Далека і близька. Катерина Кричевська-Росандіч

“Я часто думала, як фактично мало ми, українці в Україні, і ті, що розвіяні по світі, знаємо про мистецьку старовину нашої батьківщини. А знати про цей мистецький доробок нашої культури варто і пишатися є чим”
Запис художниці у каталозі до виставки «Старовина України»

Минулого року Катерина КРИЧЕВСЬКА-РОСАНДІЧ відзначила 80-літній ювілей. Твори української художниці, яка творила в основному в еміграції, представлені у зібраннях та приватних колекціях по всьому світу. Сумщина, з якою пов’язане дитинство художниці, може похвалитися колекціями творів у Лебединському та Сумському художніх музеях.

ЇЇ біографія включена до Міжнародного біографічного словника, Довідника сучасних досягнень, а в Україні, на жаль, про неї відомо не так багато.

Сумщина спонукає творити

Доля видатної художниці пов’язана з Сумщиною. Тут жили родичі її батька, відомого маляра, графіка і декоратора Василя КРИЧЕВСЬКОГО. Про це вона пише у книзі «Мої спогади», що вийшла у 2006 р.

«Пригадую, мама і я поїхали в Суми, до діда Тоні й баби Ліди. Дід Тоня (Кричевський Антон Григорович) був рідним братом мого діда Василя… Я пам’ятаю двоповерховий будинок вглибині вулиці, з великими деревами. На другому поверсі була наша кімната. Мені дуже подобалося бігати по сходах — вниз і вгору!» — пише художниця.

Саме тут вона вперше побачила індиків — вони паслися у бабусиному дворі. Багато спогадів у художниці залишилося від нашої природи, згодом вона використала їх у своїй творчості.

Путивль — колиска культури

Як справжній цінитель української культури, Катерина Кричевська-Росандіч знала чимало про Путивль. Одна з її кращих робіт — «Путивль. Мовчанський монастир» — написана у 1980 р. У ній художниця хотіла нагадати про давно забуті, багатьма ще не бачені місця старовини. Як свідчать результати виставок, це їй вдалося. Крім того, мистецтво — мова міжнародна, а живопис — найефективніший спосіб познайомити західний світ з українською культурою.

Цікаво, що перенасичення національними символами художниця сприймала як провінціалізм.

Художниця мала зв’язки з Полтавщиною. У місцевому краєзнавчому музеї
організовувалися її виставки ще до здобуття Україною незалежності.

Творча родина

Прізвище Кричевських відоме в Україні та світі. Батько художниці — відомий маляр, графік та декоратор, дід Василь — маляр, архітектор, знавець народного мистецтва, автор малюнка державного герба України — Тризуба (1918 р.), його брат Федір Кричевський — професор Української академії мистецтв, а дядько Микола — відомий аквареліст, який з 20-х років минулого століття жив і працював у Парижі і здобув визнання серед мистецького світу Франції.

Сучасні зв’язки з Сумщиною

Впродовж двадцяти років вона підтримує творчі зв’язки з Лебединським художнім музеєм, адже вихідці родини Кричевських — з Ворожби цього району. Вона передала в дарунок закладу понад 120 робіт свого батька, дідуся і власних.

До 80-річчя художниці у Лебединському художньому музеї пройшла виставка 14 її робіт, в яких вона відтворює красу Києва, Львова, Німеччини та Каліфорнії.
Етюдні роботи та акварелі Кричевської-Росандіч є і в Сумському художньому музеї ім. Онацького.

Катерина Кричевська-Росандіч. Книга «Мої спогади» (Цитати)

«Поки погода ще була тепла й сонячна, батько малював етюди Відня. Місто було гарне, сплановане з розмахом, вулиці широкі, і коли світило сонце і не було чути сирен, враження було, як віденські оперети, штраусівські вальси; у розмовах про Штрауса нас вразило, що віденці, які так пишаються своїм королем вальсів, який дуже багато зробив своєю музикою для популяризації Відня, — не зробили Штраусові порядного пам’ятника. Пам’ятник, який стоїть в парку, є нецікава, солодкава споруда. Стає соромно за віденців!»

«Наступне місто Флоренція. Місто, де творилася історія мистецтва. На кожному кроці скульптури Донателло, Верокіо, цікава архітектура, чорний і білий мармур. Площа перед галереями Уфіці — Давид, Мікеланджело (оригінал в музеї), Персей з головою медузи — Челіні, ще і ще.
Галерея Уфіції повна всього того, що я читала, вивчала в університеті в Гейдельберзі, все, що бачила в книжках. Але мене вразили найбільше не стільки шедеври, як те, що поруч з оригіналами висіли копії з написом, що це, скажімо, Джотто, але оригінал зберігається десь в іншій країні. Часто копії були поганючі. Я не могла зрозуміти такий несмак».

«Неаполь. Саме місто не справило на мене приємного враження. Лише положення, бухта і синя вода прикрашають його. Це порт, брудний, з масою дуже поганих, пузатих жінок, із запахом риби і часнику. Неаполітанські чоловіки — найніжніші батьки, а діти, хоч замурзані, але надзвичайно милі».

«…Я в Парижі! Він такий, яким я його уявляла. Це ще березень, і зелень ледве-ледве пробивається. Сірувато-блакитний туман гармонійно в’язався з старовинними будинками Картьє-Латен. Усе, що я читала в дитинстві про Париж, що чула від моєї вчительки — „мадемуазель„, яка вбивала в голову французьку мову, — все раптом стало реальним!»

«Перше враження од Відня: залите сонцем, сяюче, світле місто… Було дивно чути вперше лише німецьку мову кругом, та ще до того — віденський діалект, який ми спочатку не могли зрозуміти».

«У нижній частині Манхетена містилася українська дільниця, я називала її „пуп України„. Там було об’єднання українських митців, крамниці, український дім, церкви».

«Часто, особливо коли гостювала Джуді, онука Клементини, ми пізно ввечері спускалися до річки — Клементина з ковдрами, мама, Джуді і я — розкладали на березі вогнище і купалися голяка! Нікого іншого там не було, Джуді і я плавали, мама лише занурювалася (мама „плавала„, як камінь), а Кантоні підтримувала вогнище. Купання „без нічого„ створює незвичайне відчуття, тепла вода огортає тіло, як оксамит, а як на небі ще є місяць, лягти на спину і пливти за течією — зразу починаєш уявляти казкові сюжети, згадується шекспірівська Офелія».