Дитина від іноземця. Історія однієї українки

Виходячи поспіхом заміж за іноземця, українки і гадки не мають, які проблеми їх можуть чекати після розлучення

Я, автор цієї статті, познайомилась з майбутнім чоловіком в Інтернеті. За моїми плечима був 20-літній шлюб і двоє дочок після розлучення. Через півроку після спілкування 48-річний громадянин Чилі прилетів до України з пропозицією одружитися. З його слів, мав в житті все, крім коханої дружини і сім’ї: стабільно високий дохід, чотирикімнатну квартиру у престижному районі Сантьяго, новенький мінівен.

На той час я мала в Україні батьків, роботу, поруг, заощадження в банку, дві квартири (у Львові і Києві), автомобіль. Але хотілося щасливої повної сім’ї, тому я разом з молодшою донькою (старша закінчувала вуз) полетіла до Сантьяго. Через тиждень – весілля. За 9 місяців – син.

Пелена з очей спадала поступово, але без зупину. З’ясувалося, що зарплати чоловікові вистачало лише на скромне життя одинака. Елементарне збільшення кількості миючих засобів, туалетного паперу і хліба йому просто зривало дах. Людина, яка 25 років відпрацювала в центральному офісі найбільшого банку Чилі, не витрачаючись ні на сім’ю, ні на навчання дітей, в 50 років фактично не мала нічого, крім численних кредитів. Виявилось, що за рік нашого спільного життя чоловік не сплатив банкові ні цента по кредиту за квартиру.

Її довелося продати майже за безцінь, бо банк вимагав терміново погасити заборгованість. Фінансова неспроможність утримувати родину перетворила чоловіка на роздратованого тирана, який постійно шукав привід позбутися нас з донькою: влаштовував істерики, сцени з вигуками «щось не подобається – пішла геть з моєї квартири!». І нарешті щирі зізнання: «Я не хотів одружуватися, мені потрібна була дитина!»

Отже, коли наш син підріс, мені вказали на двері. Така собі схема безкоштовного сурогатного материнства.

Я відчувала себе повністю беззахисною економічно і юридично. Я ніби потрапила до пастки. Чоловік повідомив, що мав розмову з адвокатом і знає, що має право НІКОЛИ НЕ ВИПУСТИТИ ДИТИНУ ДО УКРАЇНИ, а отже я маю сидіти біля нього на короткій мотузці. В іншому випадку нам доведеться розлучитися – він забере у мене сина. Коли я звернулася до нього з проханням заплатити за послуги мого адвоката (адже я також маю право на юридичний захист), чоловік відмовив. Я продала через інтернет кілька своїх особистих речей і пішла за консультацією.

Інтереси дитини, громадянина України, українські суди не цікавлять

Чилійські адвокати пояснили мені, що в моїй сім’ї відбувається буденна справа – психологічне та економічне насилля. Закон Чилі завжди на стороні матері. Наркоманку і алкоголічку безкоштовно лікуватимуть, але дитина житиме поруч з мамою. Немає житла? Житимеш в соціальному центрі. А от моє бажання повернутися з сином до України вважатиметься за спробу позбавити батька законного права піклування дитиною. Втягуватись у судові справи за опіку над дитиною в чужій країні мені не радили. Консультації у кількох юристів закінчилися майже однаково – «повертайся, дитино, додому, твоя країна тебе захистить, адже ніхто за жодних обставин в жодній країні не відбере дитину у матері…»

Чоловік таки дав мені не лише бажаний нотаріальний дозвіл на подорож та купив нам авіаквитки, а й навіть нотаріальний дозвіл на реєстрацію і проживання нашого спільного сина разом зі мною у Львові.

Так я повернулася додому. Та якби ж я знала, що очікує мене в Україні, яке пекло влаштує мені з сином батьківщина, я не впевнена, чи хотіла б туди повертатися, чи краще б було лишитися жити в соціальному центрі Чилі для потерпаючих від домашнього насилля жінок.

