Герої Сумщини: загинув в День Перемоги

Рядовий 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Був мобілізований у квітні 2015 р. Олександр Кравченко, 38 років, м. Тростянець (20.01.1978 – 9.05.2016)
Олександр Кравченко здобув неповну середню освіту у міській школі № 2. Хлопчик зростав доброзичливим та хазяйновитим. Навчання не дуже любив через абияке ставлення вчителів, проте це не стало на заваді мати велике серце. Дуже любив тварин, усіх без винятку. «Іноді було таке враження, що розумів кожну тварину, начебто знав їхню мову, й ніколи вони не причиняли йому ніякого зла…» – розповідає матір бійця, Валентина Володимирівна.
Після закінчення школи працював на будівництві, під час жнив – на полях. Дуже полюбляв готувати. «Пам’ятаю, як для вагітної дружини готував борщ на замовлення, коли та лежала на збереженні. Я й запитую, які інгредієнти увійшли в його страву. Я сміялась до сліз, коли дізналась, що син у борщ вкинув кільку, – дружина хотіла й кільки», – з усмішкою й тугою в очах згадує пані Валентина.
Вперше одружився рано, із Тетяною. Вдруге одружився із Оксаною, жителькою села Білки, куди й згодом переїхав.
Його характеризують як чуйного простого чоловіка, який завжди прийде на допомогу. Був товариським, мав багато друзів, зі всіма знаходив спільну мову. Проте був впертим, завжди добивався свого. Мав гарну пам’ять: знав дати народження майже усіх близьких йому людей. Не був байдужим, був відкритим та щирим. Полюбляв риболовлю та футбол. Марив природою, особливо – ліс, куди часто прогулювався.
У квітні 2015 року він був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив у гарячій точці АТО стрільцем мотопіхотного відділення.
На зв’язок виходив при можливості. «Тоді моє життя тривало від дзвінка до дзвінка», – згадує матір бійця. «Не хотів, аби вороги ходили по нашій землі. Не міг не піти, надто совісний був…»
За рік часу перебування в зоні АТО одного разу приїздив додому – дочекався відпустки. В той день зібрались усі рідні, аби й відсвяткувати його повернення живим і здоровим. Усі танцювали, веселились, святкували без алкоголю, наприкінці не хотіли розходитись, але кожен, дивлячись на нього, розумів, що бачить його востаннє. «В нього був такий погляд і така усмішка, наче мовчки з усіма прощався…»- ділиться спогадами Валентина Володимирівна.
Матір героя розповідає, що часто відвідує могилу сина. Там постійно лежать живі квіти, цукерки чи печиво, – заходять не лише друзі та побратими, але й небайдужі жителі міста та побратими із с. Білка.
«Містяни дуже допомогли мені як морально, так і матеріально. Я щиро вдячна жителям Тростянця за небайдужість і щирість», – зі сльозами на очах згадує Валентина Кравченко. – вріз
Тоді, коли трапилась біда, Валентині телефонували й висловлювали співчуття незнайомі їй люди, перераховували гроші на картку невеликими сумами. Після загибелі Олександра Валентина Кравченко й сама стала допомагати людям: у кого дитина хвора, у кого друга половинка – допомагає чим може. Каже, що не може стояти осторонь чужого горя, адже знає, яка важлива для людей проста моральна підтримка й теплі слова.
Друзі не залишили Олександра і після загибелі: допомагають його матері по господарству, часто заходять у гості, самі домовляються про установку пам’ятника, доглядають за станом могили. Серед них Руслан Бухонський, Дмитро Сердюк, Ігор Бабіч та інші.
Залишилось двоє синів (19 та 16 років) – Євгеній та Владислав та 13-річна донька Валерія. Діти дуже любили батька, втрата сколихнула їхні серця.
Серце героя перестало битися 9 травня. Він загинув, підірвавшись на вибуховому пристрої в автомобілі ГАЗ-66 біля населеного пункту Верхньоторецьке під Авдіївкою Донецької області. Поховали загиблого воїна в Тростянці, на центральному цвинтарі. Панахиду відслужили в центрі міста, біля каплички. Прощалися з Олександром Кравченком його бойові побратими, родина, друзі, представники влади, громадськість. Військовослужбовці вшанували пам’ять загиблого товариша залпами салюту зі стрілецької зброї.
Під час служби був нагороджений медаллю «За оборону рідної держави».
Наталія Тарковська, “Панорама” №22.