До річниці трагедії

Нелюдський голод, або Жахи минулого століття очима сумських свідків

У 1932–1933 рр. від голоду, хвороб і депортації в Україні загинуло від 9 до 12 млн. чоловік. Голод 1946–1947 рр. забрав сотні тисяч людей, в тому числі — колишніх фронтовиків.

Найбільше від голоду страждали діти. Вони залишалися без догляду, коли вмирали батьки. Не в силах дивитися на те, як згасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали в установах, на вокзалі, просто на вулиці. У листі Роменського райздороввідділу за серпень 1932 р. зазначено, що «з березня місяця є великий наплив підкидьків…»

Саме вони, бездоглядні діти, ставали жертвами каннібалізму. А матері, доведені до відчаю, божеволіли, бо не знали, як допомогти їм. І помирали, коли доводилось ховати своїх дітей. Лише в Охтирському районі з 21 квітня по 19 серпня 1933 р. було підібрано 3197 бездоглядних дітей, з яких 30% було пухлих від голоду, 814 дітей врятувати не змогли. Та й не можна було їх врятувати, бо дитячі будинки знаходилися в жахливому стані. 7 лютого 1932 р. директор Роменського дитячого будинку доповідав відділу народної освіти: «Доручений мені будинок на сьогоднішній день майже у катастрофічному стані відносно забезпеченості харчовими продуктами, що може довести вихованців до повної дезорганізації та крадіжок».

Усе частіше траплялися випадки зникнення дітей, а згодом відкрито заговорили про людоїдство і трупоїдство. Доведені до безтями голодом, окремі люди втрачали людську подобу, перетворюючись на хижаків. Як дізнався сумський історик Микола КАРПЕНКО, у с. Токарі Сумського району родина селян стала убивати сусідських дітей, щоб прохарчуватись.

У Сумах діяла група злочинців, яка заманювала молодих дівчат, що кіньми привозили у місто дрова. На базарі часто водили таких продавців, на шиї яких висіла каструля з написом «Продавець людського м’яса».

Мешканець с. М. Ворожба Лебединського району Михайло КОВАЛЕНКО згадував, як він (на той час десятирічний хлопчик) їздив продавати дрова у Суми. Перед тим як заїхати у двір покупця, батько звелів сину чекати його на вулиці. Це врятувало його від смерті.

Люди згадували, що було небезпечно з’являтися і в с. Качанівка Охтирського району. Там могли вбити і з’їсти.

У 60-х рр. під час будівництва житлового будинку на вул. Енгельса в Сумах розрили звалище розрізнених кісток і черепів, що вказувало на переробку м’яса як для споживання, так і на продаж.

Кобзар Йосип ПАНАСЕНКО з Полтави у своєму свідченні писав: «У 1933 р. я виступав у капелі бандуристів і розпорядженням Полтавської політосвіти перебував у м. Ромни „для культурного обслуговування селян, які вмирали від голоду“. Я був очевидцем страхіть. На дорозі до міста всюди валялися трупи померлих дітей, жінок і чоловіків та безліч таких, що конали в страшних муках. Коли я увійшов до с. Недригайлів, я був переляканий. Село наче вигоріло — ні живої душі. Я зайшов до першої хати, навколо якої бур’ян виріс аж під стріху. Двері були відчинені, зсередини йшов сморід. На ліжку лежало в лахміттях двоє померлих дівчат, а з печі звисали ноги померлого діда. За хатою сиділа божевільна жінка і, сміючись, перебирала грудки землі…»

В архівних справах засуджених за 1932–1933 рр. згадок про канібалізм не було. За інструкцією, всі людоїди негайно доставлялися в місцеве відділення ДПУ, де й губився їх слід. За іншою вказівкою людоїдів розстрілювали, а інколи люди чинили самосуд.