Знаючи радикальний настрій чоловіка відібрати у мене сина, я почала готуватися до суду. Я зверталася із численними заявами з проханням захисту і допомоги до Західного бюро української іноземної юридичної колегії, Міжнародної поліцейської асоціації у Львівській області, головне управління Національної поліції у Львівській області, опікунської ради Львівської райадміністрації, адвокатів і юристів різних рівнів.

Спілкуючись із чиновниками, я зрозуміла, що ніхто мене і мою дитину в моїй країні не захистить. Ті з них, хто за службовим обов’язком мають уявлення про існування Гаазької конвенції, лякали мене серйозністю справи. Держслужбовці з опікунської ради просто відмахувались від мене, як від настирливої мухи, мовляв, йдіть собі, жіночко, не дуріть нам голову: якщо дитина є громадянином України, то ніхто ніколи у матері її не відбере. В той самий час комісія опікунської ради, куди я звернулася із заявою про визначення місця проживання дитини із матір’ю, відповіла мені: «Або пишіть на своїй заяві «Прошу залишити без розгляду» або ми офіційно Вам відмовимо». Чому? Що ще потрібно для того, щоб мій на той час дворічний син, який офіційно зареєстрований зі мною і двома своїми старшими сестрами в двоповерховій квартирі, площею 136 кв.м, маючи свою особисту кімнату, купу іграшок, повну шафу одягу, мав законне право жити саме зі мною? При тому, що дитина стоїть на обліку у районній поліклініці, відвідує один з кращих приватних садочків у Львові, а я, мама, маю дохід від валютного банківського рахунку і здачі в оренду власної квартири в Києві. Своє рішення чиновники опікунської ради аргументували просто – маємо дослідити умови батька.

Адвокат чилійця, замість того, щоб надати хоча б довідку про доходи батька та про місце його проживання, з театральним болем зачитала звернення свого клієнта, де він пропонував в Інтернет пошукати інформацію про Чилі – «країну зі стабільною економікою, що забезпечує добробут своїх громадян». Після такого відкритого глузування члени комісії мали б зробити певні висновки як мінімум про неадекватність громадянина Чилі. Але, живучи з думкою, що все іноземне – добре, а все своє – погане, напали на мене зі звинуваченнями у меркантильності (хотіла, щоб чоловік фінансово допомагав ростити сина, просила повернути авто, яке купила в Чилі за власні гроші і яке чоловік незаконно привласнив) і навіть зауважили, що саме через таких, як я, їм соромно перед світовою спільнотою за Україну, за її підлих і підступних жінок, які крадуть дітей у чоловіків…

Лише після того, як я увімкнула відеокамеру на мобільному телефоні, пояснивши присутнім, що весь цей сюр мені доводиться знімати виключно задля надання розголосу своїй справі звинувачення у мій бік припинилися. І комісія таки була змушена надати суду висновок про недоцільність повернення української дитини в Чилі.
Окремо про суди. Проти мене в інтересах іноземця позивається обласне управління юстиції у Львівській області. Зміст заяви: згідно з Гаазькою конвенцією, дитина має бути повернена до країни проживання – Чилі. Чому країною проживання визнано Чилі, а не Україну? Тому що, на думку позивача і управління юстиції України, для цього достатньо факту народження дитини (народилася б в Єгипті під час мого відпочинку, напевно, відправили б жити до Єгипту?)
Суть Гаазької конвенції полягає в тому, що один із батьків не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини або не повертати дитину до держави її постійного проживання. Свого часу Вищий спеціалізований суд України пояснив, що при визначенні поняття «постійне місце проживання» в контексті Гаазької конвенції суди мають враховувати такі обставини: реєстрація за місцем проживання, соціальні зв’язки дитини, наявність медичного страхування.

Свого часу чилійський тато погодився, що місцем проживання сина є територія держави Україна. Цей документ, підтверджений печатками міністерства юстиції та МЗС Чилі, був наданий на розгляд суду. При цьому суд першої інстанції в своєму рішенні констатує: «Суду не було надано жодних доказів того, що позивач дав усну або письмову згоду на зміну постійного місця проживання дитини».

