Дмитро Богачов загинув, захищаючи Батьківщину

Богачов Дмитро Іванович
32 роки. м. Суми (25.08.1992 – 21.10.2024)
Старший сержант, старший бойовий медик 3-ї роти 2-го мехбатальону ІІІ ОШБР. Загинув під м. Ізюм Харківської обл., виконуючи бойовий обов’язок.
Нагороджений: нагрудним знаком “За збережене життя”, Почесним нагрудним знаком головнокомандувача ЗСУ, Почесним нагрудним знаком командувача Сухопутних військ Збройних Сил України «За особисту хоробрість у бою», відзнакою Міноборони України медаллю “Залізний хрест”.
Почесний громадянин м. Суми.

Ось що ми дізнались про Дмитра Богачова, спілкуючись з його мамою, Людмилою Василівною. “Дмитро був молодшим сином, а сім’я наша християнська, тож всі діти зростали в атмосфері любові, доброзичливості. Таким і Дмитро був – спокійним, добрим, завжди готовим допомагати людям – такі перші слова мами. – Бог обдарував його великим даром любові до людей і ця любов супроводжувала його все життя”. З дитинства у нього було одне серйозне захоплення – футбол. Ще у першому класі його перший тренер Олександр Єлшанський відзначив в нього неабиякі здібності, тож Дмитро з першого по одинадцятий класи тренувався в ДЮСШ, бував на зборах, приймав участь у різних змаганнях з футболу та футзалу, словом, з футболом у нього було пов’язане життя і плани на майбутнє. Після школи вступив до СДПУ, навчався на тренера, там же здобув певні знання та навички з медицини. Тоді його помітив тренер Валерій Бермудес, і Дмитро почав грати у команді майстрів, спочатку у другій лізі, через рік – у першій. Закінчив СДПУ, вступив до аспірантури – згадує мама про мирний, цивільний період життя. Та 24 лютого 2022 р. вступив до тероборони, захищав місто. У квітні вступив добровольцем до підрозділу “Азов”. До Сум тоді приїздив їх представник для набору бійців, Дмитро відразу погодився. Людмила Василівна згадує: “Коли він мені сказав, що йде воювати, то я почала нагадувати про любов до всіх людей, про співчуття і допомогу. А Дмитро відповів, що там, на фронті і потрібна його допомога. Сказав, що буде рятувати людські життя”. “То буде мій вклад у подолання цієї трагедії”, – така була його відповідь. Вже військовим короткий час навчався на парамедика в Києві, потім – у Німеччині, а далі – участь у бойових діях. Мама розповідає, що у будь-яких обставинах підтримував зв’язок, намагався заспокоїти, мовляв, живий-здоровий. Після кожного штурму починалась його робота – забирати поранених. Говорив: “Закон – не залишити жодного”. Ще мама згадувала про таке: вважав за обов’язок винести тіла “двохсотих”, загиблих, яким, начебто, вже нічим не допоможеш. Казав: “Якщо залишити тіло бійця – це поранити материнське серце. Мама чекатиме сина все життя. Для рідних важливо, аби була хоча б могила, до якої можна прийти й пом’янути людину”.

Про той день, коли Дмитро отримав важкі поранення, мама розповідає дуже докладно: “Десь о 18.00 він дзвонив мені, о 18.20 з ним розмовляв Сашко – старший брат, який також воює. Дмитро казав, що чекає транспорт, щоб везти в Ізюм “трьохсотих” і “двохсотих”. Потім ми дізналися, що він евакуював поранених до шпиталю, а коли повертався – чи то потрапив під обстріл, чи наскочив на міну”. Від вибуху – тяжкі поранення: травма голови, хребта, поламані ребра, які поранили легені, словом, пошкоджень багато і всі дуже важкі. Дмитра намагалися врятувати і рідні, і лікарі. Брат забрав його і сам відвіз до шпиталю в Харків, через півтори тижні його перевезли в Київ до Центрального військового шпиталю, йому робили численні операції, але сталось те, що сталось. Після поранення мама постійно була біля сина. Людмила Василівна розповідає: “Багато дізналась про Дмитра від хлопців, які його знаходили і відвідували. Скільки людей казали мені: “Це Бага нас врятував!». Особливо вразив один хлопець, який сказав: “Я лишився інвалідом, але живий. Він не дав мені померти”. І всі хлопці до останнього намагались мене підтримати. “Він не може вмерти”, – казали.

«До цього часу не можу говорити про Діму без сліз та у минулому часі, – розповідає перший тренер Олександр Єлшанський. – Яка була золота людина! Чесний, щирий, вихований, добрий, спокійний, завжди боровся за справедливість, поважав старших. А як він любив свою маму! Ми одного разу поїхали на змагання, аж на два тижні, це хлопцям тоді було по 10-11 років, і я всім роздав по зошиту, попросив записувати кожен день, що вони зробили корисного і що могли б зробити. Так у Діми, крім цього, на кожній сторінці було написано: «Я дуже люблю свою маму!». Тому він просто не міг вчинити інакше – іншого рішення, ніж піти добровільно захищати Україну, свої рідних, для нього просто не було.

Як спортсмен, як футзаліст, бо він починав з футзалу, як футболіст, був дуже талановитий. Завжди був капітаном команди, поважав своїх суперників, на полі боровся до останньої секунди гри. Тому й виступав за команди майстрів багато років, викликався до юнацької збірної України, завжди виділявся на полі вправною грою та працьовитістю, багато забивав.
Не можу ніяк повірити, що його вже немає з нами. Сподіваюся, що його ім’я буде носити школа № 27, де він навчався, а також одна з вулиць Сум. Він на це заслуговує!».

Людмила Василівна зберігає відео-селфі від Дмитра, які він пересилав з фронту. Там він завжди на позитиві, посміхнений, бадьорий. А ще – щиро люблячий рідних і життя. Немає хлопця, а слова любові залишились: “”Найміцніша опора в моєму житті – це рука моєї мами. Дякую тобі за те, що ти в мене є!”.