист країни. Тобто люди, які пожили за кордоном, працювали там, знають, як може бути все правильно облаштовано і організовано і мають, відповідно, куди їхати. Бо файне життя за кордоном для емігранта, тим більше, біженця – це ще одна ілюзія. Але не про те йдеться у нас сьогодні, не про закордоння. А про розчарування.
Бо розчарування – найгірша емоція, яка може оволодіти зараз українським суспільством. Це дуже гарно розуміють російські спеціалісти з пропаганди, і тому, на тлі гучних корупційних скандалів, підкидають в інформаційний простір ще одну дуже болючу тему – втрати української армії. А втрати на Донбасі у нас дійсно великі, факт…
Будьте пильними. Життя прекрасне. Україна переможе.
Четвертий НедоРейх мусить бути зруйнований.