В той самий час, Конвенція містить вичерпний перелік інших обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини. Це, зокрема, факт того, що позивач дав згоду на переміщення (ст.13 (1) а)) – копію цієї згоди позивач сам надав суду, додавши ще і платіжку про те, що він особисто купив нам з дитиною авіаквитки до України.

Тобто дитина привезена до України з нотаріальної згоди батька, дитина зареєстрована і проживає в Україні з нотаріальної згоди батька, батько не надав суду доказів про хоча б наміри проживання дитини в Республіці Чилі. Більше того, суду надані докази того, що батько дитини змінив своє останнє місце проживання в орендованій квартирі. Але суд настирливо в своєму рішенні відправляє свого громадянина жити саме за цією адресою. Тобто, я, мати дитини, маю якнайшвидше повернути дитину до Сантьяго, з’явитися за вказаною адресою і повідомити нових власників житла, що за рішенням двох судів України ми разом з сином віднині житимемо в їх квартирі. Хто платитиме за це? Тарас Шевченко.

Також, згідно з Конвенцією, у поверненні дитини буде відмовлено, якщо буде доведено, що існує серйозний ризик того, що воно поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (стаття 13 (1) b)). Суду надано висновок кандидата психологічних наук, керівника Асоціації практикуючих психологів Львівщини про те, що дитина повністю адаптована в теперішньому соціальному середовищі, а примусове відбирання дитини від матері, розлучення з сестрою,переміщення в інший соціальний соціум, зміна місця проживання, ізоляція від емоційно значимих осіб може заподіяти шкоду її психічному стану.

Але суд першої інстанції в своєму рішенні констатує: «Заперечення відповідача фактично зводяться до припущень про те, що повернення дитини до Республіки Чилі поставить під загрозу своєчасний та гармонійний розвиток дитини».

Суду надані фото і відео жорстокого поводження батька з дитиною, на яких тато примотує свого єдиного сина кількома шарами скотчу до рухливої іграшки. Але адвокат чилійця вмовляє суд визнати його дії грою з сином. Тобто дії, за які в розвинених країнах позбавляють батьківських прав, в українських судах вважають забавкою.
Суд поставлений до відома, що дитина не розуміє іспанської мови. Тобто не зможе повідомити татові про свої потреби чи фізичний біль. Але в рішенні йдеться: «Суд переконаний, що повернення малолітньої дитини не створить їй нестерпної обстановки».

По факту, суд розуміє, що видворяє з країни малолітнього громадянина України, який проживає разом з матір’ю і рідною сестрою у власній двоповерховій квартирі, мама має стабільно високий дохід, до країни проживання батька, який по факту не має ні житла, ні доходу. Згідно з принципом 6 Декларації про права дитини, малолітня дитина не повинна крім випадків, коли є виключні обставини, бути розлученою з матір’ю. Позивач не надав доказів наявності виключних обставин, тому суд констатував: «…задовольняючи позов про повернення дитини, суд виходить з того, що дитина не відбирається від матері та повернення дитини в розумінні Конвенції не обмежує батьківські права відповідача». Тобто своїм рішенням суд змушує нас, громадян України, матір і дитину, виїхати жити до Чилі. В парку. В картонній коробці. Без роботи. Без громадянства. Без знання мови. І все через те, що дитина народилася в Чилі і чилійський тато має право піклуватися про дитину.

Таке рішення обидва суди (першої інстанції і апеляційний) вважають прийнятими з урахуванням найкращих інтересів дитини, адже у п. п.68, 72, 73 свого рішення Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що поняття «найкращі інтереси дитини» є основним фактором в контексті процедур, передбачених в Гаазької конвенції 1980 року. У зв’язку з цим Європейський суд з прав людини послався на Рекомендацію № 874 (1979) Ради Парламентської асамблеї Ради Європи, в якій мовиться: «не існує ніякого автоматичного або механічного застосування повернення дитини згідно до Гаазької конвенції 1980 року».

