До своїх – про наше

ПОНЕДІЛОК, 30 ЖОВТНЯ. День зіпсували новини про “бандерівців-русофобів”, які “інспірували єврейський погром у Махачкалі”. Хай коментують ті, кому за посадою таке належить, а мені просто неприємно починати ранок з божевільної маячні. День взагалі невдалий, бо треба виходити до людей, а вмиватися холодно і з носа тече. Ще одне золоте і, водночас, залізне правило виживання восени: поки грієш воду, не відволікайсь на новини. Знову спалив чайник. Втім, кажуть, що міцні духом не скаржаться на понеділки і власну дурість.
ВІВТОРОК, 31 ЖОВТНЯ. У хаті холодно, по Іллінській тече вода – знов якийсь порив. Підготовка до холодного сезону, мабуть, дуже сподобалась, бо не чути фінальних акордів. Ввечері бачив багато вищерених гарбузів, підсвічених зсередини. Halloween по-західному, а у нас – Хелловін, модерне свято потойбічного жахіття. Веселенько так, особливо – у порівнянні з реальною ситуацією.
СЕРЕДА, 1 ЛИСТОПАДА. Здається, в Сумах з’явилась-таки нова влада – міська військова адміністрація. Може випадково, але саме сьогодні в опалювальній системі задзюрчало щось тепленьке. Ось він, початок сезону! Гарячої води досі немає, продовжую вправи з каструлями, наближаюсь до досконалості мінімалізму. Щоб помитись від лисини до п’ят досить скип’ятити 3 літри. Серед сусідів побутові теми обговорюються на рівні з фронтовими, бо в багатьох воюють діти, зяті, племінники. Авдіївку і Куп’янськ люди згадують, наче сумські околиці. Втім, якось непомітно проходять повідомлення про те, що розкрадається гуманітарна допомога, навіть правоохоронці начебто причетні до справи. Але ж то не факт, лише “відкрито впровадження”. Спадає на думку, що розібрати Україну по частинах простіше, ніж перемогти у війні.
ЧЕТВЕР, 2 ЛИСТОПАДА. Що насправді написав і озвучив Залужний? Мені доводять, що це все про “Зрада! Все пропало!”. Перечитав кілька разів – там тільки про те, що війна закінчиться не завтра. До тривалої війни ні ми, ні росіянці не готувались, та старі правила вже не діють, а нові доводится винаходити. Найпомітніші зміни – ментально не знаю жодного українця, якому московія не зіпсувала хоча б щось у житті. Мабуть, і поколінь таких у нас не існує.
П’ЯТНИЦЯ, 3 ЛИСТОПАДА. Суми поволі стають містом муралів та величезних банерів. Оновлено прикриття аварійного фасаду на Соборній. Тепер Тарас Григорович там традиційний, з вусами. Але ж саме полотно банеру напівпрозоре, крізь нього все видно. Креативна знахідка у дусі “прихованих сенсів”, чи саме так вийшло? На відомій адміністративній будівлі, що на пл. Незалежності, теж завершили мурал у синьо-жовтих кольорах. Монументально. В “сересері” таке полюбляли. А може то в мене хибна уява.
СУБОТА, 4 ЛИСТОПАДА. Сьогодні майже з ранку починається “Ніч міста”. Багато цікавих заходів винайдено, та ще й так, аби не збирати людей в одному місці. Відпочивав, спостерігав, навіть брав участь. Корисно пригадати, що в цьому світі існує щось приємніше за війну та осінній дощ.
НЕДІЛЯ, 5 ЛИСТОПАДА. Підсумки тижня не занадто оптимістичні, бо на фронті все так само невизначено і складно. Коли чую про втрати росіянців, чомусь у свідомості ситуація повертається іншим боком: а чого це вартувало українцям? 128-ма бригада – чергова трагедія, вічна пам’ять цим людям. І не промовчу: вишикувати людей для нагородження в зоні, доступній для ворожої атаки – це дуже по-совковому. Тимчасово переміщені друзі запрошують долучитися до фейсбучної групи “Українці в Парижі”, хоч я не там, а тут. Перечитав, про що вони там. “Розмовляймо українською!”. Мені таке не треба, бо я і так. Ось ще: “Порадьте адвоката!”, “Порадьте стоматолога!”, “Порадьте репетитора!”, “Пережену автівку в Україну”. Ні, не цікаво. Ми вже тут якось самі, по-своєму і про своє.