Я звернулась із касаційною заявою до Вищого суду України. Вона прийнята до розгляду, але цей факт не зупиняє виконання рішення апеляційного суду, яке мало бути виконано мною негайно.
Після звернення адвоката чилійця виконавча служба управління юстиції у Львівській області відкрила проти мене виконавче впровадження і винесла постанову про стягнення з мене виконавчого збору у розмірі 7446 гривень. До мене додому приходили державні виконавці з вимогою негайно виїхати з дитиною до Чилі.

Я довго думала про все це. Втомлена судами, з почуттям беззахисності,налякана погрозами про штрафи і кримінальну відповідальність написала заяву до виконавчої служби про неспроможність самостійно купити авіаквитки (потрібна сума перевищує 4 тисячі доларів) і просила звернутися до чилійця з проханням профінансувати авіапереліт матері і дитини. Іноземцеві дали місяць часу, щоб забрати до своєї країни дитину. Місяць минув.

На питання виконавчої служби, чи збирається він повертати дитину до Чилі, він відповів: «Збираюся, але не зараз». І йому за це ні штрафів, ні покарань, ні жодних зобов’язань! Держава Україна вивернулася навиворіт, в бажанні догодити іноземцеві порушила всі існуючі закони міжнародного права і конвенції, а йому, виявляється, по факту була потрібна не дитина, а драйв, адреналін, перемога. І що тепер з тією перемогою робити, він не знає, адже не має грошей навіть на переліт сина до своєї країни, не говорячи вже про його утримування і проживання.

Вся ця історія свідчить про те, що українська жінка є незахищеною в жодному куточку світу. Особливо в своїй країні.

А ще я задумалась про геноцид нації. Моя старша дитина була змушена виїхати за кордон у пошуку роботи, меншу дитину суд зобов’язує вивезти за 14 тисяч км від України і бомжувати там з нею, поки синові не виповниться 18 років, середню дитину, в світлі нинішніх рішень судів, треба віддати до притулку…

Чому іноземці шукають слов’янок
Українські жінки дуже відрізняються від європейок або, скажімо, від американок. У нас головний порадник – серце, а там краща подружка – калькулятор.

Українські жінки – ідеальний варіант для небагатих іноземців: прекрасні господині, чемні, готові ходити на високих підборах і з макіяжем майже цілодобово. До того ж погано орієнтуються в законах іноземної держави, елементарно не знають, куди скаржитись на чоловіка-тирана. І дуже наївні: вважають, що народження дитини гарантує кохання чоловіка і безбідне життя за кордоном.

Отже, середнячок-іноземець, який через свій низький рівень доходу і купу комплексів не цікавить співвітчизниць, відправляється на лови до економічно слаборозвинених країн Східної Європи. До України.

На певному етапі мачо, принц, сеньйор або сер починає розуміти, що той приз, про який він мріяв, стає тягарем – за свою мрію він має платити. Сам. Своя, німкеня або австралійка, нехай і не така гарна і доглянута, проте її кросівки і пару футболок обходяться значно дешевше сукні з бутика і елегантного взуття на високих підборах, яке ще вчора так йому подобалось. Своя ще й приносить гроші до сімейного бюджету. Починаються активні звинувачення дружини у меркантильності і корисливості, неощадливості, небажанні йти працювати. А про яку роботу може йтися, якщо жінка елементарно не знає мови, досі не має громадянства, а диплом з вишу не визнається державою її чоловіка. Дружина-іноземка, яка пару років тому переїхала до чужої країни, весь цей час сиділа вдома, як і хотів чоловік, годувала грудьми його немовля, мила за ним унітаз і прасувала його сорочки. Мовні курси? кажете? Хто за них платитиме, чоловік і так економить на прибиральниці і няні. Тому – вчи сама, шукай в Інтернеті електронні підручники або відеоуроки в YouTube. Сімейні стосунки заходять у глухий кут. Для обох настає час прозріння^ виявляється, ніхто і не планував жити довго і щасливо і померти в один день. В момент, коли чоловік розуміє, що може вже сам справитися з дитиною, виганяє дружину, як старого пса. Спробуй випхати з хати італійську дружину… Утримуватимеш її і своїх дітей, які житимуть з нею, до скону. У випадку з дружиною зі Східної Європи достатньо вголос озвучити їй напрямок руху – геть. Таке собі сурогатне материнство майже безкоштовно – буквально за їжу.

На межі закону
Традиційно сімейні сварки з інфантильним чоловіком з тиранічними нахилами закінчуються словами: «Щось не подобається – вали додому! Але дитина лишиться зі мною!»
Є варіанти
Перший – подавати на розлучення і судитися в чужій країні з чоловіком за опіку над дитиною. Але для того, щоб позиватися на чужині до громадянина країни, який має житло (нехай навіть орендоване), постійну роботу, родину, яка його підтримує і свідчитиме проти дружини, їй треба, як мінімум, мати те саме. Тобто громадянство, сталий дохід, житло. А ще – міцні нерви, гроші і час на судові засідання. Диплом найкращого вишу України, колишня престижна робота і навіть особняк з басейном у Києві за кордоном нічого не варті. Адже правосуддя, приміром, Італії розглядатиме питання по факту існування всього цього саме в Італії. Бо згідно із законом, обидва батьки мають рівні права опіки над дитиною, тому при визначенні її місця проживання суд виходитиме лише з того, які умови кожен з батьків може представити дитині саме в цій країні. Бажання жінки повернутися з малям до України, де у неї є власна велика квартира, втричі більша за чоловікову, і новий автомобіль, вважатиметься за спробу позбавити батька законного права піклування дитиною. До речі, навіть задокументовані побої не дуже вражають європейських суддів, адже чоловік бив дружину, а не сина. Як правило, суд лишає дітей батькам. Матерям-іноземкам, в кращому випадку, розписуються години побачень з дітьми. У присутності соціального працівника. Крапка.

Частіше жінки обирають другий варіант – малокровний, але не менш болючіший. Отримавши нотаріальний дозвіл батька на вивіз дитини за кордон, матері їдуть в Україну у відпустку і не повертаються. В цьому випадку бойові дії – тобто суд – переносяться на територію жінки, де, якщо вірити народній мудрості, і рідні стіни допомагають. Дії ж самої жінки кваліфікуються міжнародним правом як незаконне утримування дитини на території іноземної держави. Тому бідолашну жінку звідусюди намагаються дорікнути у тому, що вона не усвідомлює наслідки своїх дій та шкоду, завдану дитині тривалим конфліктом, який саме вона зініціювала, покинувши чоловіка і повернувшись додому.

Як класифікувати
У вересні 2006 р. в Україні набула чинності Гаазька конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Викраденням вважається вивезення за кордон і утримання там дитини одним з батьків всупереч волі та правам іншого.

Тобто один з батьків не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини та, зокрема, вивозити її в іншу державу. І якщо таке сталося, дитина має бути негайно повернута в державу свого постійного проживання. І вже там, саме в тій країні, компетентний орган має прийняти рішення про визначення місця проживання дитини та участь в її вихованні батьків.

Українська жінка, чиє життя з іноземцем перетворилося на пекло, приречена: якщо за кордоном вона не має роботи і житла, дитину в неї заберуть. Якщо вона має все це в Україні, то, згідно з Конвенцією, дитину в неї мають негайно забрати і відправити свою громадянку судитися за власну дитину до тієї країни, де вона вкрала свою дитину. Пастка.

Що маємо на практиці
Конвенція передбачає застосування найоперативніших процедур та прийняття рішення стосовно повернення дитини впродовж 6 тижнів з дати порушення провадження по справі. Однак на практиці розгляд справ в українських судах першої та апеляційної інстанції в середньому триває 5-8 місяців, а іноді розтягується на роки.

Труднощі викликає і стадія виконання рішень про повернення дитини до країни проживання. У зазначеній категорії справ існує дуже великий ризик невиконання рішення суду. У випадках, коли боржник не виконує рішення суду, застосовуються процедури примусового виконання. Зокрема, державний виконавець може звернутися до суду з заявою про поміщення дитини в дитячий або лікувальний заклад до приїзду особи, яка має повернути дитину до держави постійного місця проживання. Такі заходи, передбачені законодавством, є крайньою мірою для забезпечення виконання рішення суду і, безперечно, надзвичайно емоційно важкими для всіх учасників провадження.

Українські суди ухвалюють рішення про відмову у задоволенні позову лише з урахуванням наявних доказів у справі, пересвідчившись у тому, що повернення дитини нанесе більшої шкоди її інтересам, усталеному побуту, моральному, фізичному розвитку, ніж її залишення у країні тимчасового перебування. І всі ці докази має надати суду сторона відповідача – жінка.
Якщо заміж дуже хочеться…

Як убезпечити себе, маючи чоловіка-іноземця? То ціла наука. Шкода, що її не викладають в школі. Замість фізики, скажімо. Маю одну подружку, що шукає свою долю на чатах знайомств. Так вона, ніби мимохідь, пропонує черговому нареченому, який вже налаштувався їхати знайомитися з її батьками, купити мамі …трактор. Звичайний такий собі трактор, для роботи в полі. Бо в Україні на базарі все так дорого, так дорого! Після такого прохання кандидатів на секс-туризм та інших «успішних» казкарів мов вітром здуває. Логіка залізна: розщедриться мамі на трактор, то і на няню з прибиральницею не поскупиться.

А якщо серйозно, то хочеш миру – готуйся до війни. І хай та зброя ніколи не знадобиться, але ризик повернутися додому без дитини того вартий. Отже, про що слід потурбуватися заздалегідь. Кохання коханням, але перед переїздом треба думати про земне – про гроші. Якщо наречений і справді забезпечений, варто ще до весілля зорієнтуватися, чи згоден він ділитися своїми статками з дружиною, чи просто планує мати вдома блакитноокого раба. Скупих – в бан! Якщо щедрий, то чому б йому не записати на ім’я дружини квартиру або частину свого будинку: так ризик почути «Встала і пішла звідси!» суттєво зменшиться. Та і коли виникне питання, де і з ким жити дитині, жінка матиме в рукаві козирного туза. Якщо іноземець зі сльозами на очах запевняє у своїх щирих почуттях, хай доведе їх – введе дружину в свій бізнес, відпише їй якусь частину акцій. Ну а як він думав: жінка має довірити йому своє життя, а йому страшно лишитися невеличкої купки цінних паперів? То ж лише гроші: за них не купиш довіру, кохання і життя, але з ними якось спокійніше. Самотній жінці. На чужині.

Мова цифр
Сайт Міністерства юстиції надає дані застосування цієї Конвенції за 8 перших років дії документа в Україні: було опрацьовано 280 заяв як про повернення дітей, так і про забезпечення права доступу до дитини.

З боку інших країн Міністерство юстиції України отримало 187 заяв, із яких 153 – про повернення дитини до держави постійного місця проживання та 34 – про забезпечення права доступу до дитини, яка постійно проживає в Україні. Найбільша кількість заяв надійшла з Італії, Німеччини, США, а також Нідерландів, Ізраїлю, Польщі, Кіпру, Чехії та Греції.

В свою чергу Україна спрямувала 93 заяви до інших країн: 76 заяв про повернення дитини в Україну та 17 заяв про забезпечення права доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном. Найбільшу кількість заяв було спрямовано до Італії – 24, США – 7, Німеччини – 4, Бельгії – 3, Туреччини – 3, Іспанії – 3, Ізраїлю – 3.

За цей самий період суди України прийняли 17 рішень про повернення дитини до держави постійного місця проживання, з яких 3 виконано добровільно, 1 – примусово, триває виконання у примусовому порядку 10 рішень, з них 3 призупинено. Також прийнято 26 рішень про відмову у поверненні дитини, триває розгляд 9 справ, досягнуто добровільне вирішення питання (повернення дитини або укладення мирової угоди) у 22 справах.

Також за інформацією Міністерства, суди іноземних держав прийняли вісім рішень про повернення дитини до України з Німеччини (2 дитини), США (3), Бельгії (1), Італії (2), Грузії (1), 15 рішень про відмову у поверненні дітей до України, одне рішення про визначення права доступу до дитини, яка постійно проживає в іноземній державі.

Ольга БОЧКО,
Панорама №2-2019